Про школу, війну і «русскій корабль...»

Директор ПАНО, кандидат педагогічних наук, доцент Віталій Зелюк розповів, що закладу вже сім десятиліть, хоч у статусі академії — лише кілька років. Полтавська академія неперервної освіти імені М.В. Остроградського — відкрита спільнота методистів, викладачів, учених, об’є-днаних великою метою — підвищення професійних компетентностей працівників освіти до світових стандартів.

Віталій Зелюк підкреслив, що академія динамічно адаптується до зовнішніх викликів:

— Наш заклад особливий тим, що багато років поспіль ми живемо, творимо, розвиваємося за концепцією непередбачуваного, непрогнозованого VUCA-світу, сповненого невизначеності. Сьогодні й особистість, й інституції повинні мати певний рівень толерантності до невизначеності: ми не знаємо, що буде через тиждень, через місяць. Ця концепція дозволила нам швидко відреагувати на виклики, спричинені війною. Ми достатньо швидко оговталися і знайшли своє місце в цій ситуації — продовжили у різних форматах свою основну діяльність і почали працювати на нашу Перемогу. У гуртожитку зараз мешкає понад півтори сотні людей із Харкова, Маріуполя, Охтирки. Ми вдячні цим містам, які взяли на себе перші удари війни, а Охтирка фактично нас врятувала. Нам потрібно якусь вулицю в Полтаві назвати Охтирською...

Заступники директора Вадим Пилипенко і Сергій Дудко повідали журналістам про діяльність академії та її інновації у мирний час і під час війни.

Нещодавно ПАНО запровадила чотири важливі ініціативи для підтримки внутрішньо переміщених осіб та надання їм кризової допомоги.

Від початку березня в академії діє ресурсна кімната для переселенців «Безпечний простір», де фахівці працюють з дітьми, які переживають страшні наслідки війни. Заняття відвідують діти, які разом з батьками знайшли прихисток у Полтаві. Надається психосоціальна підтримка для відновлення їх природного адаптаційного потенціалу. Батьки отримують консультації про особливості переживання дитиною кризи, дізнаються, як віднайти ресурс, щоб підтримати малечу.

Проводяться заняття з арттерапії. У своїй роботі психологи використовують метод серійного малювання. Це дає можливість поступово й ефективно справлятися із важкими спогадами, пережити емоції, спричинені страшними подіями. А головне, цей метод дає змогу розвинути свою силу, щоб упоратися зі складними життєвими ситуаціями та відновитися після стресу.

В академії діють групи взаємопідтримки. На прохання переселенців тут організовано освітні програми: фахівці та науковці як ПАНО, так і інших вишів Полтави проводять для них заняття з української мови та історії, розмаїті творчі заходи.

З огляду на воєнний стан освіта в академії є дистанційною та безплатною для педагогів-переселенців. Одна із родзинок — розробка ідей Сталого розвитку. Зокрема, під керівництвом доктора педагогічних наук, академіка Національної академії педагогічних наук України Віри Ільченко створена модель освіти «Довкілля», яка формує в учнів життєствердний національний образ світу, відкриває дітям Бога, природу, Україну.

На допомогу вчителям Полтавщини створено освітній контакт-центр, де по телефону можна отримати відповіді на найактуальніші запитання; проводяться консультативні онлайн-сесії з правової компетентності педагогів під час воєнного стану.

«Школа медіаосвіти» професорки Тетяни Устименко сприяє розвитку навичок роботи педагогів з інформацією під час війни.

Особливі почуття викликав у присутніх виступ Марини Устенко, яка була директоркою ліцею №21 у Попасній, розташованого за кілька кілометрів від лінії розмежування. За кілька років їй чимало вдалося зробити: відремонтувати школу та перетворити її на сучасний патріотичний український освітній заклад, а напередодні повномасштабного вторгнення агресора у рамках державної програми «Велике будівництво» — відкрити новий стадіон. Ліцей брав участь та перемагав у різних проєктах, там зробили все, щоб навчання було якісним, цікавим. До війни в ньому навчалося 286 дітей.

Але почалися жорстокі бої, і сьогодні, на жаль, ані ліцею, ані самого міста вже нема.

— Після того, як у березні в Попасній почалися такі обстріли, що вже неможливо було вийти з дому, мені довелось виїхати, — розповідає Марина Устенко. — Полтавці, давні друзі з міжнародних проєктів, не тільки надали мені прихисток, а й морально та психологічно врятували. На щастя, всі педпрацівники та учні ліцею зараз живі. Одну дитину поранено. Дехто перебуває за кордоном, дехто переїхав в інші населені пункти України. Є й діти, які з батьками опинилися в Росії… Коли приїхала в Полтаву, відродилися сили до життя, щоб боротися, допомагати ліцеїстам дистанційно завершити рік й отримати документи про освіту.

— Головне — треба вірити, що останній дзвоник цього року не буде останнім, — схвильовано каже пані Марина.

На заняття з української мови, які проводив доктор філологічних наук, професор Полтавського національного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка Микола Степаненко, переселенці приходили із великим задоволенням. Цей учений знаменитий на весь світ своїми дос-лідженнями сучасної української мови. Тож і ми, журналісти, поцікавилися, чому у мові воєнного часу — така велика кількість матюків. Ще на початку війни слова одного із захисників України на острові Зміїний про «русскій воєнний корабль…» стали гаслом, яке підхопив увесь світ. Відтепер «русскій корабль…» — на марках, на шкарпетках, на автомобілях, на білбордах... Що з цим робити, якщо діти це сприймають як норму?

— У мові нема нічого надлишкового, — розповідає вчений. — Є поняття узусу — це все, що зосереджено у мові. Є поняття норми — воно абсолютно відносне. Тому казати, що це щось надлишкове, надзвичайне і непотрібне — не можна. На рівні узусу це абсолютна норма.

Але узус — це те, що є у мові на загал, і він не повинен впливати на літературну мову. Ми дистанціюємося, відокремлюючи літературну мову. У мові існує окремий сегмент — лайлива, обсценна, табуйована лексика. Лайлива мова в устах баби Марусини із «Зачарованої Десни» Олександра Довженка звучить так: «Царице небесна, заступнице моя милостива, заступись за мене, за мої молитви, щоб ріс він не вгору, а вниз, і щоб не почув він ні зозулі святої, ні божого грому. Миколаю-угоднику, скорий помочнику, святий Юрію, святий Григорію на білому коні, на білому сідлі, покарайте його своєю десницею, щоб не їв він тієї морковочки, та бодай його пранці та болячки з’їли, та бодай його шашіль поточила…».

Є обсценна лексика — відносно заборонена з певного часу мова. І є табуйована лексика — те, на що суспільство наклало табу, причому в кожному етнічному угрупованні маркери табуювання свої. Тут спрацьовує досвід: батько, мати, тварини, собаки, свині, коні — у кожного народу своє.

Є мовознавці, які входять у мову і вистежують це.

Цитуючи російську лінгвістку: «Для лікаря немає заборонених ділянок тіла, бо він повинен знати про людський організм усе. Для лінгвіста не існує заборонених тем у мовознавстві, бо кожне слово має свою природу і своє призначення». Є.М. Гал-кіна-Федорук захистила за зачиненими дверима Петроградського університету наукову працю «Етимологія російського мату». Вона була кращим матюкознавцем, і після роботи на неї чекали візники, щоб безкоштовно підвезти додому як кращого знавця російського мату…

Ми маємо воєнний стан. У нас заполітизована складна ситуація. Є емоційна напруга — реагування на особливі виклики суспільства. Будь-яка агресія спричиняє породження фізичних, фізіологічних і мовних маркерів, індикаторів. Мова вербалізує все, що відбувається. Мова — слова, синтаксичні конструкції, фразеологічні вирази, інтонаційні звукові вирази, які не ідентифікуються із семантикою, а прирівнюються до невербальних засобів, — це все реагування на виклики суспільства.

Й от з’являється «русскій карабль...» — цікаве явище, зронене одним із захисників України, яке підхопили інші.

Це норма чи не норма?

Із погляду моралі — абсолютна норма.

Українське суспільство не було ідентифіковане за цим матом, на противагу росіянам, де кожне слово переривається вклиненням матюків. Для нас це мовний маркер політичної ситуації, засіб вербалізації емоційного стану цілого народу, який підхопив цілий світ. Це ситуативно маркована анормативність.

Є норма, яка розтягнена надовго, і є норма, ситуативно спровокована, вона є синхронною, функціонуючи певний проміжок часу, а згодом виходить з ужитку, коли на неї зникає запит, вона втрачає актуальність.

Будь-яка новація приковує увагу людей: нова мода, нове слово, і цей вислів прикував увагу. Люди відійшли від табуювання. Залишили обсценну сферу й утрадиційнили, узвичаїли цей вираз.

Є таке поняття, як бравування матюками.Я погоджуюся із тим, що цей вираз винесли надмір на візуалізаційний рівень. Ми його поставили у рекламу, білборди, на заставки, ми надмірно його візуалізували й актуалізували. Цього, можливо, робити й не варто.

Якщо з мовного погляду подивитися — цікаве явище сталося. Усі частини мови перетворюються у прислівники. Наприклад, «на горі» — «нагорі», «до дому» — «додому»... Прийменник «на» із словом на три букви писався окремо. У випадку з «русскім воєнним корабльом» стався процес адвербіалізації, змістився наголос. Процес переходу у прислівники, що зазвичай триває десятиліттями, відбувся за одну ніч і ці два слова стали писати разом. Тобто якщо написано разом — то все гаразд, якщо окремо — то це вже не норма. Хоча це не естетична норма.

Мотивуємо тим, що інтерес до вживання матюків виник не на голому ґрунті. У радянські часи було жорстко заборонено вербалізувати мат, партійні працівники найліпше послуговувались цим мовним ресурсом, впливаючи на маси. Після зняття заборони з’явився модернізм, заматюкована драматургія й поезія, осквернена публіцистика — у нас багато цього.

Сьогодні ми констатуємо той факт, що увага до цього явища, яка була на початку 90-х років, доби Незалежності, спадає. Навіть той, хто це читав із задоволенням, сьогодні вже наситився цією недуховною поживою. Ми її вже не сприймаємо, як би не намагалися представники постмодерну полюбитись читачеві.

Якщо ми подивимося на «рус-скій корабль, солдат, танк…» — іде розширення компонентного складу, лексична субституція, заміщення. Увага до нього теж спадає. Ті ілюстративно-трансляційні моменти, які є, — зникнуть, але як атрибут війни, маркер емоційного стану це явище залишиться. Ми від нього абсолютно нікуди не відійдемо.

Ми пишемо «росія» з маленької літери, щоб абсолютно принизити цю державу в нашому абсолютно справедливому українському вимірі. Ми пишемо «на росії», бо вони кажуть «на Україні», хоча, за правилами, прикметник «в» сполучається з назвами держав, окрім острівних. Це теж анормативне явище, але цей виклик — суспільний, це внутрішній людський спротив. Відбувається аксіологічно-орфографічний чинник. Ми оцінюємо через написання. Це знову ситуативно зумовлена нормативність.

Є консервативний офіційно-діловий стиль, вибудуваний на законах правди, — туди ніхто не може нічого додати. Але зараз з адміністрації президента приходять листи, де росія також пишеться з малої літери. Це парадокс, але ситуативно — це правильно.

«Русскій корабль…» учням подавати не треба, вживати його над-мір — не треба. Порівняно з нашим сусідом ми — цнотливі, чесні, справедливі й дуже далекі від того градусу деградації, бездуховності, притаманного йому. Градус емо-ційно-аксіологічної анормативності спаде і зникне слідом за «русскім корабльом…». Коли настане мир.

Зустріч у Полтавській академії неперервної освіти ім. М.В. Остроградського завершилася дуже душевно: журналісткам подарували по букетику квітів як символ того, що життя переможе, війна закінчиться і ми захистимо, збережемо і будемо плекати нашу свободу — головну цінність українців.

Ольга ФІЛІППОВА.

Одеса — Полтава — Одеса.