Сотник Армії УНР Семен Якерсон

Народився він 30 листопада 1897 року у Вінниці в єврейській міщанській родині. Батько, Самуїл Якерсон, був техніком за освітою, мати — Єлизавета (Лія) — родом із Немирова.

Семен змалечку тягнувся до знань. Із десяти років навчався у Вінницькій комерційній школі, що була за кілька десятків кроків від дому. Разом із матір’ю він жив на вулиці Соколова, 3 (нині — Шиповича). Тепер там розташовується Вінницький торговельно-економічний інститут, на фасаді якого у 2017-у встановлено меморіальну дошку на честь Семена Якерсона.

У 1914 році переїхав до Одеси й продовжив навчання в Одеському комерційному училищі Фейга, яке закінчив у 1915-у. По досягненні призовного віку був мобілізований до російського війська й відряджений на навчання до Сергіївського артилерійського училища. Після закінчення училища прапорщик Якерсон не захотів проливати кров за росію й добровільно вступив до Одеської гайдамацької бригади, яка на той час уже підпорядковувалася уряду Центральної Ради. У грудні 1917-го — січні 1918-го брав участь спочатку у сутичках, а потім й у вуличних боях у місті з більшовиками та червоногвардійцями. Українські частини вимушені були відступити в центральні райони України. Від травня по листопад служив в управлінні Уманського повітового вій-ськового начальника. У листопаді підтримав антигетьманське повстання.

Із 17 листопада 1918 року служив у Першому дієвому полку ім. В. Винниченка Армії УНР. 23 січня 1919-го у бою під Дубровицею був поранений, після лікування повернувся до свого полку, з рештками якого 24 травня влився до 8-го Чорноморського полку 3-ї (згодом — Залізної) дивізії Дієвої армії УНР. 18 липня 1919-го знову отримав поранення у бою під Комаргородом. Після одужання із 24 вересня 1919-го по 5 березня 1920-го служив у Корпусі кордонної охорони УНР помічником командира загону. Згодом обіймав посаду скарбника Подільської бригади. 15 березня 1920 року Семену Якерсону присвоюєно військове звання сотника.

Під час спільного українсько-польського наступу на Київ, у травні-липні 1920 року, командував технічною сотнею у 6-у запасному гарматному курені та гарматному курені 1-ї кулементної дивізії Армії УНР. Із 2 по 11 вересня 1920-го — командир технічної сотні бронепотяга «На Україну».

У своїх спогадах «Шлях Першого Галицького корпусу в поході на Київ» М. Скидан так розповідав про сотника Янкерсона та його життєве кредо: «На одній із вулиць Бердичева випадково зустрів в уніформі українського старшини свого давнього знайомого жида Янкерсона, пізніше студента Української Господарської Академії в По-дєбрадах, а тепер інженера. Перед цим він був ранений, чи контужений. Ходив він по Бердичеві, як та біла ворона. Переказує мені, що всі дуже дивуються, як він може служити в Українській Армії, коли вона робить погроми. Що він на їхнє здивованнє відповідає всім однаково, а саме радить іти в Армію і воювати за Україну, тоді про погроми вони не почують».

Разом з Армією УНР Семен Якерсон опинився на території Польщі, де жив 20 років. На еміграції тримався українського політичного табору. У 1927-у з відзнакою закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії в Подєбрадах, надалі працював інженером у Празі. Під час навчання товаришував з майбутнім літератором, також сотником війська УНР Євгеном Маланюком. Про це повідав поет Леонід Полтава в епіграфі до вірша «Семен Якерсон з України»:

Яв чи сон? —
Якерсон!..
Якерсон — Наполеон…
Хто ж то буде утікати
В теплі хати, у халати,
У жилети, у щиблети,
В славу давньої пори —
В шабісові вечори?
Може й буде… може й сон… —
Та не Сьома Якерсон.

Знання української мови допомогло Семену в працевлаштуванні: компанія Lanna, яка спеціалізувалася на спорудженні мостів, відрядила його на Закарпаття (Підкарпатська Русь), яке тоді було в складі Чехословаччини. Там він проєктував і будував дороги й мости в Ужгороді, Рахові та біля села Кваси — курорту з мінеральними водами. Перед від’їздом до Закарпаття у 1930-у одружився в Празі з дівчиною на ім’я Анна. В 1934-у в них народився син Іржі, який у майбутньому теж стане цивільним інженером. Ще до весілля Семену Якерсону вдалося отримати дозвіл на виїзд із СРСР матері.

У 1938-у, після розпаду Чехословаччини й окупації Закарпаття Угорщиною, Якерсони повернулися в Прагу. Там їх застала Друга світова війна й німецька окупація. Жертвою Голокосту в родині Якерсонів стала мати Семена — Лія. Син Іржі пізніше розповідав донькам: у 1943-у він прийшов зі школи і побачив, що гестапівці заштовують його бабусю в машину. Пізніше стало відомо, що всі в’язні гестапо в Празі були депортовані в табір смерті Аушвіц.

Дружина, яка не була єврейкою, захистила чоловіка від загибелі. Змішані пари, за німецькими правилами, могли тимчасово залишатися у своїх оселях. У 1941—1943 роках тільки єврейські родини були сконцентровані в гетто Терезин біля Праги. До листопада 1944-го практично всі євреї з цього гетто були вивезені в Аушвіц та інші табори смерті.

Взимку 1944—1945 років нацисти почали вивозити з Праги в Терезин євреїв зі змішаних сімей. Анна проявила мужність і сховала свого чоловіка. Вони залишилися в Празі і дочекалися звільнення в травні 1945-го. Після війни Семен Якерсон знову працював цивільним інженером. Із серпня 1945-го сім’я жила на вулиці Manesova 1649/86.

Семен Якерсон помер внаслідок серцевого нападу у лікарні 27 березня 1951-го у віці 53 років. Його тіло кремували і поховали на цвинтарі Strasnice в Празі.

Як уже мовилося, у грудні 2017 року у Вінниці на фасаді колишньої комерційної школи було відкрито меморіальну дошку на честь офіцера-єврея Армії УНР Семена Якерсона. На ній, окрім надпису українською, є також слова на ідиші.

Сьогодні в Одесі тривають дискусії щодо перейменування вулиць, які мають московсько-комуністичне забарвлення. Прізвище сотника Якерсона посіло гідне місце серед нових імен топонімічних об’єктів нашого міста. Як на мене, доречним було б після перемоги над нашим одвічним ворогом установити на фасаді Рішельєвського ліцею (колишнього училища Фейга) меморіальну дошку його випускникові — учасникові Визвольних змагань 1917—1921 років Семенові Самійловичу Якерсону.

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
краєзнавець,
автор книжки «Чорноморці — борці за незалежну Україну».