Переглядів: 812

Морський міністр УНР

14 липня сповнилося 155 років від дня народження Володимира Олександровича Савченка-Більського, генерал-хорунжого по адміралтейству (контр-адмірала), організатора українських військових частин та морського міністра УНР, який, будучи в авангарді борців за державність України, понад чотири десятиліття свого життя присвятив розбудові вітчизняних армії та флоту.

Володимир Савченко-Більський народився 14 липня 1867 року в містечку Олишівка Козелецького повіту Чернігівської губернії (тепер селище міського типу цієї області). Батько, Олександр Савович, був знаним на всю губернію іконописцем, мав старовинне козацьке коріння, що брало свій початок від литовського шляхтича Сави Більського, котрий ще наприкінці XVI століття прийшов на Запорізьку Січ. Мати — також козацького походження — належала до роду Суліїв, з якого вийшло багато громадських діячів старої України. Один з них — Федір Сулій, який свого часу був головою українського гуртка в Петербурзі, брав участь у похованні Тараса Шевченка. На згадку про Кобзаря заснував Шевченківський музей, експонати якого заповів до українського музею Василя Тарновського в Чернігові. Другий дядько Володимира, Митрофан Сулій, входив до делегації, що відважилася звернутися до царя Олександра II з клопотанням дарувати Україні культурно-освітню автономію.

Загалом же родина Савченків-Більських дала цілу плеяду громадських діячів. Рідний брат Володимира — Михайло — був відомим агрономом, за часів Центральної Ради — генеральним секретарем хліборобства в уряді УНР, а за Гетьманату, в 1918-у, — членом президії Всеукраїнського земського союзу. Ще один брат — Василь — був відомим на Чернігівщині малярем. Утім, значно більших успіхів на цій ниві досяг син останнього — Олександр Савченко-Більський, який став знаменитим українським художником.

Володимир, на відміну від своїх братів, обрав військову кар’єру (на жаль, даних про навчальний заклад — військове училище, де набував фаху, мені наразі відшукати не вдалося). У 1888-у двадцятилітній Савченко-Більський добровільно вступив на службу, яку проходив однорічником у складі 112-го Уральського піхотного полку під Вільно. Після того вступив у піхотне юнкерське училище. У 1893-у отримав чин поручника і призначення у 22-й Нижньогородський піхотний полк, що дислокувався у мазовецькому містечку Остроленка (Польща). Однак постійна туга за рідною українською землею далася взнаки, і молодий поручник почав шукати інше місце для продовження військової служби.

4 лютого 1902 року наказом по Морському відомству Володимир Савченко-Більський був переведений на флот із зарахуванням по адміралтейству і відправлений на Північний флот. У 1907-у отримав військове звання штабс-капітана й оселився в Севастополі, де мешкав у морському офі-церському флігелі №15, який надовго став йому рідною домівкою.

Володимир Олександрович активно долучився до життя української севастопольської громади. 23 червня 1907-го він став членом конспіративного гуртка «Кобзар» у Севастополі, який із 1906 по 1908 роки очолював військовий інженер, перший авіатор України, громадський і політичний діяч Левко Мацієвич. Разом з морськими офіцерами та місцевими освітянами штабс-капітан Савченко-Більський узявся за справу популяризації української пісні, книги, театру. Сучасники згадували його неабиякий режисерський талант, що проявлявся в організації українських вистав.

Невдовзі розпочалася світова війна, яку він зустрів у ранзі капітана Севастопольського флотського півекіпажу, де як людина добра і справедлива мав неабияку популярність серед матросів. В обстановці воєнного часу найповніше виявилися його військово-організаційні здібності, за що 6 грудня 1915 року отримав звання підполковника. Пізніше Савченка-Більського призначили командиром цього військового підрозділу, який згодом став першою у ХХ ст. українською військово-морською частиною. На цій же посаді, вже полковником, застав Лютневу революцію, що дала життя першим паросткам української державності: легалізувала українські політичні партії, численні культурні організації та об’єднання, зокрема й «Кобзар», членом якого Володимир Олександрович був уже десять років. Число прихильників українського гуртка невпинно зростало, і на його базі постала Українська чорноморська громада, яка у свої кращі дні збирала під одним дахом понад п’ять тисяч послідовників. Тих, хто усвідомлював себе українцем, у Севастополі невпинно більшало, і в цьому була пряма заслуга полковника Савченка-Більського, який обіймав у громаді пост заступника голови ради з культурно-освітніх справ.

Паралельно контролював діяльність українських корабельних рад. Тоді ж за його участі були зроблені перші теоретичні начерки майбутньої вітчизняної військово-морської доктрини. Влітку 1917 року своїми енергійними зусиллями полковник Савченко-Більський швидко українізував Севастопольський та Одеський півекіпажі. Чи не першою в усьому російському війську його частина завела свій український прапор-корогву з портретом Тараса Шевченка й почала виконувати національний гімн України. 25 листопада на площі біля пам’ятника адміралу Нахімову він приймав парад команд українських військових кораблів та військ Севастопольської фортеці на честь проголошення ІІІ Універсалом Центральної Ради Української Народної Республіки. У листопаді 1917-го півекіпаж, що нараховував 600 багнетів, склав основу Морського куреня імені гетьмана Сагайдачного, який під командою мічмана Якима Христича вирушив до Києва. На жаль, цьому куреню судилося майже цілком загинути на вулицях столиці в нерівній боротьбі проти військ Муравйова та «арсенальських» повстанців.

Разом з моряками куреня прибув до Києва і Володимир Олександрович, якого 22 грудня призначили на посаду директора канцелярії Морського міністерства. Цю посаду він беззмінно обі-ймав до 5 січня 1920-го. Полковник Савченко-Більський був одним із тих, хто стояв біля колиски новонародженого українського флоту. Зокрема, брав активну участь у розробці «Тимчасового закону про флот УНР», що був прийнятий 14 січня 1918-го і закріплював за Україною право на власні військово-морські сили. У 1918-у існування українського флоту нарешті стало історичною реаль-ністю — він здійснив перші військові операції. За заслуги у становленні флоту Володимир Савченко-Більський отримав ранг генерал-хорунжого.

Однак подальші політичні та воєнні події складалися не на краще. Оточена з усіх боків ворогами, Українська Народна Республіка на початку 1919 року втратила свій флот та вихід до Чорного моря. Крім того, відчувалася потреба у збереженні та відтворенні його дуже поріділого офіцерського корпусу. Морське міністерство під тиском урядових соціалістів також переживало далеко не ліпші часи, і все ж продовжувало провадити активну діяльність, створивши дивізію морської піхоти. У зв’язку з формуванням частин української морської піхоти під Бродами і в Коломиї головний отаман призначив Савченка-Більського представником Українського морського міністерства при Державному секретаріаті ЗУНР.

1 жовтня 1919-го у Кам’янці-Подільському генерал-хорунжий очолив перший український військово-морський навчальний заклад — Гардемаринську школу. Вона дуже швидко набрала групу добровольців, але подальші події призвели до того, що вже через півтора місяця місто було зайняте польськими військами і заклад вимушено припинив свою діяльність.

У 1920 році уряди Польщі та УНР нарешті порозумілися й організували спільний похід проти радянської Росії. 19 квітня генерал-хорунжий Савченко-Більський був призначений начальником Морського генерального штабу УНР. Через місяць, 19 травня, невдовзі після звільнення Києва військами Польщі та УНР, очолив Головну військово-морську управу. Будучи міністром, Володимир Олександрович швидко сформував з наявних суден Дніпровську військову флотилію, набрав з моряків та місцевих добровольців Дніпровський флотський півекіпаж. Сюди входив також курінь морської піхоти бронепотяга «Чорноморець», який активно діяв на фронті проти більшовиків із серпня й аж до 21 листопада, коли українська армія в районі Підволочиська перейшла Збруч.

Армії УНР більше не судилося повернутися на рідну землю. Її військовики були інтерновані, а потім вийшли на еміграцію. Генерал-хорунжий Савченко-Більський був інтернований польською владою в Тарнові, а затим надовго оселився в Ромейках, що в Сарненському повіті на Волині (тепер це село в Полицькій сільській громаді Рівненської області), де мешкав на вулиці Антонівській, 42.

Але й тут не полишив активної праці. Упродовж 1920—1930 років він збагатив українську військову періодику власними спогадами-міркуваннями, що були надруковані у журналах «Табор», «За Державність», «Літопис Червоної Калини», «Український Інвалід». З-під його пера під назвою «Старший лейтенант флоту Михайло Білинський» у часопису «За Державність» вийшли цінні спомини про цього видатного морського та військового діяча УНР, який по-геройськи загинув у битві під Базаром. Публікує також статті, присвячені геополітиці та історії морської справи, в яких послідовно обґрунтовує доцільність існування потужного військового і торговельного флотів у майбутній незалежній Україні. У 1931-у на сторінках «Літопису Червоної Калини» виходить його «Короткий історичний нарис розвитку фльоти».

Не стояв осторонь і громадсько-політичного життя. Будучи прихильником гетьмана та його Українського національного козачого товариства, обіймав посаду повноважного представника цієї організації на Волині. Не кидав і свого старого захоплення — театру: часто організовував українські вистави у Сарнах.

10 травня 1937-го генерал-хорунжий був нагороджений Хрестом Симона Петлюри, а 27 липня (за старим календарем) того ж року відзначив своє 70-ліття, отримавши поздоровлення від президента УНР Андрія Лівицького та численних українських емігрантських організацій.

Коли запалав вогонь нової світової війни, Володимир Савченко-Більський знову взявся виконувати доручення свого уряду. 1940 року при Українському допомоговому комітеті у Варшаві під патронатом місцевої ради Хреста Симона Петлюри створив організацію «Українські комбатанти», в рамках якої колишні старшини Армії УНР заново проходили вишкіл на випадок війни Німеччини з Радянським Союзом. Уряд УНР тоді вважав, що ці та низка інших бойових груп у перспективі могли б стати основою українського війська. Зрештою, в 1943-у генерал став одним з ініціаторів створення Українського визвольного війська у складі Вермахту. Хоч і довелося тоді співпрацювати з німцями, але він, як і його однодумці, бачив, що війна вже вступає у нову фазу, а відтак розраховував створити невдовзі цілком автономну структуру, яка змогла б самостійно провадити боротьбу за українську державність. Повною мірою ці сподівання справдилися у 1945-у, коли Українське визвольне військо стало складовою Української національної армії генерала Павла Шандрука, яка в останні місяці війни своїми бойо-вими діями гідно означила існування живої традиції боротьби за українську державність.

По закінченні війни перебрався до Франції. Там із 1947-го по 1955-й очолював головну раду Хреста Симона Петлюри. Підтримував дружні зв’язки зі своїм земляком з Олишівки, старшим лейтенантом військово-морського флоту УНР Святославом Шрамченком. 21 вересня 1955 року у французькому місті Абодант кавалер хрестів Симона Петлюри та Українського вільного козацтва генерал-хорунжий Володимир Савченко-Більський відійшов у вічність.

Як не прикро казати, але на 31-у році незалежності ми й досі недостатньо шануємо цього невтомного борця за державу. Українцям Чернігівщини, Рівненщини, а після звільнення і Севастополя слід було б увічнити ім’я генерал-хорунжого, назвавши на його честь вулицю чи громадську установу або встановивши пам’ятну дошку. Детальнішого дослідження та популяризації потребують і біографія та праці цього державотворця.

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
член Національної спілки краєзнавців України.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua