Переглядів: 1037

Східцями вгору — і вниз

«Мої рядки і я навколо сам» — голос Григорія Кочура з далекого, холодного заслання. Потрапив він туди, як раніше Микола Зеров і чимало інших, через те, що був добрим господарем на своїй ниві; з рідними обріями прощалися, прикипали до них поглядом і ті, хто й хліборобську ниву обробляв сумлінно, шануючи звичаї предків, які знали, що таке пісня й праця, яка сила в тій парі — доглянутого слова, що є поживою для душі, й добірного зерна, що скріплює тіло...

«То так господар робить?..» — якось, ще коли я був малий, присоромив мене батько за якусь недбалість на городці (до праці привчав змалку). Відтоді й остерігаюсь найменшого недбальства й по-особливому ставлюся до слова «господар», надто, коли чую прадавнє, поважне «Добрий вечір тобі, пане господарю...», бо ж веде ця фраза в далеке сільське дитинство, і не тільки в його поетичну казку, а й у сувору прозу — сумний сорок сьомий...

Через якихось два десятиліття я пригадав собі той рятівний для мене батьків докір, коли читав рецензію Григорія Кочура «Вперше в Радянському Союзі» на мою пробу пера — переклад комедії давньогрецького драматурга Менандра «Відлюдник» (1962). Дивовижно поєднані в тій рецензії принциповість і щира прихильність до перекладача. Найбільшою вадою вважав рецензент «засмічену», переважно кальками з російської, штучну мову. Найперша вимога, яку ставив до кожного, хто пише чи перекладає, — це володіти живою мовою: «Жодна жива людина не скаже так, як у перекладача: «що є більш страшним, ніж бідний селянин», кожен скаже «що страшніше».

Ось тут і зауважимо з гіркотою: «Ще й як скаже!». Адже й у навчальних посібниках «більш страшний», «більш широкий»... — на рівних правах із «страшніший», «ширший»... «Найбільш страшний»... — поряд із «найстрашніший»... А це — свідчення того, що непритаманна нашій мові аналітична форма ступенювання прикметників за допомогою «більш», «найбільш», «менш», «найменш», відповідно й прислівників, таки ввійшла в узус. Корегувати його, коли мова попливла невластивим їй річищем, — уже вкрай важко.

«Погане зело швидко росте», — казали римляни. Вчасно не повисмикуване з національного ґрунту, воно буяє, заглушує все довкола себе. А послаблення слуху до мови — це послаблення зв’язку поколінь на емоційному, духовному рівні. Ось де-кілька (а їх не бракує) зразків цього «зела» — із почутого з радіо й телебачення, з прочитаного: «набагато більш висока хвиля», «найбільш близька людина», «найбільш щасливі люди на планеті», «більш добрий», «дати більш щиру відповідь», «найдосвідчені експерти» (себто «найдосвідченіші»), «більш потужний мотор», «самий оптимальний варіант», «у більш холодній воді» (все це — кальки з російської, замість «набагато вища хвиля», «найближча людина»...). Помилка ж, як і біда, одинцем не ходить, одна одну тягне, от і маємо: «діти більш старшого віку», «більш об’єктивніше висловлюватися», «більш мудріші закони» («два гриби в борщ»: до «мудріші» додано ще й «більш»).

Іноді серед тих «більш», «менш» легко й заплутатись, надто коли йдеться, скажімо, про ціни: «...можна купити за більш меншими цінами» (замість «за нижчими цінами»). Чи про… руки боксера: в одного вони «більш довгі», у другого — «більш короткі». Спробуймо застосувати всі ці «більш», «найбільш» до пісенної, загалом живої української мови — і відчуємо разючий дисонанс, наприклад: дівка файна, більш файна, найбільш файна (замість: файніша, найфайніша; згадаймо пісню «Файна я си файна...»).

До речі, на відміну від вищого, найвищий ступінь, хай він і найвищий, «крапки не ставить»: це «най-» можемо підсилювати («щонайкращий», «якнайкращий»), просто повторювати «най-най-най…» або ж дивуватися, а подив теж не має межі (ідеал — недосяжний). Гомер, замість описувати красу Єлени, говорить саме про подив тих, хто бачить цю красу, дивиться на неї — й дивується. Цей подив, коли йдеться про природу, — і в нашій пісні: «Що то за Божа краса!». Як хто вміє, так і ступає тими східцями, щоб описати щось «най-». У моєму селі, скажімо, замість «найфайніша» казали: «нати, яка файна» («нати» — стягнена форма від «не знати»), тобто й словом не передати, яка та дівка файна: така, що аж... Отож: красива (красна), красивіша, найкрасивіша, або прекрасна, — східці вгору; погана (відступлю від нормативного ряду), поганіша, найпоганіша, або препогана — східці вниз.

Саме найвищий ступінь увиразнює тяжіння української мови до розлогих, із побічними наголосами, складних слів, якими рясніють поеми Гомера й інших еллінських поетів: срібноцвяхований, широкодержавний, золотосяйний, мідянозбройний; такої ж барви складні епітети засвічуються в наших думах, творах Шевченка, Франка, інших українських класиків: лани широкополі, орел сизокрилий, весна многоцвітна... Вони, ті розлогі слова, додають мові співучості, поетичності, мело-дійності.

Тож іноді варто й від правила відступати, щоби зберегти притаманну нашій мові мелодійність. Одна річ, скажімо: «Найкрасномовніший з-поміж усіх промовців — Ціцерон», інша — «Найбільш красномовний...». У другому, «правильному», варіанті й сліду не залишилося від того, що лягає на душу, — від ритмомелодики (милозвучність і правило — не вельми сумісні речі). Можна, наприклад, і про Евріпіда, «найтрагічнішого з-поміж трагіків», сказати, що він — найглибокодумніший серед поетів: сама структура слова, його протяжність є звуковим образом тієї глибини... Поезія — єдність сенсу й звуку. Депоетизація мови — знак технізованої доби…

Звісно ж, мова — не щось статичне. Вона — в динаміці, в русі. Важливо, щоб той рух не відхилявся від закладених у мові тенденцій, щоб це був розвій, а не уподібнення до іншої мови, в цьому випадку — до російської. Важливо, щоб на ниві нашої соковитої, справді співучої мови не настала, словами автора «Зів’ялого листя», невесела пора — «пора худого жнива».

«Я син народа, що вгору йде...» — знову ж голос Івана Франка, автора «Каменярів» (стежка вгору — крем’яниста). Отож, якщо дбатимемо про нашу мову, в якій закодовані самобутність, характер народу, його історія, якщо вслухатимемося в рідне слово навіть у часи найважчих випробувань, то й ступатимемо тими східцями, що ведуть угору, — до світла, до дедалі ширших європейських обріїв.

Андрій СОДОМОРА,
перекладач,
професор кафедри класичної філології Львівського національного університету
імені Івана Франка.

Джерело: https://zbruc.eu.

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua