Жіночий голос шістдесятництва

Розповідь про Галину Могильницьку вилилася в дивовижну історію двох люблячих сердець, і було в ній все — щастя і біль від втрати, і радість, і сльози, і щирий захват, і ще багато різних емоцій, що забирали в полон усіх, хто прийшов того дня згадати нашу неординарну краянку. Її знали, шанували й любили в Одесі, в районах області й поза межами Одещини — передовсім, учителі української мови й літератури, ті, хто цікавиться літературою рідного краю, і ті, кому близьке становлення Української помісної православної церкви, рівно ж і ті, кому хочеться більше знати про шістдесятництво в Україні та про все, що відбувалося в цьому русі опору тоталітарній системі аж до самого відновлення Незалежности. Розповідь та була трохи, може, сумбурною, а вірніше — непослідовною в сенсі біографічного викладу, та саме цим і цікава: люди немовби чули її живий голос, завше спокійний, переконливий, бо говорила аргументовано, доказово.

Галина Могильницька вміла переконувати, й усним своїм словом, і писаним — передовсім, у публіцистиці. Й от саме тут найбільш важучим є її внесок у становлення Православної церкви України. Незаперечні факти, талановито підперті пристрасним, почасти образним словом, діяли безвідмовно. Це, на загал, окрема велика тема і в творчому доробку її, і в практичній сфері, і до цієї теми справді варто б іще повернутися — як було обіцяно під кінець зустрічі. Та все ж нехай дозволено буде тут згадати один, з погляду конкретики, епізод, один, сказати б, відступ від сюжету розповіді. Трохи навіть суб’єктивний, можливо…

Майже всі книжки Галини Могильницької стояли у нашій квартирі на полицях на видноті — поряд з іншими виданнями місцевих авторів. Коли дружина тяжко захворіла, в домі з’явилася доглядачка. З великим дос-відом, але й з великою прихильністю до московського патріархату, бо пройшла кілька монастирів, й лише Господь один знає, чого вже її там навчили. Коли уздріла Святе Письмо українською мовою, вельми була подивована. Можна було б на це не зважати, але стало на принципі. Тут найдоцільнішим є слово «навернення». Спочатку в дохідливій формі, з історичними фактами, потім читанням-цитуванням книжок, насамперед Галини Могильницької. Далі сказала, що читатиме сама. Прозріння приходило поступово. За три-чотири місяці з нею вже можна було нормально розмовляти на цю тему. Ті книжки зробили справжній злам у її свідомості. Коли звільнялася, сказала, що ту правду, яку вона дізналася, мають знати всі ревні парафіяни московських церков.

Молодь, звісно, легше переконувати, однак важче приохотити до читання. Тому ці книжки мають бути у шкільних програмах. Ця історія є конкретним прикладом сили слова Галини Могильницької, її вміння переконувати добре дібраними фактами, логікою викладу. Багато важить і її особистісне, глибинне усвідомлення своєї правоти.

Ніщо не з’являється з нічого. Все, чим володіла, нерідко на рівні підсвідомости, перейшло до неї з родини — роду. То була вчительська династія. І вона також стала вчителькою. Зі своєю методикою, властиво — експериментуванням, зі своїми підходами до кожної теми, зі своєю природною сміливістю, на яку інші не могли зважитись, а то — зазвичай — просто не могли зрозуміти. Було й таке, що називали її «білою вороною» — за нестандартні уроки, яких вони не вміли зорганізувати за браком знань і творчих підходів, за сміливість. А от учні любили її завжди. Дітям цікаве щось неординарне, щось, що виходить за рамці нудних сентенцій та настанов. А нагінки продовжувалися всюди, де б не працювала. У Кривому Озері, Балті, в Одесі… В тих часах навколо людини, яка потрапила в тоталітарні жорна, утворювався ніби вакуум. Стежили за нею постійно. Чимало людей, навіть колег, остерігалися такого знайомства, цуралися відкритих контактів. Тим більше — дружба з Ніною Строкатою і Святославом Караванським, участь у несанкціонованому хорі, покладання квітів до пам’ятника Тарасові Шевченку…

Новітня епоха — це якраз її час. «Шкода лишень, що Незалежність запізнилася на одне малесеньке людське життя», — сказала якось. Та вже така доля України і тих, з ким пов’язана вона міцною любов’ю.

Напослідок поет і дисидент Олекса Різників прочитав свого вірша «Інопланетянка», присвяченого Галині Могильницькій — дружині і другові.

Роман КРАКАЛІЯ.