На пошану славетного земляка

«Мама любила розповідати, що народився я «в сорочці»: шию перетягло пуповиною, і тому закричав я не відразу, а лише тоді, коли мене облили водою. Погано було й мамі. По селу навіть пролетіло було, що Вєра Панченкова помирає... Але минулося, — писав у своїй автобіографії В.Є. Панченко. — І ось мама вже дома, і нас тепер уже четверо. Адже я був у батьків другою дитиною. Першою в 1947 році народилася моя сестра Світланка (так її завжди називали дома, так називаю і я).

Будинок у Демидівці батьки купили теж 1947 року. Була то спочатку досить убога хата під стріхою на дві половини. Батько хотів збудувати нову (там, де згодом звели літню кухню), але цього не сталося, — не знаю чому. Пізніше, вже на моїй пам’яті, хату перекрили. Зняли стріху і вкрили бляхою. З’явилася і веранда. Ще через якийсь час батько обклав стіни цеглою, — здається, це всі головні перебудови. Ще викинули піч; натомість зробили нову грубку з плитою, яка опалювалась, звісно, дровами і вугіллям. Про газ у Демидівці й не мріяли. Електричного світла теж не було аж до… 1967 року! Відповідно й телевізора також. Перші мої тринадцять років минули при керосинових (гасових) лампах, найчастіше «восьмериках».

У своїх спогадах про родину письменник писав, що «у Демидівку батьки переїхали з сусіднього села Бокове, де вони побралися у лютому 1946 року, невдовзі після війни. Пояснити це просто. У Боковому головою сільради працював Яким Панченко (мій дід). До нього приїхав син Женя, Євген Панченко, 25-літній лейтенант, артилерист, який після тяжкого поранення під Кенігсбергом у 1944-у завершував свою війну в якомусь московському госпіталі. У Боковому він влаштувався «воєнруком» у місцевій школі, де вже працювала моя майбутня мама Віра Яворська. Батько її Антон Яворський з фронту не повернувся, тож у хаті в 1946 році залишилося троє: моя бабуся Марія («баба Манька», як ми її називали) і дві її доньки: двадцятирічна Віра і дворічна Люся. Діда Антона я пам’ятати, звісно, не міг. Мати часто згадувала його, казала, що він був дуже сильний і гарний. Коли почалася війна, його не мобілізували через вади слуху, проте згодом, уже десь на початку 1944-го, коли радянські війська йшли на захід, «підібрали» і його. Прощаючись, дід казав, що з фронту не повернеться. Так і сталося. Антон Яворський загинув на території Румунії. Дома казали, що його вбив снайпер, який стріляв на вогник солдатської цигарки.

Батько ж війну згадував рідко. Хоча я знав, що перед війною, у 1941-у, він уже служив в армії. Після короткострокових курсів став лейтенантом-мінометником; два роки воював під Ленінградом, коли місто було оточене німецькими військами. А потім із арміями Третього Білоруського фронту, яким командував генерал Черняхівський, ішов на Берлін. Під Кенігсбергом Черняхівський загинув (маючи всього 33 роки!), а мій батько отримав тяжке поранення. Я бачив його сліди: великий шрам на животі і покалічену руку. Батько мав фронтові нагороди: ордени Червоної Зірки та Червоного Прапора, а також кілька медалей.

Хата наша стояла край села; до школи треба йти, по суті, через усе село — на інший його кінець. Ці два кінці Демидівки мали назви: коли череду гнали на випас у наш бік, то це називалося «до Вітвіцького», якщо ж у протилежний, то люди казали «до Науменка». Бо на одному краю села, в останній хаті, жив Іван Вітвіцький, а на другому вулицю замикала хата Івана Науменка. Взагалі, село було поділене на два кутки: по наш бік жили «ляхи», по інший — «мужики». Межею була гребля ставка посеред Демидівки. Можливо, в цьому був відгомін часів Речі Посполитої XVIII століття? Все з тих пір начебто й перемішалося, проте все ж на нашому кутку було більше Рожковських, Вітвіцьких, Дорошевських, Крижанівських, а по той бік греблі — Паровиків, Стеців, Чумаків, Кричунів…

Так ось: школа була коло «Науменка», не менше як за два кілометри від нашої хати. Відстань не така вже й велика, проте весною і взимку подолати її часом було, ой, як нелегко. У часи, що їх назвуть хрущовською «відлигою», нашу Демидівку, розташовану за 155 кілометрів від Одеси, часто засипало такими снігами, що ранками людям важко було вийти з хат…».

Життєвий і творчий шлях Володимира Панченка був тернистим, але він мужньо здолав його, ставши світочем національної культури. Автор численних книг знав справжню ціну літературі й культурі загалом. Як ніхто, розумів, що «культурний щит» захищає країну більше, аніж армія. Він був представником тієї еліти, яка зберігає, розвиває і передає наступним поколінням те, що з часом лише набирає цінності. Зробив усе, щоб повернулася до життя розтрощена сталінізмом «убієнна українська література».

Усе життя Володимир Євгенович, працюючи в Одесі, Кропивницькому чи Києві, не поривав зв’язків із Демидівкою. Поспішав на гостину до своєї тітки, простої колгоспної доярки Люсі (Людмили Рахліцької) у Любашівку, яка перебралася сюди із Бокового. І саме в рідному селі у 2013 році він презентував свій «Сонячний годинник: Книга пілігрима», подарувавши фоліанти з автографом бібліотекам, родичам, друзям та всім демидівським школярам. Планував написати книжку й про рідне село, зібравши по архівах чимало цікавих матеріалів…

Про події 2014-го, що перегукуються із сьогоденням, Володимир Панченко в одному з інтерв’ю пророчо сказав:

«Усе, що відбувається з Україною протягом двох останніх років, у мене асоціюється з 1917—1920 роками. Гібридна війна, яку веде Путін, у нас уже була: колись її так само вели проти України Ленін, Троцький, Свердлов. Вони теж казали: «наших там нет»; на Україні йде громадянська війна. А насправді? Ось недавно я читав київську газету «Боротьба» за 1919 рік. 6 лютого у Київ увійшли війська Щорса і нашого земляка Боженка — і то було друге «пришестя» радянської влади (перше — рік перед тим, в останні дні січня 1918 р.) 12 лютого «Боротьба» подала інтерв’ю з командиром Першої радянської бригади «т. Щорсом», який, не криючись, пояснив, що ще з літа 1918 р. в районі Курська почалося форму-вання групи військ для наступу на Київ! Радянська Росія озброювала українських партизан-щорсівців, перетворюючи їх у регулярне військо. Цими днями, хвалився Щорс, сподіваємося «приходу великих резервів Совітського війська»…

Ну й чим це відрізняється від дій путіна на Донбасі? Більшовицька росія інспірувала внутрішній конфлікт, аби повалити владу Центральної Ради, Скоропадського, Директорії, називаючи її «буржуазно-націоналістичною» (а тепер — «фашистами» й «хунтою»!).

Сценарії, прийоми — ті ж самі!

Важливо тільки, щоб ми самі па-м’ятали уроки історії. Один із них такий: будьмо сильними. Не уповаймо на інших. Не сварімося між собою, бо цим обов’язково скористається інший…».

Володимир Панченко пішов у засвіти на 66-у році життя, хоча мав ще стільки бажань і планів. Без його емоційного, світлого, але фундаментального слова сучасники значно менше знали б не лише про Винниченка, а й про Маланюка, Чикаленка, Яновського, Тобілевича і Кропивницького. У людській пам’яті наш славетний земляк залишиться як літературний критик, літературознавець, письменник, автор наукових робіт, підручників та численних праць з історії української літератури, справжній патріот України.

Одеський біограф, друг і колега Володимира Панченка Людмила Ісаєнко, яка підготувала книгу про нього (через війну вона поки що не надрукована), зазначила, що Володимир Євгенович був не лише літератором і науковцем, а й активним громадським діячем, зустрічався з президентами України. До його думки дослухалися міністри, депутати, олігархи, бо вмів сказати й відверто говорив те, що думав. Але, перш за все, він був Людиною з великої літери. Справжнім Другом, навдивовижу уважним і делікатним. Відзначався добрим, тонким гумором…

Юрій ФЕДОРЧУК.

НА ЗНІМКУ: зустріч із земляками пам’ятного 2013 року.
Фото автора.