Переглядів: 829

Хто ми є

Це з’явилося не вчора, не 24 лютого, не 2014 року. Жорстокість російського насильства проти України, цей імперський культ садизму і приниження, були тут давно, століттями. Росія діяла у Східній Європі як нахабна рабовласниця, яка вважає свободу головною аномалією. Яка випалює землю, перетворюючи життя на смерть, свободу на рабство, енергію на байдужість. Стираючи, знищуючи, пожираючи будь-які свідчення, що проти неї повставали.

І навпаки: впертий, безстрашний спротив України проти цієї агресії має глибоке коріння. Він жив тут століттями, час від часу проявляючись у повстаннях та спротиві. Це коріння зарите в українському чорноземі аж до серця цієї землі. Воно зарите в пам’яті тих, хто загинув, але не зламався. Цей спротив живе у їхньому диханні, яке досі можна відчути у повстанських піснях.

Сьогодні багато хто нас питає: хто ви такі? Звідки ви взялися? Чому ви не здаєтеся? Нарешті ми починаємо про себе розповідати. Нарешті нас готові (як ми віримо) слухати.

Дозвольте, я розповім вам про нас. Точніше, про українську культуру. Хай це будуть кілька штрихів до портрета.

1. Українська політична культура антитиранічна. Тиран, самодержець, цар — її головний ворог. У вічній суперечці між ідеєю імперії та ідеєю республіки вона виступає на боці республіки. Українське республіканство можна побачити в політичній організації коза-цтва, вільних воїнів, які сьогодні перероджуються у воїнів ХХІ століття. Можемо бачити його у Pacta et constitutiones гетьмана Пилипа Орлика початку XVIII століття; у тлумаченні угоди між українськими козаками і Московією XVII століття — як контракту з взаємними зобов’язаннями, а не як рабського підпорядкування, як вважали у московського царя. Ми можемо побачити республіканську ідею в протистоянні «самодержавному пануванню», яке висловлювали українські інтелектуали першої половині ХІХ століття; в ідеї громади як базового організму політичного життя у ключового з українських філософів тієї доби Михайла Драгоманова. Це протистояння тиранії тя-гнеться крізь українські повстання і визвольний рух — аж до українських майданів XXI століття. Можна провести лінію від української політичної культури до «шляхетської республіки» Речі Посполитої та Великого князівства Литовського, до децентралізованого устрою середньовічної Русі, про який у ХІХ столітті писав український історик Костомаров, до «німецького права», що регулювало автономію міст Східної Європи і що, своєю чергою, було вкорінене в ідеї автономії німецьких та італійських міст-держав. Ця лінія сягає вглиб століть, аж до давньогрецької ідеї полісу та тлумачення держави як політеї — об’єднання вільних і відповідальних громадян. Коли Драгоманов писав про українську «громаду» як основу по-літики, він — викладач давньої історії — описував її приблизно так, як Аристотель описує походження по-лісу. Українська політична культура тлумачить політику як процес «знизу вгору», як об’єднання людей у громади, громад у держави, держав у міждержавні об’єднання, а не як імперський процес політики «згори вниз», де все вирішують на вершині піраміди і політика перетворюється у вертикальний рух наказів та покарань. Перебуваючи у Східній Європі, в точці зіткнення різних імперій, часто з тиранічними моделями управління, Україна дивовижно протягла крізь століття цю європейську ідею республіки та античної політеї.

2. Українська культура має своє особливе ставлення до часу. У ній нема великого конфлікту між минулим та майбутнім, між традицією та модерністю. Минуле та майбутнє переплітаються в цій культурі як візерунки на ботанічних орнаментах українських хат. Оскільки вона часто розвивалася в ситуації, коли зовнішні завойовники вели війну проти її традиції, епохи культурної емансипації та культурного відродження характеризувалися подвійним стрибком — у глибоку традицію та в небачене майбутнє. Головний розрив останніх кількох століть у Європі, від Французької революції до сьогодні, розрив між традицією та модерністю, для української культури значно менш характерний. Тарас Шевченко, «батько-засновник» української літератури, перевідкриває українську традицію — але для свого часу він був модерністом-революціонером, і тому Дмитро Горбачов, один із найвизначніших спеціалістів з українського аванґарду, порівняв його тексти із текстами футуристів початку ХХ століття. Ключові «модерністи» епохи fin de siеcle — Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Василь Стефаник — модернізували українську мову та стиль української літератури, водночас здійснюючи стрибок у глибинне минуле чи традиції українського селянства. Український аванґард, від футуристів до Малевича, бачив в українській візуальній та словесній традиції підґрунтя для революційного стрибка. І навіть сьогодні головний тренд української музики — це поєднання етнічних традицій та сучасної ритміки: послухайте DakhaBrakha, Onuka, Go-A, Kalush Orchestra, Мар’яну Садовську, і ви це дуже добре відчуєте.

3. Земля — один із ключових архетипів та лейтмотивів української культури. В цій культурі багато ботанічного, рослинного, органічного. Слова і звуки в цій культурі виростають з-під землі й у неї повертаються. Ще у Сковороди, ключового українського барокового філософа, ви побачите ідентифікацію думки із сіменем: стара християнська (і давня аграрна) метафора, яка в Україні знаходить для себе ще один ґрунт. Засновники своїх модерних літератур ХІХ століття, українець Шевченко та росіянин Пушкін, радикально відмінні: Пушкін створив літературну російську мову, перенісши на неї культ легкості французьких belles lettres епохи рококо, сплітаючи слова у повітря — приємне, декороване, але необов’язкове і політично гнучке; Шевченко витягує свої слова немов з-під землі, вони проростають у нього і крізь нього, немов поліські ліси; вони вросли своїм корінням в цю землю і нікуди не збираються з неї йти, — тому вони політично незламні. Коли російський письменник-поміщик Тургенєв описував друзям-росіянам «Народні оповідання» юної письменниці Марії Маркович (Марко Вовчок), він казав, що «все це росте саме із землі, як деревце». Українська література створювалася радше із землі та вогню, ніж із повітря; тому вона щодо імперії була завжди непоступлива і тверда, вона обпікала і землю свою не віддавала.

4. Попри ці органічні метафори, українська культура є часто предметом вибору. Вона достатньо інклюзивна, приймаючи до себе тих, хто обрав бути укра-їнцем. Ольга Кобилянська могла бути німецькомовною письменницею, але обрала українську мовою свого письма. Юрій Шевельов, один із головних українських інтелектуалів ХХ століття, був німцем за походженням; так само німецьке коріння мав Майк Йогансен, один із найцікавіших письменників епохи «розстріляного Відродження». Українську ідентичність обрав собі Вільгельм фон Габсбурґ, троюрідний племінник австрійського імператора Франца-Йосифа, назвавшись Василем Вишиваним, ставши полковником Легіону українських січових стрільців і претендуючи стати «королем України». Одним із архетипових українських героїв є Еней — троянець-римлянин, який від Котляревського і далі стає українським козаком, прокладаючи ще один місток від Дніпра до Середземномор’я. Українську ідентичність обрали поляки Володимир Антонович, В’ячеслав Липинський, Міхал Чайковський, Міхал Ґрабовський та багато інших. Українцями сьогодні є, окрім власне етнічних українців, також етнічні кримські татари, євреї, росіяни, поляки, угорці, греки і ще багато хто. Кримськотатарська співачка Джамала є сьогодні однією з найцікавіших українських музиканток; кримськотатарські режисери Ахтем Сеїтаблаєв та Наріман Алієв — одними з найцікавіших кінорежисерів.

5. Українська культура має дивовижну здатність до реґенерації. Метафора палінгенесії, проходження через смерть, була ключовою метафорою європейського романтизму ХІХ століття — і так вона прийшла і в Україну. Але, мабуть, у жодній іншій країні вона не випробовувалася на міцність так, як у нас. Наші ренесанси та відродження були знищені, спалені, стерті з лиця землі, — щоби потім знову повстати з попелу. Україна-Русь майже зникла з європейської карти після монгольських завоювань у XIII столітті, але відродилася в ранньомодерну добу, у XVI—XVII століттях. Російська імперія стерла її з лиця землі та своєї власної пам’яті у XVIII столітті — аж так, що на початку ХІХ століття в Україні виникла порожнеча, але несподівано, немов з-під землі, з’явився Шевченко, «ніби обезголовленому тілу народу виросла нова голова», як писав український інтелектуал ХХ століття Євген Маланюк. Шевченко став для цілих поколінь укра-їнським гетьманом, президентом, первосвященником та полководцем. Українську мову було заборонено в Російській імперії майже пів століття — але тим сильнішим був вибух українського культурного відродження у 1910—1920-х роках. Це відродження було знову розстріляне та знищене у 1930-х, — аби з новою силою вибухнути у 1960-х, а згодом уже після української незалежності, у 1990-х. Що сьогодні прагнуть зробити росіяни? Знищити її ще раз. Але українці довели, що вони здатні проходити через смерть. Здатні відроджуватися з сімені. Здатні бути колективним феніксом. Вони творені землею і вогнем — і ці стихії не знищують їх, а лише зміцнюють.

6. В українській культурі особливу роль відіграють жінки. Думаю, найбільшим письменником українського канону є жінка — Леся Українка. Ніхто з нею, напевно, не зрівняється ані за гостротою текстів, ані за масштабом думки. У ХІХ столітті, коли фемінізм у Європі ще тільки зароджувався, коли жінки-письменниці мали ховатися за чоловічими іменами, в українській літературі було кілька визначних письменниць: Марко Вовчок, Ганна Барвінок, Олена Пчілка, Ольга Кобилянська, та сама Леся Українка. Австрійський письменник Леопольд фон Захер-Мазох, який народився у Львові і мав великі симпатії до Галичини, казав про українську жінку, що у неї «ідеї свободи та рівності — в крові. Вона демократка». У сьогоднішній українській культурі жіночі голоси дуже часто дають неймовірно правдивий, особистісний, людяний дотик до реальності.

7. Українська культура завжди бачила себе частиною європейської. Наші дискусії між націоналізмом та лібералізмом, традицією і модерністю, громадівством та індивідуалізмом здебільшого передбачали спільний знаменник: єдність з європейським контекстом. Це грандіозна відмінність від Росії, де головним консенсусом є протиставлення Росії та Європи: навіть коли в Росію входять «західні ідеї» (у часи Петра І та Катерини ІІ, у часи Олександра І, у часи більшовицького перевороту, у часи «капіталістичної» революції 1991 року), вони згодом використовувалися для творення нової антизахідної імперії. Щоразу жахливішої за попередню.

В Україні ж усе навпаки. Наше слов’янофільство було європейським (значно тісніше пов’язаним із західними слов’янами, ніж із росіянами), наш марксизм був європейським, наш консерватизм був європейським і, звісно, наш лібералізм — теж.

Протягом останніх десятиліть Україна прагнула повернутися до європейського дому, до європейської родини. Але сьогодні вона дає Європі не менше, ніж від неї отримує. Вона сама стає домом для Європи. Вона сама дає Європі змогу відчути себе знову родиною. Проходячи через смерть і страждання, маючи дивовижну здатність до перероджень та нових народжень, Україна сьогодні дає шанс самій Європі народитися заново.

Володимир ЄРМОЛЕНКО,
філософ, есеїст, перекладач,
доктор політичних студій (Школа високих студій суспільних наук: EHESS, Париж),
кандидат філософських наук.

Першопублікація: «Die Zeit»,
переклад: https://zbruc.eu.

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@gmail.com