«Березіль» як уособлення модерної України

Стаття у «Новій громаді» починається з інформації про те, що мистецьке об’єднання «Березіль» засноване в березні 1922 року. На чолі його стоїть відомий театральний діяч і режисер Лесь Курбас (повне ім’я — Олександр-Зенон Степанович Курбас. — А.Г.) — «голова об’єднання та його художньої колегії».

З погляду сьогодення цікавими для осмислення видаються програмні засади творчого об’є-днання, яке ставить своїм завданням «переможення дореволюційних психологічних остатків та закладення основ нової культури на підвалинах нових соці-ально-економічних відносин» (із статуту «Березіля»).

На момент написання статті, як зазначає автор, об’єднання складалося із чотирьох колективів, які називалися «театральними майстернями». Найстарша з них — майстерня № 1 імені 45-ї Червонопрапорної Волинської дивізії — існувала з дня заснування «Березіля». Оглядач зробив ґрунтовну розвідку того, якими шляхами майстерня дійшла до споріднення з цією військовою частиною.

Із 1920 року Лесь Курбас стояв на чолі театральних колективів, які працювали переважно в межах Уманського та Білоцерківського повітів за тогочасним адміністративним поділом. У мандрівках ці колективи часто зустрічалися з частинами 45-ї дивізії. Артисти грали черво-ноармійцям. І тут, наголошує І. Шевченко, між ідейними мистцями та ідейними «бойовиками» встановилася дружба, яка щодалі поглиблювалася, і коли основне ядро театральних колективів Л. Курбаса заснувало «Березіль», а при ньому — першу майстерню, ця дружба закріпилася шефством дивізії над колективом. Слід зауважити, це шефство дало величезну моральну підтримку «Березілю» у той час, коли йому доводилося боротися за визнання та добування засобів для життя. (Додам від себе: в умовах принизливого голоду, жорстокого холоду, масової розрухи як наслідку громадянської війни. — А.Г.). Зі свого боку майстерня №1 зробила шефові подарунок — поставила дві революційні п’єси  «Жовтень» та «Рур».

Навесні 1923-го колектив презентував велику роботу — драму німецького письменника Георга Кайзера «Газ» у постановці Леся Курбаса. Автор статті у «Новій громаді» зробив окремий наголос на основних особливостях цієї роботи — глибині й новизні. Постановка «Газу» почала нову сторінку в історії українського театру — так оцінила її значення київська та хар-ківська преса. «Чемпіон Києва (Курбас) поклав на обидві лопатки чемпіона Москви (Мейєрхольда)», — писала після прем’єри вистави «Газ» та гастролей московського театру В. Мейєрхольда київська газета «Більшовик».

Далі І. Шевченко аналізує творчі завдання і досвід кожної із майстерень. За його словами, майстерня № 1 займала передові позиції «Березіля», шукаючи нові форми театрального дійства, які лягли б в основу майбутнього театру. Бо ж було зрозуміло, що після революції зміниться все життя і побут народу, а відтак зовсім інакшим стане й театр. Отже, саме ця майстерня мала показувати таку роботу, з якої інші брали б зразки і вчилися. Про те, що результати були успішними, свідчать відгуки провідної преси Києва та Харкова. Керував майстернею №1 особисто Лесь Курбас.

Театральна майстерня №2 була заснована взимку 1922 року. Після того, як із неї в березні 1923-го виділилося ядро артистів з певним театральним стажем, що поклали початок 4-й майстерні (про яку нижче), у 2-й залишилася лише молодь. Паралельно зі звичайною педагогічною роботою та репертуарним навчанням тут велася підготовка до створення першого в Україні театру для дітей: читалися лекції з психології дитячої творчості, регулярно влаштовувалися екскурсії в київське дитяче містечко «Ленінськ», опрацьовувався відповідний літературний матеріал для постановок дитячих п’єс. Водночас колектив готував виставу за оповіданням О. Вайльда «Кентервільський привид». Керував цією майстернею один з відомих режисерів «Березіля» Ф. Лопатинський.

Ще одна майстерня працювала в Білій Церкві. Основний колектив під орудою Л. Курбаса, перебуваючи у цьому місті ще з 1920 року, підготував ґрунт для серйозної театральної роботи, а відтак наприкінці 1922-го місцева молодь заснувала театральну студію, яка цілком поділяла ідеологічні підвалини «Березіля» і входила до складу об’єднання на правах майстерні №3.

Театральна майстерня №4, за твердженням І .Шевченка, була заснована в березні 1923 року. До неї, пише він, увійшли відомі й кращі актори української сцени. У ній були представлені артисти колишнього «Молодого театру» — Добровольська, Мануйлович, Самійленко, Смерека, Бондарчук, Василько, Долина, колишнього державного драматичного театру — Гакебуш, Каргольський, Мар’яненко, Сердюк, театру імені Франка — Блакитний, Нятко, театру-студії імені Франка — Бучма, Гірняк, Народного театру — Шевченко, Гуменюк і кілька молодих, ще невідомих публіці імен, переважно учнів Леся Курбаса з музично-драматичного інституту імені Лисенка.

Якщо 1-а майстерня, за словами автора «Нової громади», була науково-дослідною лабораторією, то 4-а мала задовольняти потреби масового глядача, потреби серйозного театру часів післяреволюційних змін. На відміну від інших, зазначає І. Шевченко, роботою останньої керувала режисерська колегія під головуванням Курбаса у складі Бондарчука, Бучми, Василька, Долини, Ігнатовича, Лопатинського, Шевченка. Сезон мав розпочатися 1 листопада, тому репетиції тривали майже щодня. Першою готували виставу за романом американського письменника Е. Сінклера «Джіммі Хіггінс», в постановці головного режисера Л. Курбаса. Серед запланованих до постановки — п’єси «Людина-маса» і «Машиноборці» Е. Толлера, «Герой» Дж. Сінга і в зовсім новій обробці «Макбет» В. Шекспіра, «Вільгельм Телль» Ф. Шіллера та «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого. Художньо-декоративною частиною тоді керував професор В. Меллер, а музичною опікувався композитор А. Буцький.

Поруч із режисерською колегією, наголошує автор публікації, важливою складовою театрального процесу була продуктивна діяльність режисерської лабораторії, яка студіювала методи творчості — будову театрального видовища, його елементи та їх поєднання.

Професійний погляд І. Шевченка спрямований і на фіксацію факту новаторства в створенні психотехнічної комісії «Березіля» під керівництвом доктора-психоневролога В. Гакебуша, мета якої — напрацювати наукові підходи до визначення придатності до акторської професії тієї чи іншої особи, як це практикувалося «за кордоном в усіх галузях інтелектуальної та фізичної праці».

Не залишився автор осторонь і роботи музейної комісії «Березіля», яка опрацьовувала коло питань щодо створення першого в Україні театрального музею. Слід зауважити, що на час написання статті вже було зібрано чимало матеріалів та унікальних артефактів, які характеризували розвиток театру в революційний час і в попередню епоху.

У переліку поточних питань — робота видавничої комісії, яка мала за мету організувати видання книжок і підручників з театрального мистецтва, театральних п’єс, текстів і коментарів. Планувалося також заснування театрального журналу «Тижневик глядача».

Завершуючи огляд цієї надзвичайно цікавої та змістовної статті І. Шевченка, хочу додати до її оригінального змісту кілька суто одеських театральних краєзнавчих штрихів.

Цінним джерелом доповнення до цієї теми є, безперечно, спогади Василя Василька, талановитого учня, однодумця і послідовника Леся Курбаса. А передусім — його книжка «Театру віддане життя» (Київ, «Мистецтво», 1984). Підкреслю, що ім’я Василя Степановича Василька, видатного українського режисера, актора й педагога, носить Одеський академічний український музично-драматичний театр, з яким пов’язана значна частина його творчого життя. Саме завдяки цілеспрямованій та послідовній праці В. Василька в царині збереження історичної пам’яті, вислідом якої стала поява книжки «Лесь Курбас. Спогади сучасників» (Київ, «Мистецтво», 1969), вперше за багато років замовчування ім’я нашого геніального театрального діяча, розстріляного сталінським режимом на Соловках, повернулося із небуття.

Як згадує В. Василько, за уточненою ним датою театральна студія «Березіль» була заснована в Києві 31 березня 1922 року.

У 1924-у з ініціативи Л. Курбаса до Одеси були направлені його побратими і театральні однодумці, режисери й актори С. Бондарчук і С. Мануйлович для відкриття 6-ї за ліком (після заснування 5-ї в Умані. — А.Г.) майстерні «Березіля». Пізніше до них приєднався режисер П. Долина.

Робота цієї творчої студії ще недостатньо досліджена істориками театру, але певну прогалину тут заповнюють матеріали публікації під назвою «Революційний театр в Одесі», вміщеної в газеті «Червоний степ» (№42 від 15 травня 1924 року). Цей часопис виходив в Одесі із 1924-го по 1930-й.

Ось це повідомлення:

«Цілковита відсталість Одеси в справі театрального життя взагалі, а українського зокрема — де пережовується жуйка старого часу — примусила Одеську губполітосвіту шукати засобів до оздоровлення цієї галузі життя: закликати пролетарсько-театральні установи з-поза меж Одеси... В Одесі одкривається постійна театральна майстерня «Березіль», яка буде працювати тут як філія київського центру.

Одеська майстерня розпочинає свою роботу в помешканні селянського будинку і перші місяці буде мати ударне завдання — треніровку й підготовку до майбутніх вистав, а перша вистава передбачається на вересень (сентябрь).

В подальшому майстерня має поширити свою роботу перенесенням виступів в робітничі райони, а згодом і на села.

Відділ мистецтв Губполітпросвіти уже розпочав прийом заяв про вступ до майстерні. Адреса: Одеса, Баранова (б. Княжеська), №10 в години — від 12 до 2».

Підпис автора — С. Бондарчук.

За спогадами В. Василька, майстерня проіснувала лише рік. За цей час було здійснено три постановки: «Джіммі Хіггінс» — режисер С. Мануйлович, «Чудотворці» — режисер С. Бондарчук і «Цар» (за творами Т.Г. Шевченка) — режисер П. Долина.

Ім’я Леся Курбаса, геніального режисера-реформатора, талановитого актора, театрального педагога, критика, драматурга, публіциста, перекладача, тісно пов’язане з модернізацією культурного простору 1920-х років. Саме тоді, в період національно-визвольних змагань, народжувалося нове розуміння українського мистецтва, індивідуального й колективного національного самоусвідомлення, а полемічне звернення Леся Степановича до тодішньої глядацької аудиторії «приносити до театру свій мозок» залишається актуальним і донині — чи не так?

Лесь Курбас і його театр «Березіль» уособлювали модерну українську культуру і модерну Україну загалом, сам факт існування якої ставив під загрозу радянський колоніальний проєкт, що здійснювався під прикриттям так званого інтернаціоналізму, а якщо казати нинішніми словами — «русского міра».

Антон ГРИСЬКОВ,
член правління Одеської обласної організації
Національної спілки краєзнавців України.