Повертаймо своє, шануймо своє!

Абсурдно, але не зовсім. Адже Європа — це не тільки, а може, й не стільки, географія, скільки ментальний, культурний світ, від якого у різний спосіб українців відлучала московія. Та мова зараз не про це, а про те, що самі українці мають зараз осягнути свою сутнісну європейськість, побачити свою минувшину, свою культуру як органічну складову витоків Європи. Саме це забезпечить міцність позицій України у світі. Процес нового історичного самоусвідомлення почався не сьогодні, але саме сьогодні вияскравлюється його новий, принципово важливий етап, вагомим внеском у розвиток якого є праця Сергія Піддубного «Книга української слави і сили» (Київ, ФОП Стебеляк, 2022, 416 с.).

Видання адресоване школярам, студентам, усім, хто цікавиться історією України. Зацікавить воно й нумізматів, картографів, знавців геральдики та клейнодів, а також релігієзнавців. Ця книжка — про наші родові пам’ятки та історичні коштовності, про предковічних богів та їхні святині, про наші національні підвалини, про основи всієї орійської раси. Доцільно доповнюють видання розлогі матеріали, які для багатьох можуть виявитися несподіваними: «Основи українського народотворення і української державности» та «Праотці і Праматері українського роду».

Прикметним є те, що кожну сторінку цього солідного видання увінчують афоризми — своєрідні заповіти Пращурів нащадкам. Дозволимо собі навести частину з них, позаяк розуміємо, що обмежений наклад не дасть змоги познайомитися з ними широкій аудиторії. Так, на с. 5 читаємо: «Старі часи то наше благо. Дістанемо від них твердости й кріпости, аби ворогам відповідати як належить» (Ілар Хоругин, автор «Велесової книги»). До фундаментальних належить і афоризм Миколи Руденка: «Справа не в тому, щоби комусь якимсь особливим чином поклонятись, а в тому, щоб бути достатньо чистими для того, щоби зв’язати світ божественної думки та земну втіленість, світ божественних ідей та земну матеріальність». Думки стародавніх мислителів можна наводити й далі: «Не той друг, хто медом маже, а той, хто правду каже» (народна мудрість); «Краще з розумним загубити, ніж з дурним знайти» (народна мудрість); «Чия мова — того й влада, чия влада — того й мова» (давньоримське); «Молитва підтримує небо і землю, а також має владу над богами» (давньоукраїнське прислів’я); «Нічого немає в світі огиднішого, як брехня» (Заратустра); «Нічого немає більш гідного мудрости, окрім Правди» (Піфагор); «Хто неправдою збагачений — багатством не натішиться» (Софокл); «Ті, що багато говорять про родичів своїх і самі себе возносять вище пращурів та Ора-Отця, шкоду творять» (Ілар Хоругин); «Той, хто звертаючись до старого, здатен відкривати нове, достойний бути вчителем» (Конфуцій)...

«Немає нічого небезпечнішого, ніж підступний ворог, але немає нічого отрутнішого за удаваного друга» (Григорій Сковорода); «Не схилюся ні перед ким, окрім перед Господом Богом, та й то тільки з доброї волі» (Іван Богун); «Все гине там, де володар не готовий кожної миті захищати свою країну, як лев, як вовк, як собака» (Іван Мазепа); «Наші жертви не впали даремно, бо з нашої крови виростуть ті, хто докінчить наше діло» (Іван Гонта); «Даймо нашої теплої крови, нашої радости і прихильности позичмо минулому, а вони всі оживуть і прийдуть нам на поміч, нашій волі до висловлення себе. Прийдуть як висловники найглибшого інституту нації» (Юрій Липа); «Нація, не очолена мудрим, шляхетним і мужнім проводом, є бездумна отара, доступна всякій чужинській пропаганді й інфільтрації» (Дмитро Донцов); «У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю» (Євген Коновалець); «Ми боремося не тому, що ненавидимо тих, хто знаходиться перед нами, а тому, що любимо тих, хто у нас за спиною» (Роман Шухевич); «Чим далі ми заглянемо в минуле, тим далі ми закріпимо свої перспективи на майбутнє» (Вінстон Черчілль); «Перед Україною велике революційне завдання: оновлення духовне, моральне, ідейне, патріотичне й релігійне вільних народів» (Ярослав Стецько); «Наша Віра є найсуттєвішою признакою народу, основою його одности і окремішности» (Володимир Шаян)…

Також є низка афоризмів і нині сущих авторів: «Лиш доброчесні здатні бути не тільки подобою Божою, але й Духом наблизитися до Творця» (Василь Слапчук); «Через наші землі мандрували різні народи, які дещо брали з собою, зокрема й нашу історичну спадщину, і видають її як свою. Повертаймо своє, шануймо своє!» (Василь Вельможко); «Є заповідь, яку нам дав Господь: / Накинь оброть на Дух свій і на плоть — / Не можеш ти Вітчизні прислужитись, / То їй хоча б ні в чому не зашкодь!» (Дмитро Шупта). Вдалу добірку власних родзинок розмістив і сам автор видання.

Книжка Сергія Піддубного побудована, як і належить довіднику, за принципом алфавіту, вона легкодоступна для орієнтації, зручна у користуванні. Цікаво й знаменно, що автор наводить низку абеток, якими послуговувалися наші предки: абетка давньоруська, абетка київська, абетка ольвійська… Саме останньою виконана «Клятва синів Пертона (Спарти) з Поля/Пелопоннесу (Крим) на вірність Богові Апол Олу (Аполлону) — Татуньові та Господові Дніпра й Перірати», а сам напис зроблений давньоукраїнською мовою.

Після прочитання будь-якої книги закономірно постає питання, про що вона, для чого написана. Може здатися, що з книжкою Сергія Піддубного відповіді на ці питання очевидні: це історичний довідник, який передбачає поглиблення, розширення відповідних знань читача. Але річ у тім, що такої відповіді недостатньо, адже автор не тільки прагне познайомити нас з історичними артефактами, а й — насамперед — сформувати цілісну концепцію історичного минулого українців — народу, який з правіків жив на території сучасної держави Україна. Ця концепція передбачає активне включення до нашого культурного спадку надбань дохристиянської доби, що є вкрай важливим, оскільки визначає істинне місце українців у формуванні цивілізаційного поступу людства. Увага до передхристиянської доби якраз і відкриває нам те, що старанно замовчувалося, приховувалося, викреслювалося імперською історичною наукою, і саме на ґрунті цієї неґації стали можливими «маразми» сучасної фашистської московії на кшталт «Україну створив Лєнін».

Зміст книги одночасно вражає і переконує читача, запам’ятовується і спонукає до повернення до прочитаного, бо міркування й висновки автора змушують замислитися над багатьма моментами, які, можливо, і виходять за межі оприлюдненого матеріалу. Сучасне гуманітарне знання потребує переформатування, переосмислення відповідно до реалій життя. У цьому процесі праця Сергія Піддубного є принципово новим кроком на шляху формування українця ХХІ століття, адже вона, ламаючи принизливі імперські міфи й стереотипи, спонукає на підсвідомому рівні позбутися стереотипів меншовартости, за що особлива шана й дяка невтомному авторові.

Хоча у виданні й домінує довідникова спрямованість, композиційно воно втілює принцип мозаїчної різноманітності, коли на кількох сторінках, а то й на одній сторінці вміщено інформацію різного характеру, але це не шкодить цілісності сприйняття задуманого автором, навпаки — додається різновекторна динаміка у сприйнятті матеріалу.

Попри уже згадану широку адресацію, головним читачем цього видання бачиш універсального, гуманітарно налаштованого цікавця, який твердо знає, де застосувати добуті в глибинних джерелах Сергієм Піддубним вражаючі факти, що конче знайдуть свої давно очікувані застосунки. А проте, не менш важливим воно буде і для школярів, які, можливо, не весь обшир матеріалу здатні осмислити, але зацікавляться історією і, головне, отримають адекватний вектор її розуміння.

Насамкінець варто з приємністю відзначити ошатність видання, поліграфічну культуру, що сьогодні вкрай важливо для української книги, а цьому, зрозуміло, сприяла широка спонсорська допомога. Тож не дивно, що світлини й імена цих доброчесників також представлені на її сторінках.

Дмитро ШУПТА.

Замість післяслова. Прочитання «Книги української слави і сили» Сергія Піддубного, навдивовижу своєчасного видання, спонукало мене до низки міркувань-висновків, ще раз переконало у невідворотності поразки агресора та посилило впевненість у нашій остаточній перемозі над ворогом, що століттями крав наше, привласнюючи собі, а що не міг вкрасти — оббріхував, оскверняв, знищував.

Так, у час віроломної, кровожерної війни, роз-в’язаної озвірілими рашистами, лунають гіркі закиди на адресу «духовної просвітлености», але вона — «духовна просвітленість» — неодмінно відновить свою вагу для розвитку гармонійної людської спільноти. А от стосовно скам’янілих московитів, то саме слово «духовний», очевидно, назавше втрачене.

Так, ми знову й знову стаємо самовидцями скоєння безпрецедентних, міжнародного масштабу, нечуваних за своєю звірячою жорстокістю й цинізмом злочинів перед людяністю. Нині, здається, назавжди зламана й потоптана беззаперечна Істина, але, як знаємо, вона неодмінно восторжествує: «За кожний зловісний кривавий вчинок, за кожне брехливе зловісне слово (пропаганди) доведеться відповідати в Судний День...». Світовому терористові, що пролив ріки невинної крови й море невинних сліз, уже ніколи не вибратися з бездонного болота, куди він гнав свої народи понад триста років.

І ніколи вже не випростатися тим, хто став рептилоїдами з роззявленими, із заюшеними людською кров’ю пащеками ненатлого загарбництва й пожирання собі подібних, хто видався слабкішим на злочинному азимуті ненаситного окупанта, — несила їм оновитися до природної норми. Усі причини для найменшої надії втрачені. Навіки й назавше.

Заповнити «білі плями», прогалини імперського виснажування — навіть живою кров’ю — не вдасться. Ні в літературі, ні в культурі, ні в історії. Втоплена в людській невинній крові мармиза імперського колоса (навіть з ядерною довбнею в беззубій пащі), догниваючи, вже нікого не лякає. Щоправда, огризається надто боляче.

Токсичні імперські ігрища з локальних полігонів смерти перенесені на світові театри виснажливих битв, де цілодобово працює кровожерлива м’ясорубка, перемелюючи плоть незчисленних жертв. Не минуло це й майданчиків АЕС, які нині загрожені діями світового терориста. Але нема наразі ніякого стримку ні від МАГАТЕ, ні від ООН — увесь світ закляк у розпачі перед апокаліптичною загрозою свого знищення. То що, ні Геній, ні Талант, ні Планетарний Розум не вбереже нас від Армагеддону потолочі? Не впадаймо у відчай: безвихідних, глухих кутів просто не існує! Наша цивілізація врятується обов’язково!

Не вседозволеність, не звіряча розбещеність на тлі ефемерної безкарности, а Світовий Верховний Трибунал раз і назавше поставить на своє місце озвірілого московського недоумка. Він — ніщо! Так, у його руках — усі віжки-повіддя держуправління, але імперського, всі важелі-кнопки мілітарної, але проіржавілої, машини. Як безмізкова одноклітинна недоістота він зумів звести на пси досягнення цивілізацій останніх трьох тисячоліть, розхитавши рівновагу вутлих кордонів, прокреслених після Другої світової війни. Світ мав і міг розвиватися мирно, але втратив таку можливість, відколи з’явилася мара всесвітньої «пандемії» — третьої світової війни. Він нахабно й поки що (але саме поки що!) безкарно порушив основне правило буття й співіснування: «Живеш і жити давай іншим!». З усіма печальними й трагічними наслідками.

Україна палає в огні, мимоволі ставши форпостом захисту всієї Європи, ба навіть світу, від новітньої московської фашистської чуми. Звитяжні Збройні сили України, партизанський рух, волонтерська всенародна допомога і водночас широка підтримка світової громадськости та урядів передових країн врешті створюють такий ударний кулак спротиву московській агресії, під яким вона ганебно сконає назавше, й імперія зла обов’язково розсиплеться на друзки.

Перелом настав. Увесь світ споглядає «рух униз». Вектор війни різко змінив свій напрямок. Очікувана й вистраждана Перемога — не за горами. Слава Україні! Героям слава! Слава Нації! Смерть ворогам!

Д.Ш.