«Слово, моя ти єдиная зброє!»

Якщо згадати, що казали й писали про московію відомі люди, то стане зрозумілим, що ми, українці, — надто довірливий народ. Бо ж до всіх наших трагічних сторінок історії так чи інакше причетна саме московія.

Ішов 16-й день війни, а гаспадін лавров на перемовинах продовжував твердити, що рф на Україну не нападала. Утім, згадаймо, ще цар Олександр І казав: «Хто не бреше і не краде, той не москвин».

Щоб виправдати свої параноїдальні ідеї, сучасні московити називають нас «фашистами». А я згадую слова письменника Михайла Слабошпицького: «рф не перемогла фашизм у 45-у, а всиновила його». Найпереконливіші докази — нелюдські обстріли наших міст і сіл, знищення мирного населення.

У цих важких умовах український народ об’є-днався у боротьбі проти ворога, наша Армія захищає кожен клаптик рідної землі. Наші земляки-чорноморці також зі зброєю в руках захищають Україну. У Чорноморську активно діють волонтери. Низько схиляємо голови перед усіма українцями, які воюють і працюють на перемогу! Низько схиляємо голови перед полеглими Героями!

Наші нинішні тривоги і біль, наші надія і впевненість у майбутній Перемозі відгукується поетичним словом моїх земляків, що й лягло в нову збірку, яку й хочу презентувати кількома віршами з неї.

Слава Україні! Героям слава!

Валентина СИДОРУК,
членкиня НСПУ,
голова міського літературного товариства «Сузір’я».

Воїни і волонтери

Дивився ворог переможні сни,
А сил не знає наших, слава Богу!
Ми твердо стали впоперек війни
І віримо у нашу перемогу.
 
Наш ворог нині той, що служить злу,
І суть його лиш лицемір-злодійська.
Він хоче нас загнати в кабалу,
В кріпаччину, як завжди, по-російськи.
 
Та волонтерській волі завдяки
Ми переможем! Ворог хоч лютує,
Та Україна має дві руки,
І ними скрізь вона себе рятує.

Валерій ДЕМИДЕНКО,
член НСПУ.

Таврую путіна

За ніч тебе стократ я проклену,
Стоіроде, стонелюде мерзенний!
За те, що в дім мій ти приніс війну
Й багном кривавим покриваєш землю.
 
Ти морок світу! Ти — потворне зло!
По інший бік гуманності і честі.
Та тільки знай, що у твоє чоло
Війна ганьбою вічною впечеться.

Іван ГАВРЮК,
член НСПУ.

Війна

Війна росії, хижа і брутальна,
Із миролюбною домівкою Тараса.
Війна недорозвиненого стада
з цивілізованим квітучим краєм…
Міста, мости бомбують, магістралі…
Страх, жертви, кров на образах, на правді,
на штампах найповажніших гарантій…
Гей, Пушкін, Лермонтов і Мережковський,
Некрасов, Гумільов і Маяковський,
Булгаков, Пастернак і Паустовський,
Єсенін, Євтушенко і Висоцький
Та інші маги слова — сотні, сотні!
Де дух, світогляд ваш, пекуча совість,
які леліяли Господній сонях?
Де той народ, якого ви навчали
гуманності, любові і лицарства?!
Чи бачите садизм, тупу жорстокість?
Що ж мовчите, що ж не б’єте на сполох?
Жере ж, п’є кров людську злоба московська!
І ти, Христос, твої церкви, дорога
твоя жертовна, братолюбний галас…
Чого вони московію навчили?
Чи людяності?.. Може, благородства
чи доброти?.. Хоч жменьку, щире гроно…
Гай-гай!.. Нічого ви усі злочинну
московську підлу душу не навчили!
Не той заміс і норов, клич породи.
Як кровожерливі були татар-монголи,
так тими ж варварами і лишились!

Василь ПАВЛЕНКО,
член НСПУ.

* * *

І тільки в спогадах лишилося житло,
просте житло старенької бабусі,
де ще жив кіт, бабусин добрий друг —
любитель грітися на підвіконні
в спекотний день
й на підвіконні взимку…
Бабуся пиріжки пекла, кіт спав —
і йшло собі життя,
просте життя, мов тихий той струмок,
що непомітний, та без нього щемно.
І де той кіт, бабуся, пиріжечки?
Де теплий дім, що вірно зігрівав?
Кому здалось: вони на світі зайві?
Хто ту оселю взяв та зруйнував?
І вже бабуся не заводить тісто,
вечірніх кіт не муркає пісень,
вікно розбите — й стогне в ньому вітер,
що залишився тут замість людей.
І замість їх тепла, і дому, і молитви
він виє, плаче, стукає дверми:
Де люди, де?
Хто так з людьми й будинками втворив?
І в тій жалобі тихий-тихий шепіт:
Російський «брат» всіх бомбами убив…
І це усе… Лишився дім розбитий,
плита, порожнє дечко, тінь життя…
Що він забрав в бабусі, українців
й старого тихого кота.

Олена КАЛИТА.

* * *

Коли ніч довга-довга, а думки снуються…
Стою. Рілля. А небо синє-синє.
Пульсує кров у скронях, мов набат…
Війна… Весна… Журавлик в небі лине…
І чортом хижим вишкірився «брат».
Плює ракетами, відхаркує вогнями,
Безжально «градами» засіює міста.
Ґвалтує, нищить, топче «сапагами» —
аж стогне й плаче згорена земля.
Її так ницо і завчасно розбудили…
Підсніжників лиш встигла настелить.
Уже кизил набрався сили,
щоб розвеснити жовтянець суцвіть.
Стою. Рілля. А небо синє-синє!

Лариса МАЗАНЮК.

До Перемоги!

Я впав: пил, біль, пітьма, злорада;
Довкруж луною сильний хруст.
Лежу. Солоний піт сягає рани,
шалений крик лунає з вуст.
 
Навколо — ні душі, усе неначе зникло.
Порвані м’язи — у холодному поту.
Тіло до дна неначе вже і звикло,
навколо — тільки спокій, тихий білий шум.
 
Різкий ривок — все тіло стогне,
та ось мій дух вже встав з колін.
Здобути перемогу тільки сильна воля зможе,
а не сліпих, безруких сірий тин!

Микола СИДОРУК,
17 років.

Мова

Я — для пісень, для щирого зізнання,
для співу й шепоту душі,
для сповіді й солдатського вітання,
а не для кличу війн і метушні.
 
Я — для пісень, колядок і щедрівок,
я — для науки й щедрих слів,
для маминих казок й сестри листівок,
та не для крику, люті і брехні.
 
Я — для пісень й освідчення в коханні,
для слів підтримки й сили молитов,
для вірних клятв і закликів єднання,
я — за свободи мить і за любов!

Діна СЕМЕНЕНКО,
15 років.