Засекречений в’язень

Взяв на затямки

Ми зазнайомилися у 1990-х у Києві. Після емоційного виступу Василя Сірого з Дніпропетровська на зібранні членів Всеукраїнського товариства по-літв’язнів і репресованих (ВТПіР) я підійшов до нього потиснути руку.

— Дякую за сміливість. Тоді, коли інші здебільшого обурено мовчали.

— Я став дисидентом не ус-відомлено, — одразу уточнив він. — Спочатку прагнув лише помститися за свавілля влади.

Згодом я звернувся до нього з проханням привезти із Дніпропетровська світлини покійного Ігоря Доброштана — легендарного очільника повстання зеків у Воркуті 1955 року, про якого збирався написати повість «Двічі не вмирати» («Український пріоритет», 2021).

Тоді він, людина пунктуальна, привіз і коротенького листа від вдови Марії Баранник.

Заздалегідь домовилися зустрітися в офісі ВТПіР на Подолі. Мали значно більше часу для спілкування, позаяк у нього був квиток на вечірній потяг.

Неспішно занотовував деякі епізоди з пережитого ним, що їх згодом уточнював з інтерв’ю у нього вдома правозахисника й публіциста Василя Овсієнка.

Народився Василь Сірий у містечку Кодима на Одещині. Там же пережив Голодомор 1932—1933 років. Переважно завдяки кмітливості батька, який ловив у сіті птахів на їдло. У сім’ї за злидні відверто винуватили комуністів та прислужників-активістів.

Напровесні 1944-го, коли румунські окупанти спішно залишили Трансністрію, до якої входила й Кодима, хлопця мобілізували. Якось у навчальному таборі артилерійської частини рядового Сірого, що виділявся двометровим зростом, фізичною силою й тямковитістю, викликали до комбата, біля якого сидів офіцер із синіми петлицями.

— Пропонуємо їхати до Москви й служити у внутрішніх військах.

— Я про це не просив.

— Що, на фронт захотів, ги-біти в окопах? — насупився гість із «внутряка». — Закінчиш курси в столиці, пощастить — служитимеш у Кремлі.

— Це не для мене.

— Як це зрозуміти? — аж тупнув ногою синьопогонник.

— Так, як сказав.

Може, й погодився б служити в міліції, що так чи інакше підпорядкована енкаведистам, але звабу на переваги блокували спалахи спогадів. Про пережите під час Голодомору, репресованих кодимців і застороги-напучування батьків. Жити по-чесному, уникати насильства, будь-яких дій, що породжують зло.

Вразлива душа взяла це на затямки.

І аз воздам…

Спраглий до знань, Василь Сірий 1951 року вступив на географічний факультет Одеського педаго-гічного інституту. У Кодимській школі, де за скеруванням викладав географію, захопився туризмом. Побував з учнями у багатьох містах СРСР, окрім Москви, яку недолюблював, за що докоряли на педраді.

1968-го по закінченні ВПШ отримав призначення на посаду другого секретаря Кодимського райкому партії Мервінський, родак якого був заввідділом Одеського обкому. Новоявлений райкомівець забаг влаштувати на посаду вчительки географії свою дружину, яка не мала навіть початкової педагогічної освіти. Сірий відмовився поступитися місцем. І почалося цькування: нелояльно ставиться до влади, бо не хоче стати членом партії, чули його критичну репліку на адресу «керівної і спрямовуючої», росіян називав окупантами і т. ін.

Закінчився конфлікт безпідставним звільненням «у зв’язку з антирадянськими й антикомуністичними поглядами…». Фактично це була заборона на професію.

І тоді учитель географії, обурений свавіллям райкомівця, зготував публіцистичний рукопис «Згубність однопартійної системи та її наслідки». В одному з розділів за спогадами батька та знайомих оповів, що під час воєнного комунізму (після смерті Леніна) на кожну область давали контрольні цифри на знищення ймовірно незгодних. І за дві ночі було розстріляно 156 кодимців.

Автор відверто називав компартію «збіговиськом професійних бандитів», твердив, що вона «чужинська, єврейська, її ідеологія створена євреями за кордоном». Розумів, що опублікувати такий рукопис не зможе. Отже, слід передати за кордон. Але яким чином?

Чорновий текст про всяк випадок заховав у дровах у сараї. Розумів, що став на шлях небезпечної, виснажливої боротьби. Гнів брав верх над засторогою. Але хто, як не він?..

Задумався був, як же закінчити викривальне писання. І зринула в пам’яті прадавня поговірка з підручника «Старосло-в’янська мова», що його переглядав на підвіконні в аудиторії інституту, де забув, напевно, якийсь студент із філології. А зацікавила вона перекладом на українську мову, писаний зверху олівцем: «Мені кривда і я помщу».

Тоді він схвально кивнув головою, фіксуючи на спогад. А тепер на мить завагався у виборі. Одначе рішуче дописав під останнім реченням другу частину старослов’янізму. Так, ніби присягнув на Біблії у храмі.

Без терміну неволі

Душа волала дієвої відплати. І Василь Сірий вирішив з нагоди 100-річчя від дня народження Леніна — ініціатора світової революційної пожежі — влаштувати пожежу на звалищі дере-в’яних відходів біля недобудованого облвиконкому в Одесі, коли йтимуть неподалік демонстранти. Задля цього зготував дві саморобні вибухівки. Але зрадив знайомий, якого втаємничив у план помсти.

Кадебісти спрацювали чітко. Із залученням міліції. У хаті в Кодимі під час обшуку вилучили і компроматний рукопис. Однак чорнеткові записи не знайшли у дровах.

Звинувачення зліпили за кількома кримінальними статтями, зокрема у зраді батьківщини та підготовці до втечі за кордон. 13 жовтня 1970 року Одеський обласний суд за матеріалами і вказівками аж із Москви розглянув справу без участі ув’я-зненого, адвоката і свідків. До зали ледве впросилася дружина Марія Дмитрівна. За судовим «опредєлєнієм» Сірого етапували до спецтюрми без визначеного терміну. Насправді ж, як зазначив в автобіографії, «до окремого розпорядження з московського КГБ, на довічне ув’яз-нення».

І тут доцільне уточнення. Насамперед, чому судили без участі обвинуваченого.

На слідстві Сірий демонстративно порвав матеріали, які принесли йому на ознайомлення і підпис. При цьому заявив, що на суді називатиме всіх, хто чинить беззаконня, зловживає службовим становищем, принижує гідність.

Звісно, це аж ніяк не влаштовувало кадебістів. І за їхньою вказівкою бунтівливого в’язня вирішили запроторити до тюремної психушки. А тому скерували на експертизу до Москви, в Інститут ім. В. Сербського. Хоча можна було склепати фіктивний діагноз в Україні. Але ж куратори найвищої інстанції — у білокам’яній.

Відтак була виконана ідеологічна вказівка, яку зопалу видав іще Микита Хрущов: «Виступати проти радянської влади може лише психічно хвора людина». А коли так, то незгодних, мовляв, треба карати «промиванням мізків» у психіатричних закладах із тюремним режимом. І в структурі КГБ негайно був створений особливий відділ із залученням психіатрів.

З неіснуючим діагнозом

На території Дніпропетровської обласної тюрми було два так званих психушних корпуси. У них під виглядом ліків карали отруйними ін’єкціями. Саме сюди на підставі сфабрикованої експертизи у Москві й доправили Василя Сірого. З вигаданим діагнозом «вялотєкущая шізофренія».

До речі, такою психушкою репресивні органи лякали дисидентів, яких вимушували до письмового каяття у пресі.

Починали психодійство санітари, які міцно, навхрест — через груди, прив’язували до ліжка руки й ноги. Лікарі сумнівної кваліфікації вводили у великих дозах глюкозу у вени й заливали в рот. У пацієнта з кашлем і сльозами вилітали бульки з носа.

Особливо тяжко почувався в’язень після сульфазину («сірки»), нейролептику, що заборонений світовою медициною. Після заштрику температура піднімалася до сорока градусів. Боліло так, ніби від опіків.

— Іноді я взагалі не міг спілкуватися з дружиною, яка вимушена була з двома синами переїхати з Кодими до Дніпропетровська, — пригадував Василь Іванович. — Обличчя розпухало, з рота виділялася піна. Так само знущалися і в Татарії, куди перевели чомусь на три місяці. Як повернули звідтіля назад, то ледве човгав ногами.

— А як же ті горе-лікарі повертали до нормального стану?

— Не повертали, а досліджували, чи зможу прийти до тями. Якось під час тривалого експерименту почув розмову біля мене. «Жівучій гад, етот Сєрий. Видержал трі часа в комє. Ето же рекорд!» — «Лейтєнант! Нада по-научному: нє гад, а екземпляр». — «Так точно, товаріщ капітан!» — «Доложі майору об удачном експеріментє!» — розпорядився старший офіцер із жіночим голосом. Ця гебістка у халаті була садисткою, люто ненавиділа саме політв’язнів.

У стані інсулінової коми Сірий перебував тридцять п’ять разів. Можливо, за цей час капітанша встигла захистити й кандидатську дисертацію з «аспектів ефективного лікування від інакодумання». Хоча цей в’язень залишився незламним у своїх переконаннях.

— За такого ставлення до піддослідних «екземплярів»-інакодумців, напевно, було специфічне харчування, — висловив я припущення.

— Дієтичні помиї, — сплюнув набік Василь Іванович. — Супчик, що його видавали після катування, не можна назвати навіть баландою, бо в ньому часто плавали сірники чи недопалки. А коли дружина приносила кілограм ковбаси, то санітари залишали хіба що зо два кусні. Якщо обуришся — пригрозять «сіркою».

За твердженням співрозмовника, якби він залишився там ще на рік-другий, то вже не вернувся б — надто підірваним було колись міцне здоров’я.

— Яким же чином вдалося вирватися з палатних камер каральної психіатрії? — запитав на прощання.

— Завдяки настійним протестам української діаспори у США. За порушення прав людини були перервані з московією торгові угоди. І тюремний режим пом’якшили, а невдовзі звільнили. Без документів. Навіть до-відки не дали. Ніби я з того світу вернувся. Через 13 років і 3 місяці… Отак «лікували» від непокори тоталітаризму. І най би знали про це всі, хто шкодує за розвалом есересерії.

Іван МАЛЮТА,
письменник,
заслужений журналіст України.

P.S. Не змогли скористатися архівами гебістів у білих халатах і творці документального фільму про Василя Сірого «Ігрень» (2020), який можна переглянути на «Ютубі». Напевно, прихильники «русcкаго міра» заздалегідь надійно десь приховали їх або ж вивезли до Москви.

Насамкінець зазначу, що Ігрень — назва мікрорайону міста, де знаходилася сумнозвісна психушка. А коли так, то ліпше було б, як на мене, назвати фільм «На Ігрені».

І.М.