Геннадій ЩИПКІВСЬКИЙ. Оката
Новела
Дарка Околотиха, по вуличному — Оката, на Петра розміняла свій сьомий десяток, але кволість до неї не підступилася, себе обходить і порає пів гектара городу.
Що тої жіночки — маленька, незавидна, проте в селі має верх. Очі не такі, як у всіх. Сильно видючі, вдень і вночі — їднако. Ліпші за зорову трубу, коли сутінки всідаються на землю, навіть у повній темряві, як заховається місяць у хмариння, ніби в подушках, бо теж втомився і має відпочити.
Якби — тільки бачила. То ж не біда. Заковика — інша, в язиці. Най Бог рятує, як вгледить, то розпинається — пів села чує. Та чим того язика припнеш? Не накинеш на нього ланця. Голова сільради, як забачить її, повертає у завулок. Дільничний — пришпорює жеребця, жене галопом, подалі від гріха, аж іскри висікаються од підків.
Сусіди зусібіч відмежувалися високими тинами. Оце найбільше і пекло її. Ґвалтувала на всю вулицю:
— Що, забагатіли? Нема кому розкуркулити. Загородилися, ховаєте, що нахапали. — Передихне і далі проводить: — Бачила, бачила, твій Сидір (це до Марійки) перед самим ранком припер такий лантух, два б не влізли на фіру.
І поверталася у другий бік до сусіднього обійстя.
— Зінушко! Твій Мартин з плотні поперетягував усі обаполи.
Та не змовчала. Як таке витерпіти?
— Щоб тобі відсох язик! Буду про це просити Бога.
— Ая! Так і послухає тебе.
Вгледівши дільничного, а він її, було, пришпорив коня і намірився швидше минути, — кинулася напереріз, ледве не попала під копита. Довелося зупинитися.
— Бабо! Куди вас несе дідько? А якби збив?
— Мав би добрі клопоти. Чого летиш, наче тебе доганяють із жигалом. Ото піду у район і розповім твоєму начальнику, як білим днем тут цмулиш горівку.
— Ви бачили чи наливали мені?
— Авжеж. У суботу під’їхав до старого Вужа, прив’язав свого жеребчика до слупа й пішов до хати.
— Справу мав.
— Добра справа. Штири години справували, бо слідом за тобою забіг і голова сільради. Ще й озирнувся, чи ніхто не вметив.
— Ну то й що?
— То! Горівку жлуктили. Вужак вигнав у п’ятницю, бачила, як у садку курів куб. А ти замість того, щоб скласти притикола, усівся пити.
— Бабо! Ви — як прокурор.
— Гірше. Я за правду дійду до самого верху.
— Чого це так пече вас? — і набосурманився, простуючи далі: «Що виробляє клята челядина, їй залишилося дві чисниці до смерті, а вона нікому не дає жити».
Баба гукала вслід:
— Не забудь скласти притикола!
Дільничний повернув голову, запитав:
— Де свідки?
— А я хіба пеньок? Підпишу, як має бути…
У сільраді питав голову:
— Що робити з Окатою?
— Сам не знаю, — бідкався голова. — Баба гірше сатани.
— А мо’, — майнула думка в дільничного, — напишимо синові у Донбас. Так і так, твоя мама в поважних літах, ледве обертається на обійсті. Громада турбується і просить забрати маму до себе, бо як занедужає, хто подасть кварту води.
— Добре скумекав, — підпрягся секретар, аж повеселів. — Вона мене теж допекла. Все не так. — І до голови: — Лист маєш ти писати. Ще й притисни печатку, аби повірив.
— Гаразд.
Пообіцяв і забув. Почалися жнива. Закрутився. Дільничний теж гасав селами, казав, стереже народне добро, не так його, як винюхував, де женуть самогонку, щоб впасти на подвір’я, як грім серед ясного неба. Тоді в господаря один вихід — до столу. Туди первачок, яєчня на сальцеві, огірочки з грядки. Дільничний ой як полюбляв таке.
Віджнивували. Збіжжя вивезли на станцію. Дали по два міхи на зароблений рубель, не повмирають з голоду.
Якось голова підізвав дільничного, й обидва закрилися в кабінеті. Завів розмову:
— Як ти міркуєш, щоб нам і за себе подумати. У таборах, під дірявим піддашшям, вагарка заховала зо три тонни пшенички. От-от почнуться дощі. Пропаде добро дарма. А наші кабанчики ростуть повільно, хочуть зерна. Де ж його доп’ясти, як не там? Я перемовився з вагаркою. Вона не проти.
— А чим розвеземо? Своїми небезпечно.
— Чим, чим? З Кам’янця у неділю газоном приїде мій сват. Як смеркне — управимося. Тільки мішки візьмемо свої, бо колгоспні з мітками...
Ніч була темна, хоч повиймай очі — не побачиш. Справу зробили швидко. Раділи: «Комар носа не підточе».
Оката таки вметила. У понеділок прийшла до сільради і заявила з порога:
— Якщо не повернете збіжжя, що поцупили з дільничним, — піду в район.
— Бабо! Що ви кажете? Побійтеся Бога. Вам привиділося.
— Мені не привиджується. Я все бачила.
Довелося компанії повертати пшеничку. Баба як розперезалася. Кричала біля сільмагу: «Таки вийшло по-моєму!».
Дільничний зустрів її і підкусив:
— Вам би робити в народному контролі.
— Якби мені твої роки, пішла б на твоє місце. Ото вже був би лад скрізь.
— То ви така праведна? — досікався.
— Авжеж. За все життя з поля качана не взяла…
Зненацька селом пройшов буревій. Попадали стовпи. Закопали нові, підвели дроти до фронтонів, знову загорілося світло. Тільки в Окатої темно. Наче забули, боком обходять хату.
Запитала в сільраді.
— Коли увімкнуть світло?
— Чому не вмикають? — поцікавився голова.
— Вимагають могорич.
— То покладіть їм пляшку на стіл. Скільки того діла?
— Ні. Нікому не буду заглядати в зуби.
— Тоді сидіть потемки.
— Он воно як. Ти, голово, теж на їхньому боці. Нічого. Напишу сину листа. Він заслужений. Самого Горбачова знає. Показував світлину, стоїть поруч. Ой же влетить тобі!
«Коб і не влетіло», — усміхнувся.
— Диви, щоб на кутні не сміявся, ліпше напудь їх, щоб ниньки в хаті було світло.
Майстри не поспішали.
— Бабо, хіба не знаєте, лампочка не загориться без могорича, — казали.
— Дивіться, аби вам не гикнулося, як син повідомить далі.
— Кому? — запитав старший.
— Миші.
— Якому?
— Тому, що на верху.
— Бабо! Нехай також передасть тому Миші, хоча в нас і сухий закон, ми як пили, так і п’ємо, тільки співаємо тихіше…
— Все! Прийшов кінець. Пишу листа бабиному сину, — вирішив голова.
— Печатку не забудь покласти, — нагадав дільничний…
Через місяць прибув син. Дивиться, а мама ще ого-го, як молода, гасає селом. Прибув камазом, щоб дещо взяти з хати.
— Не поїду, — вперлася мати. — На кого покину село? Розтягнуть весь колгосп.
— Вам до цього яке діло?
— Сину, щоб ти знав: він тримається на мені, бо мене бояться гірше, ніж чорт ладану.
— Мамо! Я обдивився дах. Крокви струпішали, тримаються на чеснім слові, повіє ще один добрий вітер, і вони ляжуть на стелю. Їдемо. Більше машини не дадуть. Знаєте, скільки грошей вгатив? Збирайтеся. Завтра виїдемо.
Скільки того збирання. Повантажили картоплю, цибулю, фасолю, взяли на кашу кілька жовтогарячих гарбузів. Попродали діжки, кукурудзиння, замкнули хату і всілися в кабіну.
До воріт повиходили сусіди. На ґанку сільради стояли голова, секретар, дільничний узяв під козирок.
Баба наказала водієві:
— Зупинися на хвильку.
Став. Баба через вікно висунула голову, і закричала на всю вулицю:
— Люди! Якщо будуть красти, дайте мені знати. Пошліть телеграму. Прибуду й усіх виведу на чисту воду!
Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
099-277-17-28, 050-55-44-206