Переглядів: 756

Ліонська барва Тетяни Міхової

З відомою акварелісткою і педагогом, доценткою кафедри архітектурної графіки Одеської державної будівельної академії (ОДАБА) Тетяною Міховою ми познайомилися кілька років тому під час однієї з виставок, організованої в стінах Одеської національної наукової бібліотеки (тоді мене зацікавили її високотехнічні й емоційні акварелі), і від короткого спілкування з нею у моїй свідомості залишився образ відкритої, світлої і креативної людини.

Уже майже два роки Тетяна проживає із сім’єю у Франції. Наші цьогорічні контакти теж відбулися на професійному ґрунті, цього разу — мистецтвознавчому, пов’язаному з моїм вивченням творчої спадщини колишнього одесита, скульптора-коваля Михайла Задунайського, який жив і творив у Ліоні — місті, де так само волею долі нині опинилася і моя співрозмовниця.

Тетяна люб’язно погодилася дати інтерв’ю онлайн, яке розпочалося з короткого екскурсу в біографію моєї візаві.

— Родом я із Дніпра, але в Одесі постійно проживала вже після навчання на художньо-графічному факультеті педагогічного університету, де моїми наставниками з художніх дисциплін були Валентин Філіпенко, Володимир Сакалюк і Олександр Письмиченко. Згодом втупила у магістратуру, а в 2001-у захистила кандидатську дисертацію. Це відкрило шлях до викладацької діяльності в стінах рідного закладу. Згодом, уже після декретної відпустки, для самореалізації на педагогічній ниві, як і багато моїх колег, обрала інший виш, який у той час динамічно розвивався, — будівельну академію. Як доцентка кафедри архітектурної графіки почала викладати рисунок і вести пленерну практику. Ми багато малювали з натури, передусім — архітектурні мотиви міста, на які дуже багата Одеса. Власне, викладання в

ОДАБА, яке тривало десять років (до 2019-го), — це надзвичайно плідний період мого життя, коли вдалося втілити низку, в тому числі й міжнародних, проєктів.

— Розкажіть, будь ласка, докладніше, що це за проєкти…

— Робота під відкритим небом зі студентами поглибила мій інтерес до архітектури й акварельного живопису зокрема. Це збіглося з новою хвилею суспільного інтересу до техніки акварелі, у тому числі й у світових масштабах: організація фестивалів, наприклад, «Море акварелі» в Одесі, а також перша участь у 2016-у в престижному міжнародному акварельному фестивалі Fabrіano іn Acquarello у місті Фабріано. Це стародавнє іта-лійське містечко, що розташоване в мальовничому куточку Апеннін (регіон Марке), щороку приймає акварелістів з усіх куточків земної кулі. Тож упродовж трьох років разом з іншими українськими художниками мала чудову нагоду брати участь у цьому дивовижному святі акварельного живопису.

Так сформувалася група, що задіяна в інтернаціональному акварельному русі, у міжнародних пленерах зокрема. Крім мене, це Анатолій і Галина Кравченки, Світлана Михалевич, Наталія Куликовська, львів’янин Ігор Юрченко (нині куратор групи) та багато інших. Приємно усвідомлювати, що в Музеї акварелі у Фабріано зберігаються і наші зі Світланою Михалевич роботи (твори Т. Міхової є також у Музеї Тараса Шевченка в Торонто, Музеї ім. Т.Г. Шевченка в Пекіні, в приватних колекціях в Україні, США, Франції, Італії, Китаї. — В.К.).

Зрозуміло, що обмін досвідом розширював арсенал технічних засобів, урізноманітнював стилістику. Для мене особисто саме 2016 рік став переломним як для художника.

За два роки до того, у 2014-у, сталася ще одна важлива подія: моя знайома запросила мене як художницю взяти участь у щорічному фестивалі в місті Асколі-Пічено, що за 140 кілометрів на північний схід від Риму. Ми познайомилися з його організаторами, культурною асоціацією міста — консорціумами «Іtalіa Іmpresa» та «Fabbrіca Cultura» — в особі їх президентів Андреа Мора та Антонелли Нонніс. Наше знайомство поклало початок ширшому обміну, що переріс у студентський архітектурно-пленерний проєкт.

Спершу це була невеличка група — кілька викладачів і дев’ятеро студентів академії. Нас дуже тепло прийняли, щодня ми подорожували маленькими середньовічними містечками. Подібна пленерна практика повторювалася і в наступні роки, навесні і восени. Розробили відповідну програму, яку я переклала італійською мовою. Крім подорожей містами, ми відвідували музеї, слухали лекції на базі місцевої Школи архітектури та дизайну — філіалу Університету Камеріно (UNІCAM) — одного з найстаріших і найкращих закладів на Апеннінах. І, звичайно ж, виконували з натури архітектурні зарисовки та етюди. Про ці зв’язки писала італійська преса.

Італійських колег здивував рівень володіння нашими вихованцями навичок роботи з натури, які, зазначу, вже до академії мали ґрунтовну спе-ціальну підготовку. На моє переконан-ня, для архітектора дуже важливо вміти миттєво передати ідею олівцем на папері, бо це найкоротший шлях у процесі мислення. В Італії, як і взагалі на Заході, перевагу віддають цифровим технологіям.

— Це симптоматично, але важливо витримати баланс…

— Так, у цьому зв’язку згадую цікаве порівняння циклічності розвитку процесу мислення людства загалом й окремого індивідуума. Його можна представити як троїсте: «предметне» — у дитини, «образне» — у юному віці й «абстрактно-логічне» — у дорослих. Людство теж у своїй еволюції від палеоліту до новітнього часу проходить подібні етапи, віддаючи перевагу одній із сторін нашого мислення у названій послідовності, що нині обумовлено технічним прогресом, розвитком ІТ-технологій. Є і зворотний процес: поширення цифрових технологій, у свою чергу, стимулює більшою мірою розвиток абстрактно-логічного мислення. Важливо, на мою думку, урівноважити гносеологічний процес.

— Коли ви покинули Україну, чи збереглися зв’язки з італійцями?

— Людські і творчі стосунки на особистому рівні мають продовження. Власне, проєкт згорнуто у часи пандемії, а тепер ще й війна внесла свої корективи. З початком російської агресії італійські друзі висловили готовність надати безкоштовне житло і запросили наших співвітчизників на проживання в Італії. Вже кілька сімей скористалися запрошенням, і я дуже щаслива цим проявам солідарності. Є ідея організувати в Асколі-Пічено художню виставку, що приверне більше уваги до нашого мистецтва й українського питання загалом. Співробітництво з асоціацією продовжиться, але формат його буде визначено згодом.

— Вочевидь, подібні контакти вам полегшує володіння іноземними мовами…

— В Одесі впродовж кількох років я вивчала англійську, що було важливим у період роботи над дисертацією. Згодом навіть трохи викладала факультативно англійську в середній школі. На певному етапі, як і моя донька, стала слухачкою курсів французької мови в «Альянс Франсез», і ці заняття продовжувала онлайн під час пандемії. Цього літа, вже в Ліоні, куди ми з донькою приїхали у 2020-у через сімейні обставини, я успішно пройшла державні мовні курси, підтвердивши рівень B1, і готова досягти найвищого.

— Що визначило ваш переїзд? Принагідно зазначу, що, як на мене, архітектура і природа Ліона чимось нагадують Одесу…

— Перш за все, сімейні обставини: ми переїхали до Франції з донькою майже два роки тому у період пандемії, бо тут тепер працює мій чоловік.

Історична частина Ліона — «В’є Ліон» (Vіeux Lyon) — дуже колоритна. Люблю гуляти старими вуличками. Постійно відкривати щось нове для себе. Деякі вулиці нагадують наше місто: тут також ростуть липи, як у нас, на Дерибасівській, багато платанів... Я не шкодую, що переїхала, бо наша на той час п’ятнадцятирічна донька потрапила у прекрасну школу, володіє вже кількома європейськими мовами. Можливо, не все я сприймаю у тутешній системі освіти, але загалом подобаються їхні толерантність, повага до особистості учня, взаємоповага між учнями, вчителями та вихованцями. Відомий девіз «Свобода, рівність і братерство» у французів справді не тільки на словах, а й у житті. Як приклад, коли у доньки спершу виникали проблеми з французькою математичною термінологією, то учителька без вагань перед усім класом перейшла на англійську, і в однокласників це не викликало жодних заперечень. Не пам’ятаю і жодного випадку, щоб у публічних місцях, у транспорті хтось вів себе нечемно, штурхався чи лаявся, як це буває у нас, в Україні. І подібні норми закладаються ще у сім’ї та в дитсадочку.

— Бачив ваші ліонські та італійські акварелі. У них багато сонця, простору, колір став інтенсивнішим, у насичених тінях — витончена валерність. Як ви себе реалізуєте в нових умовах?

— Після жорсткого карантину 2020—2021 років Франція почала поступово оживати. Як уже мовилося, успішно атестувалася на мовних курсах (що майже не залишало часу на творчість). Нині викладаю рисунок та акварельний живопис при одній асоціації, що об’єднує вихідців з пострадянського простору (місцеву спільноту): одна доросла група, інша — молодь віком від 14 до 18 років.

Попри граничну зайнятість, минулоріч взяла участь у кількох групових виставках у Парижі й Тулузі й уже цієї весни — у Відні (Австрія).

Наразі для мене як аквареліста саме архітектура Ліона є провідною темою.

— Користуючись нагодою, ще раз висловлюю вам вдячність за надіслані фотографії місць перебування нашого земляка, скульптора Задунайського в Ліоні…

— Рада була допомогти. У мене особисто з’явилося почуття гордості за достатньо відомого одесита, який певним чином вплинув на французьку культуру. Адже навіть на сайтах Ліона не було жодних відомостей про його крамницю «Щасливі часи» на вулиці Фош (Foch), про що ви писали у своїй статті. Дуже вам дякую за відкриття! Тепер я почала звертати більше уваги на ковані, декоративні вироби старого Ліона, де є багато зразків у стилі ар-деко, у тому числі й твори Задунайського, як, наприклад, «Двері Ґадань» (Porte Gadagne). Як сказали мені в Школі образотворчих мистецтв, якась інформація про мистця зберігається в муніципальному архіві, тож я сподіваюся, що розвідка матиме продовження.

— На фасаді Школи мистецтв з приємністю зауважив український прапор. Чи багато наших біженців у Ліоні і як до них ставляться?

— У вже згадуваній асоціації я проводила майстер-клас для вихідців з України, які потрапили сюди під час війни. Сподіваюся, що мій рівень володіння мовою дозволить з вересня вже давати уроки і для французів.

Повинна сказати, що з початком російської агресії французи проявили просто таки неочікуваний акт солідарності з Україною! З великою симпатією до нашої країни ставиться мер міста. Наші біженці знаходять тут розуміння та співчуття. В Ліоні створено українську асоціацію «Lyon-Ukraіne», при якій відкрито «Українську домівку» для наших біженців. До речі, французам подобається, як ми розмовляємо українською мовою, такою мелодійною. За даними масмедіа, оприлюдненими у червні, до Франції прибуло більше мільйона українців. Після Польщі це друга країна, яка прихистила найбільше наших співгромадян. Багато французів відкрили для них свої домівки, поселили сім’ями, з дітьми. Вже у перші дні війни за ініціативи місцевої греко-католицької громади мешканці Ліона збирали для України гуманітарну допомогу. Багато наших із числа 16—17-річних дітей, що прибули самі, були привітно прийняті французами на проживання і зараховані до місцевих шкіл. Приємно, коли при зустрічі французи відзначають високу кваліфікацію українців, а ще — коли місцева газета відгукується про українських школярів як кращих, зокрема з математики.

— Насамкінець, що б ви хотіли побажати українцям, своїм друзям, колегам?

— Ми сумуємо за Україною, за Одесою. Нам просто важко повірити в те, що нині відбувається на нашій Батьківщині. Але якщо йдеться про той стан суспільства, який я залишила до війни, то мушу визнати, що у мене є свої застереження, які виникають на відстані, як погляд через призму іншого соціуму. Суспільство і влада в Україні значною мірою корумповані, і цю ситуацію необхідно змінювати. Певною мірою ми самі це допустили, звикли мовчати, не відстоювати свої права. Також важливо підвищувати загальний культурний рівень, прищеплювати взаємоповагу. Дуже хвилююся за моїх знайомих, колег і друзів, за всю спільноту в Україні. Хотілося б, аби наша країна якомога швидше вступила у смугу відновлення і нормального, мирного розвитку.

Розмовляв
Володимир КУДЛАЧ.

Одеса — Ліон.

НА ЗНІМКУ: Тетяна Міхова.
Світлина з особистого архіву Тетяни МІХОВОЇ.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua