Лінія оборони між вухами

НАТО не виносить на публічне обговорення свої військові оперативні плани. Але ще до мадридського саміту стало зрозуміло, що один з по-дібних планів схвалений усіма без винятку країнами-членами Північноатлантичного альянсу. Це збільшення в кілька разів (щонайменше вдвічі) присутності військ та озброєнь на території Східної Європи. Конкрет-ніше — у тих країнах блоку, які мають спільні кордони з росією і Білоруссю. У тих, яким загрожує небезпека бути втягнутими в спровоковану росією війну.

Найбільша небезпека загрожує країнам Балтії. Естонія, Латвія та Литва мають невеликі армії, а контингенти союзників, розташовані в цих державах, настільки нечисленні, що не здатні чинити агресору тривалого опору. До того ж, викликає занепокоєння примітивне розуміння «деескалації», яке побутує серед західних політиків. Ухвалення рішень не до, а після початку нападу і воєнних дій. На цей феномен звернула увагу прем’єр-міністр Естонії Кая Каллас. Вона зауважила, що стратегія звільнення країн Балтії через півроку після їх захоплення росією означатиме їх повне знищення.

Хочеться вірити, що на мадридському саміті ухвалять своєчасне рі-шення і швидко втілять його в життя. А до цього, як в Естонії, так і скрізь, головне — готовність народу до оборони і до спротиву агресорам. Най-краще цю думку висловив командувач оборонними силами Фінляндії генерал Тімо Ківінен, коли, коментуючи воєнні дії в Україні, заявив, що головна лінія оборони проходить між вухами. Тобто у свідомості. Фінляндія в цьому сенсі — приклад. Вона вистояла і зберегла незалежність у «зимовій війні» 1940 року. Вона відстояла свій вибір після Другої світової війни. І весь довгий і важкий період під боком СРСР крок за кроком зміцнювала обороноздатність.

Подаючи заявку на вступ до НАТО разом зі Швецією, Фінляндія тепер не шукає і не просить захисту, а сама пропонує НАТО можливість зміцнити свій північний фланг. І нема сумнівів, що цю допомогу рано чи пізно Пів-нічноатлантичний альянс прийме.

Ніхто не хоче війни, а воювати доведеться

Якщо українці у війні з Росією захистять незалежність, наша країна теж стане повноправним членом НАТО. Тільки не треба поспішати і вимагати неможливого. Як-от постачання зброї, якої у країн Альянсу критично бракує. Або вступу у війну, до якої більшість лідерів цих країн не підготовлені ні економічно, ні у військовому сенсі. Про те, що у населення Старої Європи і Північної Америки, звиклого до комфортних умов, є «між вухами», не варто згадувати. Ніхто не хоче війни, а воювати з путінською росією доведеться. Як свого часу довелося воювати з гітлерівською Німеччиною.

При цьому нема сенсу обмежувати воєнні дії українською територією і наполягати на тому, щоб війна за наші кордони не переступила. Коли стратегічні бомбардувальники росії обстрілюють українські міста ракетами з неба Прикаспію, коли російські кораблі роблять те ж саме з акваторії Чорного моря, їх командирам наплювати на кордони. І карти їм не указ. Нема сумніву: за перших ознак воєнної поразки України з кремля надійде наказ донести «спецоперацію» до Ла-Маншу. Європу тоді доведеться відвойовувати так, як зараз доводиться відвойовувати український Херсон. І не факт, що швидко відвоюють.

Можливо, правильніше було б країнам НАТО відкинути забобони і, захищаючи Україну, хоча б вербально оголосити росії війну? Великобританія та Франція в 1939 році так вчинили. Формально виконали обов’язок щодо Польщі. Відрізали можливість майбутньої торгівлі з Гітлером і переділу світу на умовах Берліна — Москви. Світова війна через півтора року все одно почалася. Але почалася, коли «між вухами» французів з’явилася готовність воювати з німцями, а у британців з’явився стимул до опору німцям до кінця.

Попри грізний тон мадридської декларації і низку конкретних заходів щодо зміцнення безпеки, можливість політичної торгівлі НАТО з москвою за рахунок України, мусимо визнати, зберігається. Північноатлантичний альянс не є державою. Країни, що входять до нього, ведуть незалежну одна від одної політику в усіх галузях. В Італії, наприклад, навіть у правлячій коаліції нема єдиної думки про те, чи продавати нашій країні зброю. У Франції та Німеччині до сьогодні не вдалося домогтися єдиної позиції щодо розширення економічних санкцій проти росії. Як наслідок — від експорту в Європу (переважно газу, нафти та нафтопродуктів) кремлівський режим отримує в кілька разів більше грошей, ніж витрачає на війну в Україні.

У Сполучених Штатах Америки восени проміжні вибори до Конгресу. І хоча в громадській думці США існує консенсус щодо підтримки України, республіканці й демократи на чолі з Байденом намагаються на мінімальних розбіжностях щодо надання зброї нашій країні будувати виборчі кампанії. Єдиною країною і єдиним урядом, що підтримують Україну беззастережно, є зараз Великобританія та її прем’єр Борис Джонсон.

Після битви один на один з Третім Рейхом у нескорених остров’ян у 1940 році «між вухами» виросли мозолі перемоги. У нас такі мозолі теж з’являться.

Слава Україні!

Леонід ЗАСЛАВСЬКИЙ.