Обереги із бісеру

Після закінчення школи юнка вирішила стати… шевцем. Професію обрала не випадково, бо з дитинства приохотилася лагодити взуття чи одежину. Чоботарське ремесло опановувала у Черні-гівському професійно-технічному училищі. Виробничого досвіду набувала вже у Любашівському комбінаті побутового обслуговування. Перші п’ять літ трудилася майстром-взуттьовиком. Щоденно латаючи пошарпані шкарбуни та шлапаки, кирзяки і черевики, бралася і за делікатнішу роботу — пошиття жіночих чобіток. Тоді, за тотального дефіциту якісного взуття, особливо жіночого, весь імпорт прямісінько з бази райспоживспілки «розгрібала» районна партійна номенклатура та колгоспно-радгоспне начальство. Тому райцентрівські та сільські модниці замовляли взуття саме у шевчині Марії…

Миловидну, струнку і працьовиту майстриню запримітив Сергій Медведенко із Володимирівки. Незчулася дівчина, як і до весілля справа дійшла. Спершу молодята жили у старенькій хатині, а заробивши достатньо грошей, звели власну добротну оселю. На той час щасливе подружжя уже мало трійко синів: Сашка, Володю і Юру. Найменшенького Сергійка «лелеки принесли» 1986-го. Різниця між ним і первістком родини Медведенків — майже п’ятнадцять років. А все тому, що люблячі і турботливі батьки мріяли про донечку!

Голова родини Сергій Петрович все своє трудове життя пропрацював пожежником. Невтомно дбав про добробут великої дружньої сім’ї, майстерно облаштовував дім, заклав із синами прекрасний сад. Беручка до всього господиня Марія Володимирівна забезпечувала той сімейний затишок, про який мріють усі чоловіки. Вправно поралася по господарству, даючи лад як надворі, так і в хаті, навіть попри травму ноги, отриману замолоду.

Родина жила щасливо. Найбільша гордість і радість подружжя — їхні діти. Сини Сашко і Юрій пішли стопами свого батька — стали пожежниками. Володимир працював у правоохоронних органах. А найменший Сергій, мабуть, перейнявши творчий хист від матері, займається виготовленням з каменю меблів для саду, підвіконь, стільниць та інших виробів. І вже має замовлення як від вітчизняних, так і від європейських клієнтів.

На превеликий жаль, старший син Медведенків Олександр Сергійович, який мешкав і працював в Одесі, раптово помер. Страшне горе підкосило матір і батька. Сергій Петрович через два літа також пішов у засвіти.

Із 2019-го Марія Володимирівна живе сама. Щоправда, її частенько навідують діти, онуки, яких надбала вже сімох, та трійко правнуків.

Щоб упоратися з непоправним горем та самотністю, Марія Володимирівна взялася за вишивання бісером. Знадобилися навички ремесла вишивальниці, призабуті з юності. Попри те, що нині відповідних заготовок та різножанрових схем є безліч, жінка на славу Божу вирішила творити саме святі лики.

Взявшись за свій перший образ, зрозуміла, що не може навіть в окулярах засилити нитку в голку. Бувало, сяде біля хати на лавочку і чекає сусідів, щоб їй із цим допомогли.

— Оце сиджу на вулиці і, хто йде, прошу, щоб засилили нитки в голки. Коли нитки закінчувалися, знову доводилося переривати свою копітку роботу, — посміхаючись, по-ділилася моложава бабуся своїм першим досвідом вишивання бісером.

Вишивши кілька ікон, помітила, що вже без всяких зусиль може з цим сама впоратися. Мабуть, ювелірна робота скоригувала зір на краще.

Відтоді Марія Володимирівна, якій у вересні повернуло на 74-й, більшість вільного часу проводить за голкою, бісером і тканиною. Тож нудьгувати їй, особливо довгими зимовими вечорами, не доводиться. Та й від сумних думок делікатна робота відволікає. Вже більше десятка ікон ви-шила майстриня і подарувала як обереги своїм онукам.

У великій та охайній хаті про щасливе подруж-нє життя Медведенків нагадають сімейні портрети і родинні фотографії, обрамлені вишитими рушниками. На чільному місці — живописний портрет самої господині, подарований на ювілей сином Володимиром. Марія Володимирівна люб’язно продемонструвала скатертини, наволочки, рушники, серветки, які вишила за свій вік. Зі свіжих її витворів — образи з бісеру, які напрочуд гармонійно вписалися в інтер’єр оселі. Серед них і найновіший — велика ікона «Таємна вечеря».

Восени, коли робіт по господарству не переробити, Марія Медведенко сідає за улюблену справу вже затемна. Жахлива війна, що сплюндрувала наші міста і села, принесла загибель багатьох людей і цілих сімей, вразила жінку до глибині її душі. На противагу сатанинському оскалу путінської росії і на честь майбутньої Перемоги нашого воїнства Марія Володимирівна навіть задумала вишити бісером картину «Байрактар» — новітній оберіг нашого народу.

Юрій ФЕДОРЧУК.