Переглядів: 945

«Молюсь за тих, хто на війні»

Повернути мир нашому працелюбному народові — найзаповітніше бажання ветеранки праці Ніни Василівни Трашко.

Дехто вважає, що село — це некомфортне життя, важка праця зранку й до ночі. Ніякого розмаїття і жодної романтики… Таким подобається натовп на міських вулицях, сучасні супермаркети, величезний вибір забав… Що ж, кожна людина — свого щастя коваль.

Ніні Василівні до душі розмірене життя у сільській глибинці. Все життя її минуло у Забарах Білгород-Дністровського району. Та й син Юрій, після кількох років праці у місті, повернувся у село. Економіст за фахом, а попит на фахівців цього профілю завжди був, міг би в Одесі вибудовувати кар’єрні сходинки, але Юрія Миколайовича потягнуло додому, де він досить довгий час працював головою сільради. Її донька, Любов Шершун, також живе у селі — у сусідній Ройлянці, працювала агрономом.

Із перших слів знайомства зауважую, що Ніна Василівна щира і добра жінка, а головне — оптимістка.

— Молюсь за тих, хто сьогодні на війні. Ми все одно росіян переможемо, — каже моя співрозмовниця. — Мені вже за вісімдесят. Пережила багато чого, але не думала, що Україну доведеться захищати зі зброєю в руках...

Нинішня війна відновила болючі спогади… Ніна була зовсім малою, коли батько — Василь Григорович Кулик — пішов у 1941-у на Другу світову. Повернувся в 45-у.

— Як зараз пам“ятаю його, — згадує. — Стоїть у дворі у військовій шинелі з пакунком цукерок. То були найсмачніші солодощі, які я колись їла... Війна назавжди залишила рубці на його серці. Пам’ятаю, як до нас заходила сусідка спитати про свого чоловіка — Давида Єлагіна. Той із батьком були товаришами. Та й в армію їх разом забрали. Батько каже сусідці, мовляв, воювали разом, а далі не знаю, як його доля склалася. А сам відвернеться і сльозу зітре. Довго не зізнавався, що на його очах Давида фашисти вбили. Для батька День Перемоги назавжди залишився головним святом. На жаль, контузія, отримана на війні, далася взнаки. Тато рано пішов із життя.

Сім’я у Куликів була великою: четверо синів і донька. У повоєнні роки жилося важко. Батьки працювали в колгоспі. Батько ще й по сусідах ходив підробляти. Родину виручала корова, тож діти завжди були ситими.

Виховання було суворим. Кожен мав свої обов’язки. Коли батьки поверталися додому, перевіряли, чи всі їхні завдання виконані. На плечах Ніни лежали клопоти з прибирання будинку, приготування їжі, догляд за свинями та курами. Десь у 12 років вона із братами на велосипедах рано-вранці вже їхали на колгоспні поля. Нарівні зі старшими просапували городину. Коли підійшла пора йти на пенсію, то виявилося, що трудовий стаж Ніни Василівни становив 37 років, куди увійшли і трудові будні дитячих літ.

Після закінчення школи поїхала в Одесу вступати до медичного інституту. Навчання давалося легко, тож вірила, що стане хорошим лікарем. На рішення обрати цю професію надихнув приклад невістки, дружини старшого брата — Клавдії Іванівни Кулик. Вона працювала сільським фельдшером і мала дуже великий авторитет. Була кваліфікованим медиком і доброю людиною. Однак мріям Ніни не судилося здійснитися.

Коли до довгоочікуваного студентського квитка залишався один крок — останній іспит, мама почала благати доньку не їхати до Одеси: мовляв, у синів будуть свої сім’ї, а я з ким залишуся? Ніна зважила на вмовляння матері. Пізніше, коли та зрозуміла свою помилку, часто казала: «Дитино, прости мені!».

— Може, моє життя і не стало надто яскравим, — каже Ніна Василівна, — але було чимало радісних моментів. Наш колгосп «Родина» почав багатіти, став колгоспом-мільйонером. Закуповували техніку, розвивали тваринництво. Я пішла працювати дояркою. Так, дуже важко було, але у праці — сила й успіх. Вставати доводилося рано. Перше доїння починалася о п’ятій ранку. Спочатку все було вручну, потім з’явився транспортер, запровадили мехдійку, але молоко доводилося зливати таки вручну. Як же я гордилася, коли поповнила когорту доярок-тритисячниць, тобто від кожної із своїх корів отримувала три і більше тонн молока. Мене та моїх колег, а в колгоспі було шестеро тритисячниць, ставили за приклад, оточували увагою, нагородили дипломами ВДНГ. Ми були гордістю трудового колективу.

Ніна Василівна і чоловіка роботящого зустріла в Забарах. Його родина переїхала в село із Сарати. Зустрічалися два роки, поки побралися. Микола Петрович був водієм, будівельником, працював і їздовим, не цурався будь-якої роботи.

Ніна Василівна згадувала про роки праці на фермі з таким захопленням, що аж захотілося запитати, чи не ностальгує за тою важкою роботою.

— Я сказала б, що це не ностальгія, а, напевно, приємні спогади. Втім, залишилася й прикрість. Я, звісно, не аналітик із сільськогосподарських питань, але порівняла б аграрні реформи у дев’я-ності роки зі скальпелем у руках невмілого хірурга. Ось і наслідки. У селах нема роботи, соціальні об’єкти руйнуються. Люди змушені покидати свої осе-лі й перебиратися до міст. А зараз проблем іще побільшало через війну…

І все ж, як уже мовилося, Ніна Василів-на — оптимістка. До того ж її життя скрашує захоплення — вишивання.

Цікаво, що до цього захоплення причетна вже згадувана Клавдія Іванівна Кулик. Якось у колисці її дитини юна Ніна побачила вишиту пелюшку. То була вишивка болгарським хрестиком. Вона видалася дівчині дуже гарною, а відтак загорілася ідеєю навчитися вишивати так само красиво. Дівчина забиралася на піч, брала лампу (тоді ще електрики не було) і починала казкове дійство, народжуючи візерунки на полотні. Спочатку навіть сама робила канву, вишукувала в газетах-журналах схеми для вишивання, а потім почала передплачувати спеціальні видання.

— Мені дуже подобається вишивати, — каже Ніна Василівна, — адже це заняття дає можливість відволіктися від проблем, захопившись роботою. Коли я вишиваю, не помічаю, як пролітає час. Вишивання — це диво. Цікаво спостерігати, коли своїми руками твориш унікальну річ. Бо ж не можливо повторити вишивку точнісінько, навіть якщо усе робиш за готовим малюнком.

У колекції вишивок Ніни Василівни є різні роботи: ікони, картини, скатертини, серветки...

— Дуже приємно, — зізнається моя співрозмовниця, — коли твою працю цінують люди.

Її витвори не раз прикрашали сільський клуб під час усіляких свят. Любить дарувати вишивки родичам, друзям. Ніна Василівна переконана, що у вишивці розкривається душа українського народу.

І знову розмова заходить про нинішню війну.

— Десь щось грюкне, — каже, — а я вже думаю, чи то не рашистська ракета до нас прилетіла. Я молюся за Україну. Прошу Бога якнайшвидше прогнати окупантів з рідної країни і дати мир нашому працелюбному народові.

Лариса БУЛЛО.
Білгород-Дністровський район.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua