Олександр ЧОКОВ: «Я знаю ворога в обличчя»

— Коли в 2014-у почалась війна, я прийняв для себе рішення: допомагати переселенцям — продуктами, речами, чим могли. Потім прийшла думка їздити на схід. Там зрозумів гостру необхідність допомагати військовим — всі ми знаємо, в якому стані була тоді наша армія. Закуповували продукти, обмундирування, «броники», каски… То були добровільні пожертвування не лише наших парафіян, звісно. Місто наше маленьке. Найбільшу увагу приділяли нашій одеській 18-й бригаді. Нитка до нитки, як кажуть, от вам і сорочка. У 2018-у запропонували стати капеланом. Пішов священником у морську піхоту, теж на Одещині.

— Напевно, там були люди різних вірувань. Як ви вправлялися з цим?

— Капеланство в нашій країні — міжконфесійне, як і все військо. Капелан має всіх вмістити у своєму серці, для кожного знайти відповідь на його запити. Часто доводилося бувати безпосередньо там, де відбувалися бойові дії. Бачив багато горя. Задача священника — піднімати бойовий дух воїна, спрямовувати його думки до Бога, бо лише Господь може дати і захист, і спокій у серці людини. Обходив позиції, спілкувався з бійцями…

— Як ви потрапили в полон?

— Я перебував у відпустці, вона закінчувалася якраз 25 лютого. Та, звісно ж, прибув на день раніше. А вже наступного дня, о 9-й ранку, мене попросили на рятувальному судні «Сапфір» відправитись на острів Зміїний, забрати тіла 13 загиблих прикордонників і доставити їх в Одесу. Запевнили: є домовленість про те, що туди мають прибути священники і забрати мертвих, ви — цивільна людина, візьміть ще когось цивільного, чіпати вас там не будуть. Я швиденько зібрав команду: зголосилися капелан і волонтер Льоня Болгаров, мій друг, і лікар Іван Борисенко. На 16-у причалі нас уже очікував православний священник Василь Вирозуб. На свіжій хвилі погойдувався «Сапфір». І ми відчалили.

— Можете пригадати, які почуття, чи відчуття, вами тоді володіли?

— Ми відправлялися як священники. Щоби виконати свою роботу, з вірою в Бога і надією, що все буде добре. Знаючи про те, що острів захоплений, що там росіяни, розуміючи всю небезпеку. Хоч був і страх. Ми розуміли, що події можуть обернутися у будь-якому напрямку і що неможливо нічогісінько передбачити, але завдання треба було виконати.

До Зміїного ми прибули 26 лютого рівно опівдні, кинули якір на рейді. Довкола стояли російські кораблі, серед них і той крейсер, що пізніше пішов у вказаному напрямку. Судно поставили в такий спосіб, щоби ми могли бачити лише приємну для очей картинку на острові. На борт піднялася група російських солдатів, вони почали огляд судна. Всіх нас вивели на палубу і поставили на коліна, перевірили документи. Екіпаж їх мало цікавив, запитання були до нас: хто ви такі, чого прибули? Я сказав, що ми священники, приїхали з такою-от місією, що про це є домовленості. На що отримав відповідь: такої домовленості не існує. Може, то був офіцер, не знаю, всі вони були в балаклавах, без розпізнавальних знаків. Він вийняв телефон і показав мені: дивіться, вони всі живі-здорові, там не 13, а 28, і ще плюс морських піхотинців десь 70, усі вони в Севастополі. Потім спитав, звідки була інформація про Зміїний. Кажу, що, по-перше, зі ЗМІ, зокрема на каналі «1 плюс 1», а звідки до військових прийшла — не знаю, я людина цивільна, священник. А він каже: ні, ви шпигуни, будемо з’ясовувати ваше завдання, чого ви приїхали. Сказав, що години на три нас затримають, якщо все підтвердиться, то відпустять.

«З’ясовували» цілий день, так само і 27. А ввечері пересадили нас на свій корабель і відправили в Севастополь. Там ми пробули 11 днів, троє священиків в одній камері, а лікар — в одиночній. По кілька разів на день допити: хто ви такі і чого приїхали? Ми — про свою місію: забрати загиблих. Але ж вони всі живі, вас обдурили, Україна зробила провокацію… Ми також думали вже, що це провокація, але російська: може, вони щось планували, можливо, десант на Одесу, з метою використати для цього рятувальне судно, але щось у них пішло не так. Ми не знали. Але помітили: щойно лише нас переправили на ро-сійський корабель, на палубу «Сапфіра» піднялися до ста морських піхотинців. Днів через десять судно відправили в Севастополь, а екіпаж перевели в табір для військовополонених.

— Що з вами було далі, вже в Севастополі?

— 11 днів ми пробули на гауптвахті, потім разом з прикордонниками і морськими піхотинцями транспортним літаком нас переправили на територію рф, десь неподалік Харкова, в табір для військовополонених. Там нас протримали 6 днів. І знову ті самі запитання.

— А як вони поводилися з вами, як відбувалися допити — спокійно, чи… якщо можете про це говорити?

— Коли нас привели в табір той, усіх побили. Поставили на коліна, мороз під тридцять, дві години стояли так, по одному заводили до намету, ідентифікували, присвоювали порядковий номер. Мій був 24. Охороняли табір «деенерівці» із собаками, а всередині — ефесбешники. Так ті більш-менш спокійно, а зовнішня охорона — вся з «деенерівців» так званих, били пос-тійно, кулаками, ногами, прикладами… Знущалися, обзивали… Були там з нами нацгвардійці, тероборонівці, були й цивільні. Потім усіх переправили в Старий Оскол, це Бєлгородська область. Два СІЗО вивільнили повністю. Усіх перевдягнули в зеківську одежу, постригли наголо. Щодня — знову ті самі приниження, побиття… Годували тричі на день: щі з кислої капусти на перше, капуста без рідини на друге, а на третє — порошковий напій «Юпі», був такий на початку 1990-х…

— Ви кажете: обзивали, принижували…

— Я зробив висновок, що нас б’ють лише за те, що ми українці. Вони бачать, що далеко відстали від нас у всіх відношеннях. Й оця ненависть, це зло, заздрість живуть в росії, яка прагне вернути нас назад в ссср, вони не бачать Україну окремою самостійною державою… Вони кажуть на неї: республіка Україна. Вони не збираються зупинятися тут, а говорять про країни Балтії, Польщу… Росія — країна-терорист, країна-агресор. Я певен, що кінець рф прийде саме в Україні.

— У чому все-таки звинувачували вас і скільки часу протримали в тому таборі?

— Погрожували, що за статтею про шпигунство нам загрожує до 15 років. Сиділи ми там 25 днів. Звільнила нас українська сторона, обміняли на військовослужбовців рф.

— Як відбувалася сама процедура обміну?

— Міняли на якомусь мосту, групою до 30 осіб, 14 цивільних і 16 військовиків, зачитували по списку. На українському боці вишикували їхніх. Посередині лінія. Нам не вірилося, що це — дійсність. Пригадую: за нами стояв хлопець, який вже тричі був на обміні. Величезна емо-ційна напруга від нього передалася нам… Вже опісля згадалися кадри якогось фільму, як там обмінювали совєтських шпигунів. Але тоді молив Господа, щоби вони нічого не вигадали, щоби все відбулось, як заплановано…

— Спокійна, виважена розповідь… Час усе згладжує. Чи змінилося щось у поводженні з людьми, при виконанні своїх обов’язків капелана?

— Та наче нічого особливого… Хоча… Вже знаю ворога в обличчя, і це додає впевнености. А в перемогу нашу я вірив навіть тоді, коли ніхто не міг би передбачити нашу подальшу долю.

Записав
Роман КРАКАЛІЯ.