Переглядів: 763

У тіні минулого

Останні публікації в періодиці, зокрема інтерв’ю з колекціонерами Тарасом Максим’юком та Іваном Козиродом у журналі «Образ.М» та в газеті «Чорноморські новини», а також події, прямо чи опосередковано пов’язані з постаттю художника Михайла Жука, як-от створення відділу модерного українського мистецтва в Музеї сучасного мистецтва Одеси (МСМО) і систематизація каталогу творів М. Жука, спонукали мене до пошуку ширшої джерельної бази про цього митця.

Мій попередній епізодичний досвід роботи з архівом Одеської обласної організації Національної спілки художників України підказав рух саме у цьому напрямку. І справді, наша творча організація заслуговує на комплімент за те, що не обриває наступності й береже пам’ять про спілчан майже з моменту свого заснування (1937), а це вже класики вітчизняного мистецтва, і Михайло Іванович Жук — у когорті найзначніших.

Не скажу, що тека Жука, заведена у 1945-у й заповнена переважно у 1947-у, виявилася багатою та надто евристичною, але для скрупульозного дослідника навіть документ зі скупими анкетами на десяток сторінок може стати у нагоді, зважаючи й на те, що саме «не сказав» про себе новопосвячений. Привертає увагу зв’язний, щоправда, не скрізь чіткий почерк. Михайло Іванович був першокласним шрифтовиком і каліграфом, що наклало відбиток і на його скоропис, оригінально-спрощене написання деяких літер, наприклад, «А», «З», «Г» та ін.

Аркуші містять довідки про творчість митця українською та російською мовами, три сторінки анкетних даних, заповнених власноруч, та кілька документів, надрукованих на машинці секретарем організації, а також пропозицію «о назначении художника», подану на підпис голови «Одесского областного правления Союза советских художников Украины» П.П. Пархета (1907—1986). Більшості відоме полотно цього апологета соцреалізму — «Штурм фортеці Хаджибей» (1954), яке нині зберігається в Одеському історико-краєзнавчому музеї. Той факт, що підпис останнього відсутній, свідчить про дубльований варіант і формальний, заочний вступ претендента Михайла Жука, тоді вже відомого професора і митця. Тим більше, що Павло Пархет був серед учнів Одеського художнього інституту (1928—1931), де викладав Жук, а після реорганізації вишу — його колегою по Одеському художньому училищу (ОХУ). Обоє були і членами Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ).

Заслуговують уваги довідки про творчість М.І. Жука, які конкретизують деякі відомі факти, раніше викладені в його автобіографії1 (10.07.1944), що нині зберігається у фонді Одеського літературного музею. Потреба в її написанні виникла після падіння окупаційного румунського режиму та утвердження радянського і, відповідно, поновлення Михайла Івановича на посаді професора ОХУ. Загальновідомий факт: 1 вересня 1943 року його звільнили з посади викладача ОХУ (якому було поновлено статус академії). В анкеті на питання 14 (в) «Чи був на тимчасово окупованій німцями території та де і на якій роботі працював?» зафіксована така відповідь: «В м. Одесі працював один рік в Академії Мистецтв і був звільнений за те, що (не) намалював портретів короля, королеви і губернатора». Кошт на прожиток давали робота в комісійному магазині у відділі художнього антикваріату як продавця та оцінювача, а також членство в Товаристві одеських художників як «єдиної сили колективного захисту в умовах окупації». У фонді Одеської національної наукової бібліотеки зберігаються примірники кількох двомовних (румунською і російською) каталогів того часу, у яких поряд з іменами О. Стіліануді, М. Павлюка, М. Божія та інших митців бачимо й ім’я М. Жука2. Важливо відзначити, що завдяки комісійному магазину і членству в товаристві Михайлові Івановичу та його колегам вдалося уберегти від вивезення багато творів мистецтва, які мали значну культурну цінність.

Чим на загал прикметна особова справа педагога, художника і літератора М.І. Жука? Насамперед тим, що з цього моменту дві останні іпостасі митця стали тінню минулого, адже, переживши у 1931-у арешт і тортури в катівнях одеського НКВС, він назавжди похоронив у собі ренесансний універсалізм, заборонив собі бути письменником і художником, а відтак звузив діяльність до педагогічної і ремісничої (кераміста). Хоча майстер європейського рівня не міг бути просто ремісником — його сорокарічний досвід стиліста, художня ерудиція, високий смак і професійна вимогливість уможливлювали найкращі зразки у цій царині. Михайло Іванович продовжував практикувати ручний розпис порцеляни вже в епоху машинного виробництва, тоді як на Заході, скажімо, Огюст Ренуар і його колеги, значно раніше порвали з цією практикою, переключивши увагу винятково на живопис. У тоталітарному суспільстві, де індивідуальність нівелювалася, саме цей вид діяльності ставав віддушиною, хоча й не давав достатньо засобів для існування. У вже згадуваних коротких довідках особової справи про творчість станом на 1947 рік названа цифра подібної продукції — 200 виробів з порцеляни. Певну їх частину було виготовлено на порцелянових заводах у Дулєво й Дмитрово в Підмосков’ї в період вимушеної внутрішньої міграції у 1937—1939 роках. Були й теракотові вироби з підполивним розписом, виготовлені переважно в керамічній майстерні інституту та училища у другій половині 1920-х — на початку 1930-х років. Принагідно зазначу, що, незважаючи на досить тривалий час роботи в кераміці (друга половина 1920-х — кінець 1940-х), ця сфера діяльності Михайла Жука не достатньо вивчена з кількох причин. По-перше, превалював інтерес до Жука-портретиста, графіка і майстра декоративних панно; по-друге, збереглося не більше двох десятків авторських керамічних творів цього виду мистецтва, включно з ескізами. Найцікавіші зразки порцелянових виробів та ескізів до них — у фондах Національного художнього музею України, Херсонського обласного художнього музею3, Одеського літературного музею, Музею сучасного мистецтва Одеси та у приватних зібраннях Києва, Одеси і Львова. Цікаво, що вже в довоєнний період окремі твори художника були придбані музеями Одеси, Києва, Чернігова та Херсона, про що свідчать відповідні записи в цитованій особовій справі художника та згаданій автобіографії.

Анкета, а особливо довідка про творчий доробок, — ще одне свідчення того, що далеко не всі портрети М. Жука дійшли до нас, наприклад «Народного театру» — М. Старицького, М. Садовського, П. Саксаганського, М. Заньковецької, письменника І. Нечуй-Левицького, композитора М. Лисенка. У воєнний період були створені портрети Полянського і героя радянського союзу Моруа (чи Моруй?). Згадано про створення 100 офортних портретів. Із зрозумілих причин Михайло Іванович замовчує про галерею портретів театру «Березіль», діячів «Розстріляного Відродження».

До речі, про «замовчування»: у пункті 9 (г) анкети навпроти питання, чи знає претендент іноземні мови, стоїть прочерк рукою письменника. Це вияв самоцензури, адже відомо, що Михайло Жук перекладав твори О. Вальда, знав також польську мову, яку опанував під час чотирирічного навчання у Краківській академії мистецтв (1900—1904).

Не всі дані, що містяться в особовій справі, заслуговують, як на мене, на повну довіру. Скажімо, щодо початку виставкової діяльності, яка розпочалася ще в краківський період, то в довідці вказаний 1902 рік, тоді як у більшості джерел називається 1903-й — участь в «Осінньому салоні» в Кракові.

Зміст особової справи М.І. Жука, навіть за умови формальних відповідей на такий шаблонний, канцелярсь-кий продукт, як анкета, все ж змушує задуматися над політичними поглядами художника. Відомо, що Михайло Іванович підтримував добрі стосунки із сім’єю голови Української Центральної Ради, істориком Михайлом Грушевським, портретував іншого представника УЦР Сергія Єфремова і, ймовірно, поділяв їхні ідеї, ставши одним із фундаторів новоствореної Української академії мистецтв. Після поразки національної революції й неминучого розчарування він, швидше за все, став аполітичним, однак брав активну участь у різних мистецьких об’єднаннях лівого спрямування, що діяли до 1930-х років: Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ) та Асоціації художників Червоної України (АХЧУ).

Дослідники не раз відзначали мужність Михайла Жука, який у часи комуністичного мракобісся не знищив жодного свого художнього чи літературного твору. Під косу більшовицької інквізиції потрапили хіба що ті з них, які з приватних колекцій надійшли до державних установ: портрети С. Єфремова, режисера Л. Курбаса, поета Д. Загула, бібліографа Ю. Меженка. Звернення до образів соціал-демократичного чи комуністичного спрямування також зазнали селекції: лідер Директорії В. Винниченко, спірна фігура — М. Горький (товариш М. Коцюбинського), К. Маркс, «всенародний староста» Г. Петровський, сіоніст, член УЦР Б. Борохов, більшовики М. Томський та С. Лозовський. Збереглися також ескізи керамічних виробів з невиразними профілями Леніна і Свердлова, створені ще до «Великого терору», наприкінці 1920-х років.

Унікальні рукописи Жука, які раніше зберігалися в зібранні одеського колекціонера С.З. Лущика і свого часу були подаровані меценатами Одеському літературному музею, проливають світло на це питання. У червні 1922 року у своєму щоденнику Михайло Іванович написав: «Коли питають: який уряд кращий — правий чи лівий? Це питання подібно до того — яка рука у злодія краща — права чи ліва? Про середину навіть смішно говорити»4.

Двадцять сім анкетних пунктів со-ціально-політичного фільтру, лаконічних відповідей і прочерків — як свідчення стримано-вимушеної лояльності, вдаваної нейтральності в умовах нелюдської системи у прагненні гуманіста залишитися Людиною. Михайло Жук вчився виживати у тіні свого артистичного минулого. Тріумф Жука-художника припав на 1929 рік, коли в тодішній столиці УСРР Харкові відбулося резонансне відзначення 25-ліття його творчої діяльності. Цей факт також відображено в особовій справі.

Ще у чернігівський період, у часи НЕПу, коли доводилося заробляти на життя завідувачем образотворчим відділом губернської народної освіти, а згодом — секретарем союзу робітничого мистецтва, Михайло Іванович благав вищестоящі органи дати йому можливість виїхати за кордон, бо на Батьківщині як творча особистість відчував свою цілковиту незатребуваність. Йому відмовили. Сповнений відчаю, у 1924 році він зробив такий запис у щоденнику: «Хто дав право насміхатися над людиною вам, тим, що звуться урядами всього світу? Невже вам ніколи й ніхто не каже, що ви просто шахраї, нездари й мерзотники. Кому потрібні ваші мудрі мішки канцелярії з висмоктаними подобами людини, кому потрібні ваші ножі, гармати, тюрми, маніфести, декрети, медалі, подяки, увесь той груз, яким ви обдаровуєте людськість. Ви так дорого коштуєте людині, а так сієте зло, тупість, гидоту, байдужість, зневіру. Ваші установи — доми шалених мук, яких не могла вигадати ніяка інквізиція. Бо інквізиція була жахлива хвиля, але ж настільки жахлива, що мусила впасти, а ваше — жахлива система, розрахована навіки!»5

Звертають на себе увагу соціально-житлові умови 64-літнього митця, який після передчасної смерті дружини, Анастасії Григорівни, залишився з двома дорослими синами — Миколою та Георгієм, відповідно 1907 та 1909 років народження.

М.І. Жук не мав власної майстерні, а вся його трикімнатна квартира на вулиці Свердлова (Канатній), 76/27 мала, як свідчить запис, 50 квадратних мерів. У ній він мешкав більшу частину свого життя в Одесі. Стараннями колекціонера Тараса Івановича Максим’юка до 100-річчя від дня народження видатного художника, письменника і педагога на фасаді цього будинку мали встановити пам’ятну дошку. Цю ідею було втілено у лютому наступного, 1984 року.

Володимир КУДЛАЧ.

Автор висловлює подяку Одеській обласній організації НСХУ і персонально — секретареві організації Оксані Здоровецькій за сприяння в підготовці цієї публікації.

1 Всевладність Краси. Графіка та живопис Михайла Жука. До 130-річчя з дня народження художника і письменника

М.І. Жука: каталог / Упоряд. і авт. вступ. ст. А. Яворська; упоряд. К. Єргієва; Одес. літ. музей. — Одеса, 2014. — С. 4-5. Фрагменти детальніших автобіографічних нарисів Жука, написаних значно раніше, нині зберігаються в одеських приватних зібраннях В. Мороховського (раніше —

Т. Максим’юка) та І. Козирода.

2 Бібліографія згаданих каталогів: Михайло Жук: каталог виставки/Упоряд. і авт. вступ. ст. С.З. Лущик; упоряд.

Л.В. Арюпіна, О.М. Барковська/Одес. держ. наук. бібл. Ім. М. Горького. Одеса, 1993. С. 27.

3 У Херсонському обласному художньому музеї зберігалося, принаймні, 4 порцелянові тарелі М. Жука. Після варварського розграбування музеїв Херсона ро-сійськими окупантами на початку листопада їх доля наразі не відома.

4 Поза сторінками автобіографії / Всевладність Краси. Графіка та живопис Михайла Жука. С. 7.

5 Там само. С. 7-8.

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@gmail.com