Дерево пізнається за плодами

Латвійська держава толерувала Московському патріархату понад тридцять років, а Московський патріархат використовувався як інструмент для руйнування Латвійської держави. Руйнування самої державності як такої з метою повернути Латвію в той стан, у якому вона була за часів Російської імперії і Радянського Союзу. Чи повинна держава захищати себе і безпеку своїх громадян від російської агресії, чи не повинна?

Більше того, відмежування від Московської патріархії та її керівного впливу — це є захист свободи совісті, віросповідання.

— Але як буде з визнанням? Латвійська церква може потрапити в канонічну ізоляцію.

— Є завдання держави, а є завдання церкви. І церква нехай врегульовує свою позицію з точки зору канонів відповідно до тієї практики, яка є в православному світі. Мені здається абсолютно логічно і просто зробити те, що в сусідній Естонії зробили ще майже тридцять років тому: звернулися до Вселенського патріарха й отримали від нього врегулювання свого положення. Чи це буде автокефалія, чи це буде автономія, чи це буде якась інша форма, але це — компетенція Вселенського патріарха.

Врегулювати церковне питання треба відповідно до церковної процедури, але з точки зору держави те, що держава може і повинна зробити, вона це робить. Московська патріархія зараз є інструментом гібридної війни, яку кремль веде не тільки проти України, а проти об’єднаної Європи. І Латвія є однією з цілей російської гібридної агресії. А те, що там не їздять російські танки, туди не падають російські ракети, — це тільки тому, що Латвія свого часу увій-шла в НАТО і росія боїться.

Росія ж пхається туди, де зростають проросійські настрої, а де проросійські настрої найменші, туди росія і не пхається, боїться, бо не бачить перспективи свого просування. Вони ж готові були західну частину України відрізати, віддати, «хай це буде не нам», а все інше нехай буде їм, і де найбільші дотепер були проросійські настрої, в яких регіонах, там тепер найбільше бойових дій, і навпаки.

Чому російські окупанти на початку квітня пішли з Київщини, з Чернігівщини, з Сумщини? Чому вони з Харківщини не пішли, з Херсонщини не йдуть? Розуміють, що на Київщині у них перспективи нема, на Чернігівщині нема і на Сумщині нема, але вірять, що на Харківщині є. Й от вам приклад — уже згадуваний митрополит Єлісей, який взаємодіє з колаборантами. Чи будуть церковні рішення щодо нього? Чи він втече разом з окупантами, чи він буде (як герой фільму «Убить дракона» казав: «кто сходил с ума, а кто болел душой») розповідати про те, як він у душі боровся за Україну.

Повертаючись до вашого запитання про демократію. Те, що у нас в Україні сприймається як частина демократичного процесу, для рф — складова проро-сійської діяльності.

Наш погляд такий. Хочете ви розмовляти російською мовою — це ваше право, хочете ходити до російської церкви — це ваше право, хочете милуватися великою російською культурою — це ваше право, як демократичне право. А моє право — критикувати це, як теж частина демократичних прав.

А з росії дивляться зовсім по-іншому. Якщо ви розмовляєте російською мовою, якщо ви ходите до російської церкви, якщо ви замилувані російською літературою, значить, ви хочете, щоби путін вами керував. Бо у їхній хворій свідомості одне від іншого невіддільне: де є ро-сійська мова, де є російська церква — там є росія. І тому вони, власне, і пхаються туди, де цього порівняно більше, а де цього порівняно менше — туди вони і пхаються менше.

Ми говорили про Латвію. Латвія хоче, щоби цього було менше, щоби бути в більшій безпеці від російської агресії. І ми повинні цього хотіти, щоб і в нас цього було менше. Врешті-решт, це є питання закону, можна просто законом заборонити зв’язок між релігійною організацією в Україні та організацією релігійною в країні-агресорці. Тому що ми знаємо, що в країні-агресорці всі релігійні організації, які офіційно діють, використовуються державою як інструмент гібридної війни. Це стосується не тільки православної церкви. Жоден релігійний діяч високого рангу в росії не висловився проти війни. Навпаки, переважна більшість із них підтримує війну. Не тільки па-тріарх Кіріл, ми просто патріарха Кіріла знаємо більше. Але і мусульманські лідери, і юдейські лідери, і буддисти.

— І шамани масово ховають бурятів, які вертаються в трунах, під ура-патріотизм путіна…

— Вони всі офіційно підтримують війну. А це свідчення тотального контролю російської держави за релігійним життям та інструменталізації релігійних організацій. На раніше окупованих і на новоокупованих територіях вони діють за одною і тією ж схемою. Вони присилають російських релігійних діячів і своїх одновірців схиляють до підпорядкування російським релігійним центрам.

Це відбувалося в Криму і це відбувається зараз на Херсонщині. І тому, якщо ми хочемо захистити Україну від гібридної агресії, то не можна діяти так: «отут ми захищаємо, отут ми захищаємо, а отут залишається дірка».

— Вам не здається, що одна з помилок, що все-таки не повинно бути великого багатства в єпископів, які, тим більше, пов’язані з державою, яка має територіальні претензії. Митрополит Онуфрій зараз, хай де-кларативно, оголосив відділення від москви. Але йому треба на щось утримувати свої маєтки, які в нього є великі. І допомагатиме йому, можливо, один російський диякон. Чи має бути контроль за грішми церкви?

— Тут палиця має два кінці. Знову ж таки повернуся в історію. Коли відбувався загальноєвропейський процес секуляризації, він супроводжувався відчуженням церковного майна. Він відбувався не тільки в Російській імперії, а був приблизно одночасно і на території, яку контролювали Габсбурги.

Так ось, Катерина ІІ, коли запроваджувала ті процеси, то головною мотивацією їх було, що церква займається невластивими їй функціями. В неї є майно, в першу чергу нерухоме: землі, ліси, рибні лови і т.д., і т.д., і вона ними керує, отримуючи з них прибуток, утримує свою інфраструктуру. Тобто це було звичайним для тогочасного способу господарювання, для тогочасної економіки, економічною базою для кожного конкретного власника, для якогось там князя, графа чи ще когось, було майно, передусім земля. Від цієї землі він отримував прибуток і за цей прибуток сам існував і виконував ті чи інші функції, які в нього були. Теоретично, те, що говорила Катерина ІІ, абсолютно правильне. Тобто церква не повинна займатися безпосередньо якоюсь там господарською економічною діяльністю, це для неї не властиво. Але що вона запропонувала натомість? Вона запропонувала те, що забирає це майно у власність держави, а держава, так би мовити, з цього майна чи замість цього майна виплачуватиме церкві утримання. І було запроваджено так звані штати. От, наприклад, Михайлівський Золотоверхий монастир був ви-значений як першокласний монастир, бо монастирі були по-ділені по класах — І класу, ІІ класу, ІІІ класу і безкласний. Відповідно, як першокласний монастир він мав розпис штатних одиниць, що от є настоятель один, архімандритів там може бути стільки-то, ієромонахів стільки-то, дияконів стільки-то, співців стільки-то і на них видавалася з державної скарбниці заробітна плата, «жалованіє». Який був результат? Церква опинилася на утриманні держави, і держава через це утримання стала абсолютно контролювати життя церкви, хоча воно і до того було підконтрольне. Але коли ви оперуєте власними грішми, тоді ви більше незалежні.

Другий приклад з ближчої історії. Ми вже згадували про хрущовські гоніння. Вони розпочалися з того, що по всьому Радянському Союзу фінінспекції почали проводити дослідження прибутків церкви. Фінінспектори приходили до всіх священнослужителів і заповнювали опитувальний лист, скільки вони хрестять, скільки вінчають, скільки ховають тощо. Потім була, до речі, дуже цікава технологія: тобто заповнювали, потім казали підписати, ті підписували, але в одному екземплярі. А потім до всіх відповідей дописували або 0 або 5. І далі на основі цього накладали штрафи, причому штрафи доходили до 100 тисяч рублів і більше.

— Що можна було взяти зі священника в радянський час?

— Не скажіть. У повоєнний час храмів було мало, духовенства було мало, а вже із середини 1950-х люди почали жити трошки краще. Економічна модель Радянського Союзу не передбачала цінностей конкретно грошей. Ну, добре, у вас є там тисяча рублів, але якщо ви на них нічого не можете купити, якщо товарів фізично нема, то в чому ж тоді цінність цих грошей? А слід ще зважати, що це повоєнний час, тобто у всіх є родичі, які загинули на війні. Є відносна релігійна свобода. Тобто люди поминали своїх покійників, вінчалися, хрестилися. І вони давали пожертви.

Так ось, у радянський час критикували забобони, релігійну віру як щось відстале, але при тому радянська влада зовсім не гребувала, щоби продовжувати грабувати церкву. Не так зухвало, як це робилося в 1920-ті — просто розкраданням церков, а через оподаткування (священнослужителі оподатковувалися як приватні підприємці). Ставка податку на прибуток була 86%. Далі. На початку 1970-х держава в наказному порядку ліквідувала все церковне виробництво свічок, ікон, яке було розпорошене по території Радянського Союзу, хоч і в невеликій кількості, але існувало, і запровадила чітку централізацію. Тоді було створено велике підпри-ємство: спочатку це художні майстерні Російської православної церкви, які потім перетворилися в художньо-виробниче підприємство «Софріно».

— Так. Це монстр, якому Україна у часи незалежності віддала багато мільйонів, бо всі поставки ікон, начиння церковного, одягу кілька десятиліть були саме звідти…

— Повертаючись до Хрущова. Якщо інспектор приходив у храм і виявляв свічки без наштамповки про виготовлення у майстернях МП, одразу штраф. А радянська влада з самого виробництва «Софріно» теж брала 80%. Тобто експлуатувала «релігійні забобони віруючих», за її визначенням.

Другий спосіб — це був фонд миру. В добровільно-наказному порядку кожна громада, кожна єпархія повинна була відраховувати певну кількість грошей у фонд миру. І третій спосіб — це фонд охорони пам’яток. Наприкінці 1970-х Вінницька єпархія відраховувала у фонд миру й у фонд охорони пам’яток приблизно понад 200 тисяч рублів у кожен. Тобто загалом за рік приблизно півмільйона рублів — тих, радянських, брежнєвських рублів — Вінницька єпархія відраховувала в ці два фонди. По суті, це було грабування церкви під благовидними приводами.

І тому, повертаючись до вашого запитання, церква дуже добре пам’ятає, — не на рівні особистому, я тоді ще не був священником, тому я не можу того пам’ятати, але на рівні інституційному, — що коли держава починає залазити в церковні фінанси, то дуже часто у держави виникає спокуса через це керувати церквою. На щось можна очі привідкрити, а на щось — призакрити.

Тому, з одного боку, безперечно повинна бути чесність, прозорість і звітність. Але, з іншого боку, повинен бути певний ліміт повноважень держави щодо церковного життя. Я пам’-ятаю, коли колишній губерна-тор Донецької області Янукович викликав до себе Таруту, бо йому доповіли, що він підтримує Київський патріархат. Янукович каже: «Зачем ты раскольников поддерживаешь? Хочешь церковь поддержать — вот тебе список». Дає йому список: «Ось храми, ось монастирі, правільная церковь, сюда жертвуй». Я знаю, як в Харкові це працювало. Якщо якась людина хотіла переказати щось на громаду нашу, українську, то староста казав: в жодному разі не переказуйте на рахунок. У жодному. Якщо ви перекажете на рахунок, то завтра у вас буде податкова, у вас буде санстанція, будуть усі перевіряльні структури. Це за часів покійного Кушнарьова так працювало. І тому хочете допомогти, от давайте ми знайдемо спосіб, як ви нам допоможете, але в жодному разі не через рахунок. А це відносно недавно, це не радянський час. Давайте поставимо запитання так: ми хочемо, щоб українську церкву так контролювали податківці?

— Українську — ні. А російську в Україні — так.

— А ви ж розумієте, що «апєтіт пріходіт во врємя єди». І коли хтось каже, що ми повинні їх поставити під контроль, то, з того боку є багато тих, хто хотів би знати, хто нас підтримує. І створювати проблеми явно чи не явно. Вибачте, якби у нас була не зруйнована економічна база, як у багатьох помісних церквах вона є, власна еконо-мічна база, яка підтримує інфраструктуру, це було б одне. А коли постійно перебуваємо на межі виживання, це зовсім інше.

— Відомо, що митрополії утримуються за рахунок внесків. Наші священники щось платять митрополії?

— Це не секрет. Митрополія сама багатьом платить. Митрополія допомагає, і дуже бага-тьом допомагає. Якщо хтось пожертвував нам, то потім воно віддається, тут — пожертвували, туди — віддали. Ми ж не Московський патріархат, це в Московському патріархаті, там чітко виплати по всій вертикалі, плата за отримання парафії, щомісячний внесок. Тому здорова частина духовенства і вірних відходить від Московського патріархату. Цей процес хоч і повільний, але незворотний.

Лана САМОХВАЛОВА.

Джерело: https://www.ukrinform.ua.