Сіроманці

Фахівці стверджують, що вовків сьогодні по всій території України не менше 2000 особин, які живуть і полюють, як правило, зграями. Такої кількості для нас забагато. У європейських країнах їх налічують лише по кілька сотень. Якщо дикі тварини занадто докучають, загрожуючи найперше людям, видається дозвіл на відстріл. Шкода, але часто інакше не можна.

З огляду на високу екологічну пластичність, потенційну здатність вовків до розмноження, їх фактичну й розрахункову чисельність за останнє десятиліття по регіонах України спеці-алісти переконують, що для недопущення безконтрольного розвитку популяції цих хижаків потрібно щорічно вилучати до 60% дорослого поголів’я. Так не зачіпається репродуктивне ядро і чисельність вовків через два-три роки стабілізується. Буде їх більше — будуть нещадно з’їдені лосі, косулі, дикі кабани, інші тварини. А коли їх забракне — сіроманці прийдуть за свійськими.

Вовки — мігруючі тварини, відтак вільно переміщуються з регіону до регіону. Зокрема, час від часу тероризують північну частину Одещини. Цієї весни, наприклад, вони атакували кілька сіл і роздерли чи поранили майже два десятки овець. Люди боялися, що хижаки почнуть нападати і на велику рогату худобу, тому виставляли мисливські кордони.

Селяни без сокири вночі навіть на подвір’я виходити не наважувалися. Лишень темніло — ніде нікого. Причиняли й собак, які стають першою здобиччю непроханих злюк.

Мисливці казали, що вовки, які вчинили ті злодійства, — не місцеві, бо постійно мігрують півднем України. І були праві. Від нас вони гайнули на села у заповідній Кінбурнській косі, що на Миколаївщині, де виїли практично всіх бездомних собак, поцупили чимало свійської птиці, нападали на домашніх псів і навіть роздерли кілька телят.

Це тільки у казках вовка запросто перехитрить руда злодійка («мерзни-мерзни, вовчий хвіст!»), а в мультику він товаришує із собакою. Насправді цей хижак — ідеальна машина для вбивства, хитрий, підступний та обережний звір, надзвичайно сильний і витривалий. До речі, вовк — одна з найдавніших тварин на планеті, адже його прапращури жили ще мільйони років тому, задовго до появи розумної людини.

Зазвичай вовки полюють на території близько півтора квадратного кілометра і не відходять далеко від свого лігва. Але можуть щороку подорожувати і на сотні кілометрів за стадами мігруючих тварин чи у пошуках достатньої кількості поживи. Як правило, мандруючи, збиваються у зграї по 10—20 особин.

Очі вовків добре пристосовані до полювання у темряві. Рогівка має специфічний шар, який добре відбиває світло. Саме тому в давнину люди страшенно боялися сіроманців і присвоювали їм містичну силу, оскільки їхні очі таємничо відблискували світлом смолоскипів та ліхтарів.

Цікавою є «вовча мова». Діапазон і різноманітність частот їх голосових засобів значно перевищує можливості більшої частини тварин. Вовки вміють вити, бурчати, завивати, гарчати, скавчати та гавкати, і кожен їхній звук має безліч варіацій та певне значення. Скажімо, своїм завиванням вони зазвичай повідомляють інших про місцеперебування. Альфа-самці або лідери зграї мають пронизливіший голос і виють значно частіше, таким чином позначаючи свою територію.

На відміну від інших тварин, вовки володіють мімічними рухами, які використовують для спілкування і підтримки стосунків у зграї: вишкірені зуби, підібганий хвіст, настовбурчена шерсть, качання спиною по землі…

На одному із фото знято переміщення вовчої зграї. Перші троє — старі вовки чи покалічені тварини. Саме вони завдають темп переміщення, бо якщо йтимуть позаду всіх, то відстануть і загинуть. За ними — п’ятеро сильних хижаків, готових напасти на ворога, якщо той постане на шляху. У центрі — вовчиці з потомством — найбільша цінність зграї. Позаду їх прикривають ще п’ятеро найсильніших вовків. Серед них можуть бути і фізично дужі самки, які ще не мають потомства. Останнім (вказано стрілочкою) йде ватажок зграї, котрий усе і всіх контролює. Зграя рухається так, щоб ніхто не відстав і кожному можна було б допомогти.

Утім, дослідники радять не ідеалізувати таку «гармонію», адже часто серед цих організованих тварин спрацьовують так звані «вовчі закони», або «закони вовчої зграї».

Старі й покалічені вовки можуть розраховувати на свою частку від упольованого зграєю. Свій шматок їм може віддати і ватажок. Але коли тривалий час не вдається бодай чимось поживитися (а вовки — тварини всеїдні, здатні перебитися мишами чи й навіть мерзлими ягодами), то старих тварин родичі розірвуть і згодують вовченятам, яким загрожує голодна загибель. Малих же, навіть дуже виснажених голодом, кволих, ніхто ніколи не зачепить, бо ж вони — майбутнє зграї, яке за будь-яку ціну треба зберегти.

Хворі тварини, особливо на сказ, самі полишають колектив.

Характер стосунків у зграї досить альтруїстичний. Тобто кожна тварина підпорядковує особисті інтереси інтересам усього колективу. За інших взаємостосунків зграя як єдиний організм існувати не зможе.

Ранг тварини залежить найперше від рівня розвитку психіки, а не тільки від фізичних даних. Адже, як відомо, виживає не стільки найсильніший, скільки найрозумніший і найобережніший. Ватажкові одноосібно доводиться організовувати полювання, приймати рішення про розподіл здобичі тощо. Тому в зграї панує мир і спокій. Молодші слухаються старших і почуваються цілком захищеними, а старші несуть тягар відповідальності за всіх.

Ватажок — вищий соціальний ранг. Саме на ньому лежить відповідальність за усю зграю. Він вирішує питання місця проживання, полювання, захисту, всіх організовує, встановлює ієрархію в зграї. Якщо голодний вожак не зможе керувати зграєю, у небезпеці опиняться всі, тому за його переважне право на їжу ніхто не сперечається.

Ватажок також «домовляється» із ватажком іншої зграї за необхідності спільного полювання на вистеженого великого звіра, коли потрібно багато воїнів. Після спільного полювання зграї мирно розходяться. Щоправда, згодом можуть запросто перегризтися за територію.

Воїни — це команда вожака, яка дбає про безпеку і харчування колективу. У разі нападу на захист стають саме воїни, бо в інших членів зграї — інші чітко визначені завдання. У завдання матері, наприклад, входить вирощування і виховання вовченят. Під час нападу на зграю саме матері відводять усіх слабких у безпечне місце, тоді як воїни до останнього подиху тримають оборону.

Старша мати, яку також призначає ватажок, бо це найдосвідченіша вовчиця, за потреби може зайняти ранг ватажка. У період вигодовування і вирощування дітей усі вовчиці перебувають під особливим захистом та опікою: вони перші їдять здобич і годують малих.

Кожен вовк може з’їсти до 10 кілограмів м’яса за один раз. Причому впольовують вони рівно стільки, щоб наїстися. Зайвого не беруть. Доїли тушу — знову винюхують і відстежують здобич. Запасів, як собаки, не роблять. Можуть їсти і загиблих тварин, якщо більше нічого. Миші — головний і найдоступніший зимовий харч.

Розмноження. У вовків і цей бік життя організований гарно. Раз на рік зграя розбивається на сім’ї, тобто парується, щоб створити і виростити потомство. До розмноження допущені не всі. Основна умова — розуміти своє місце і роль у великій сім’ї-зграї. Тому ті, хто не має пари, живуть у маленькій вовчій сім’ї треті-ми, допомагаючи полювати і виховувати вовченят і не розраховуючи на спарювання.

У дикій природі вовки можуть розмножуватися з дворічного віку. Самиці здатні приводити дитинчат раз на рік. Зазвичай спаровування проходить наприкінці зими, щоб вовченята з’явилися влітку і до настання холодів навчилися вовчим житейським премудрощам.

Середній виводок — 5—6 дитинчат, які народжуються сліпими і глухими, вкриті коротким, м’яким мишастим хутром. При народженні важать 300—500 грамів. Очі у цуценят неодмінно блакитні, а жовтіють тільки до восьми місяців.

Взимку сірі вовки мають дуже щільну і пухнасту шерсть, стійку до холоду, відтак можуть спокійно перебувати на відкритій місцевості при мінус 40С°, ховаючи морду між задні-ми лапами і закриваючи її хвостом. Вовча шерсть забезпечує кращу ізоляцію, ніж собача, — на ній не збирається лід.

Хоча собаки і вовки є генетично дуже близькими, вони, як правило, в природних умовах добровільно не схрещуються, але можуть народжувати життєздатне потомство.

Вовка не можливо приручити і зробити сторожовим собакою, адже через свою дику природу він боїться незнайомих людей і ховатиметься від них, а не гавкатиме і не нападатиме.

Незважаючи на тісну спорідненість, вовки сприймають собак здебільшого як легку здобич. Ось чому дбайливі господарі надійно причиняють псів, якщо десь поблизу блукають сіроманці. Сильні, гарні, добре організовані звірі, яким на очі краще не потрапляти.

Підготувала

Ніна ЗАЛЕВСЬКА.