Мародерство в Україні як стимул «росію защіщать»

Єдиний результат агресії рф проти України — колосальні витрати на ведення ганебної війни, жертви, занепад економіки та глибока моральна деградація суспільства агресора на всіх рівнях, від влади і церкви до різних прошарків населення. Можна скільки завгодно розглядати географічну мапу від Карелії до Чукотки та любуватися пупком на власному животі, але правду нікуди не подінеш: у своїй зневазі до міжнародного права і моралі, у масовій жадобі до мародерства влада і населення країни-агресора повернулися в дике минуле, перевтілилися в чудовисько із XIII сторіччя — в Орду, що паразитує на чужому, у ту Орду, корінням якої живилася москва. «Олтин Урду», Орда, — повивальна бабка Ро-сійської т. зв. імперії.

«Історія Россійская» Васілія Татіщева хоча й не взірець історичної правди та об’єктивності написаного, але очевидні суперечності в оцінках подій і діянь персонажів цієї «Історії» розкривають справжні рушійні сили подій і вчинків у той час.

По-перше, «Історія» Татіщева написана у XVIII столітті, через 500 років після «зачаття» Московщини, і тому оцінки минулого не могли не формуватися під впливом забаганок «імперщини». По-друге, цитування істориком Татіщевим текстів, написаних главою уряду в Києві Петром Бориславовичем у середині XII століття, ставить нові запитання: «Як київські архіви XII сторіччя опинилися в Москві і з якої нужди Петро Бориславович мав би ставати апологетом Юрія Довгорукого з далекої Суздалі?» (том II, сторінки 170 — 171, 182 — 183). Адже ж за життя Петра Бориславовича Суздальська земля, де правив Юрій, була антагоністом Києва і претензії Юрія Долгорукого на Київ були безпідставними з огляду на той простий факт, що в Києві не існувало династичного правління, а «на правління князі обиралися» (себто Великий Київський князь обирався, і тому про право спадкоємності мови не могло бути). Як Юрій Долгорукий, так і Андрій Боголюбський були звичайними мародерами — грабували людей та цінності, руйнували те, що не могли вкрасти.

Крім зазіхань самого Юрія Долгорукого та Андрія Боголюбського на Київський престол, у ті роки для набігів на східні і на приазовські та причорноморські землі України активно підбурювалися половецькі орди, що яскраво описано в «Слові о полку Ігоревім». Тероризування населення Сіверської землі «уримів-сіверян» та Переяславської землі України у ті роки було найбільшим лихом: «се урими (сіверяни) кричать під шаблями, а Володимир (Переяславський) під ранами». Не даремно в пропозиціях іншого київського боярина, Громила, про примирення (між Ізяславом і Юрієм Долгоруким) ставилась умова — «не спонукати половців (дончаків. — Авт.) до нападів» (там же, сторінка 185).

З навалою т. зв. Золотої Орди спустошення східних земель України набуло вже катастрофічних масштабів. Населення знищувалося, зганялося зі своїх земель, бралося в полон з наступним продажем у рабство на східних ринках. Жахливі свідчення задокументовані в працях Плано Карпіні, Гільома Рубрука, в листах монахів-місіонерів до Папи Римського, в листах в чернецькі обителі (Юліан) тощо. У роки ординської навали силувано переселялися на Суздальщину не тільки робітні люди, особливо ремісники і хлібороби, а й духовний клір та резиденція української помісної церкви.

Т. зв. «східна політика» т. зв. Алєксандра Нєвського — опора на орди чингизідів — осуджувалася, насамперед батьком Алєк-сандра — Ярославом. Викликаний в Орду з нагоди урочистостей — виборів нового хана Орди — Ярослав помер там від отрути. Як пише Плано Карпіні, отрута була дана Ярославу матір’ю Гуюка — ханшею Туракіною. Ярослав, нібито, був оговорений боярином Федором Яруновичем і звинувачений у союзі з папою римським Інокентієм IV. Як би там не було, Алєксандр побратався з сином Батия Сартаком, а Суздальська земля зберегла велику свободу дій, була вірним союзником чингизідів, за що отримувала військову допомогу. Саме за військову допомогу в розчленуванні і пограбуванні України Алєксандр готовий був платити, і платити дуже дорого («Історія Москви» у 4-х томах, том I, сторінка 62; видання 1997 р.). Як знаємо, виплати данини чингизідам, а потім — Кримському ханству тривали до першої третини XVIII сторіччя.

З роками невситиме мародерство отримало певне «культурне забарвлення» — мародерство називалося «карою за вчинені гріхи», «захистом православія», «допомогою братському народові», «інтернаціональним обов’язком» тощо. Нині війна, мародерство і руйнація забарвлюються «десатанізацією».

Настав час більш вимогливо розглядати історію. Свого часу В. Ульянов-Ленін констатував, що «без українського хліба і вугілля пролетарська революція на Московщині приречена». Володимир Ульянов завжди вчився сумлінно і знав, що Донбас — це Україна, що родючі землі і народ України годували найперш Московщину і давали значну долю зернової та іншої сільськогосподарської продукції на ринки світу.

Проте, замість нормального обміну на ринку, проти України була розв’язана війна. Більше того, у москві знайшовся «історик» Артем (Сергеєв), який у своїй доповідній Сталіну написав, що росія поділилася своїм пролетаріатом (звідки він взявся? — Авт.) і що тому «Донбас — дарунок Україні». Щоправда, ні Артем, ні Сталін чомусь не згадали, що Україна дуже щедро «поділилася» з РРФСР своїми історичними територіями на Сході — від Стародубщини і Слобідської України до Ростова і Кубані, а також українським населенням на Поволжі, Південному Уралі, на Алтаї, в Сибіру та на Далекому Сході, не згадуючи про Крайню Північ, Казахстан та інші республіки СРСР.

А що таке «заготовки» хліба в роки СРСР? Якщо реквізиція хліба в Україні у 1932 — 1933 та в наступні десятиріччя не була мародерством, то як назвати три голодомори в Україні впродовж 30 років? І як назвати державні закупівлі зерна в роки до жовтневого 1964-го пленуму ЦК КПРС за собівартістю, як не мародерством, адже собівартість сільськогосподарської продукції на землях УРСР і РРФСР — величини цілковито не сумісні? Зате не еквівалентний обмін на хліб, вугілля, метали давав змогу дешево утримувати пролетаріат, армію, совкове чиновництво, чимало ледарів, багато з яких й нині нудьгують за тими часами.

Питання історії взаємовідносин у межах т. зв. Російської імперії та СРСР можна і потрібно розглядати через призму економічної політики в СРСР, розуміючи, що «планові ціни на хліб» були мародерством під прикриттям «собівартості». Саме мародерство через не еквівалентний обмін стало основною причиною дефіциту продовольства в СРСР й однією з причин його розпаду. Що ж до т. зв. «пролетаріату», яким, нібито, Московщина «ділилася з Україною», то звідки було там тому «гегемону» взятися і на що могли бути придатні зовсім недавні мещерські кріпаки та волзькі бурлаки?

Оксентій ОНОПЕНКО.
м. Відень (Австрія).