№ 43-44 (22366-22367) четвер-субота 9-11 червня 2022 року

6-7 червня на запрошення міністра культури та інформаційної політики України в Одесі перебувала державний міністр ФРН з питань культури та ЗМІ Клаудія Рот. Вона представляє в уряді партію «Союз-90»/Зелені й неодноразово виступала на підтримку українських культурних установ та українських митців, які знайшли притулок у Німеччині.

Програма перебування Клаудії Рот, яка стала першою представницею федерального уряду Німеччини, що побувала в Одесі після початку війни росії проти України, була надзвичайно насиченою. Це й офіційні зустрічі з міністром культури та інформаційної політики України Олександром Ткаченком, начальником Одеської обласної військової адміністрації Максимом Марченком та міським головою Одеси Ганнадієм Трухановим, і презентація діяльності унікальних закладів культури причорноморської перлини.

Начальникові
Одеської обласної військової адміністрації
пану Марченку М.М.

Шановний Максиме Михайловичу!

Звертаємо Вашу увагу на термінову необхідність прийняття політичного рішення щодо прибрання пам’ятника «Імператриці Катерині» в місті Одесі.

На тиждень, що минув, припало два свята, які одне з одним не стикуються, а до сучасної України, на мою думку, прямого стосунку не мають. Перше свято — день народження Пушкіна, друге — День журналіста. Охочі до святкувань можуть, звісно, покладати квіти до пам’ятників і з задоволенням отримувати нагороди. Але під час війни звичайної поезії і журналістики в довоєнному сенсі не існує. Те й інше — зброя. З Пушкіним, утім, нехай розбираються по той бік барикад.

Пропаганда — та ж реклама

Нам же саме час подумати про відокремлення об’єктивної інформації від поширення пропаганди. Це, до речі, не так складно. За тридцять років мирного «капіталістичного» життя більшість споживачів навчилася в потоці новин майже безпомилково розпізнавати і відсівати рекламу. Пропагандисти використовують такі ж прийоми, як у рекламі. Тобто доносять замовні відомості про реальні або вигадані події, щоб вплинути на нашу свідомість і не допустити можливості швидкої перевірки.

Кабінет Міністрів України підтримав проєкт закону «Про особливості регулювання відносин на ринку природного газу та у сфері теплопостачання протягом дії воєнного стану та подальшого відновлення».

Законопроєкт, серед іншого, передбачає запровадження мораторію на підвищення цін на природний газ і тарифів на теплову енергію та супутні послуги.

Радісна й довгоочікувана подія сталася минулої суботи, 4 червня, у Балті: завдяки копіткій праці прихожан на чолі з настоятелем місцевої католицької парафії отцем Даніелем Кулаковським у рамках великого проєкту з реставрації історичної святині міста — костелу Святого Станіслава — у храмі вперше зазвучала урочиста музика нових кампанів.

Хтось сказав, що ікона — це молитва у фарбах, а дзвін — молитва у бронзі. Парафіяни з нетерпінням чекали дня, коли почують дивовижний голос їхнього рідного костелу. Ті, хто прийшов на свято, не могли намилуватися красою дзвіниці та трьома новими дзвонами.

Україна має риси держави XXI століття, які ще лише зріють на Заході. Україну не помічали через радянський та російський колоніальний наратив. Навесні 2022 року, під час запеклої відсічі агресії Росії, світ прийняв, поза всяким сумнівом, те, що Україна — суб’єкт, а не об’єкт історії, вважає відомий історик Тімоті Снайдер.

Цю тезу він обґрунтував у лекції «Постколоніальна Україна: значення опору», організованій Єльським центром британського мистецтва. Снайдер, професор Єльського університету, автор досліджень історії Східної і Центральної Європи, виклав слухачам коротку версію історії земель та формування українців, пояснивши, чому саме колоніальний погляд на Україну впродовж довгого часу визначав її історію. І те, що зараз українське питання обговорюється з позиції самої України, є величезною заслугою найперше українського війська та громадянського суспільства.

Що Америка буде і не буде робити в Україні

Вторгнення, яке, на думку Владіміра Путіна, мало закінчитися за кілька днів, триває вже четвертий місяць. Український народ здивував Росію і надихнув світ своєю жертовністю, мужністю й успіхами на полі бою. Вільний світ і багато інших країн на чолі зі Сполученими Штатами стали на бік України з безпрецедентною військовою, гуманітарною та фінансовою підтримкою.

Оскільки війна триває, я хочу бути ясним щодо цілей Сполучених Штатів у цій боротьбі.

Влада добре робить, що не публікує офіційну статистику наших втрат. Не тому, що нам краще не знати правди, а через те, що цифри жодним чином не описують реальні масштаби українського горя.

У визвольній війні статистика позбавлена сенсу. Вона колись буде корисною для істориків, але в цей конкретний момент не має жодного значення. Бо якщо цифра загиблих на фронті захмарно висока, це не означає, що ми складемо зброю і капітулюємо. А якщо наші втрати значно менші, ніж у росіян, це не означає, що вже завтра ми відсвяткуємо перемогу. У нас немає іншого виходу, ми мусимо битися, і жодна статистика нас не зупинить.

Ми полюбляємо розповідати, «як було колись…». Ідеться переважно про місцеві історії. Вони різні і їх вдосталь.

Звернув увагу на репліку мого земляка, що, мовляв, колись у селі, якщо господарі відлучались на деякий час, хату колодкою не запирали. Достатньо було на порозі перед дверима поставити перешкоду (палицю чи коромисло), і до житла ніхто не заходив. Таке було ще на початку 60-х років минулого століття.

Уже кілька років відомий історик Андрій Красножон разом з колегами з Інституту археології НАН України займається розкопками у Білгород-Дністровській фортеці та на Приморському бульварі Одеси, за якими уважно стежать не тільки наукове співтовариство, а й люди, далекі від науки.

Незадовго до початку бойових дій Андрій Васильович став ректором Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського. Журна-лістка «Думської» (https://dumskaya.net) зустрілася з ним у кабінеті на другому поверсі головного корпусу вишу на Старопортофранківській вулиці. Поговорили про те, як працює університет в умовах повномасштабної війни, про плани. А ще — з цікавістю послухала його оцінку того, що відбувається в країні і нашому місті, як історика і вченого.

Якось у Шевченківські дні випадково (в кімнаті «говорило радіо») я почув повідомлення: «Групою військовослужбовців було покладено вінок до пам’ятника Великому Кобзареві...» (напрошується подальше: «і схилено голови»). Прикро стало за тих військовослужбовців. Не було в тій фразі ні теплоти, ні щирості: між дією і повідомленням про неї стала холоднувата «офіційна» мова. Чому б не сказати просто, щиро: «Наші вояки поклали вінок...»?..

Не можу звикнути (вже й не звикну) й до такої-от «скромності»: «Нами було досліджено (проаналізовано, встановлено...)». Гадаю, не варто й студентові ховатися за тим формально скромним «ми». Негоже боятися свого «я» (ego), важливо привчати його, те «я», до справжньої скромності, пильнувати, щоб воно не виходило поза ті межі, за якими щось найогидніше — егоїзм.

Здивуємося: певно ж, не річка — ріка. Бо річка, як про це чимало народних пісень, — невеличка, вона «в’ється, наче змійка». Інша річ — Дніпро чи ще якісь ріки. Поважні, повноводі, вони геть не грайливо в’ються, як ті річки, річечки, річеньки, але й не «під лінійку» пливуть (лінійка — почерк людини, а не природи). Скільки-то річок попересихало, коли десь у п’ятдесяті післявоєнні роки «меліоратори» понакопували каналів!.. Попрощавшись із небом, під яким вони бігли, яке віддзеркалювали, — пішли під землю, у темряву… Ріки ж перетривали те «покращення»…

Гасло «Передусім не зашкодь!» мало б стосуватися не лише лікарського мистецтва: природа теж — живий організм. Як і мова, що по-своєму віддзеркалює, оспівує природу. Мові — теж боляче… Дніпро, хай уже не гримить на давніх порогах, але ж таки ріка — за своєю славою (Славутич), за шириною («рідко яка птаха долетить до середини»), за потужною віковічною течією (у Геродота він — Бористен, північна сила: Борей — бог північного вітру); згадаймо й «людину з іменем Дніпра» — нашого славетного перекладача Бориса Тена (Миколу Хомичевського).

Знаю Тамару Незвінську дуже добре. Вона хоч і не ходила до моєї літературної студії «Гарт», якою я опікувався у Палаці дитячої творчості (Воронцова) з 1998 року до 2008-го і з якої виросло семеро членів Національної спілки письменників, але має такий світлий талант, що й не треба було ходити. Бажаю їй щасливої дороги в літературу!

Олекса РІЗНИКІВ.

Марія дивилася на призахідне сонце крізь величезнє провалля, що годину тому було її хатою. Сиве волосся закручене недбалим вузлом. Одна рука стискала мотузку з прив’язаною козою, інша — стягнуту з голови хустку.

У «Чорноморських новинах» за 24—26 березня прочитав інформацію про видатного футболіста і тренера, заслуженого майстра спорту Йожефа Сабо «Моя мрія — вигнати окупантів» і зрадів: це ж жива легенда!

Мій одноліток й мій улюблений гравець київського «Динамо», за яке вболіваю з 1956 року, у свої 82 мріє: «Коли я вийду з лікарні, обов’язково буду допомагати людям, яким це потрібно, інакше не можу. Можливо, я теж візьму автомат у руки»…

Незвичні графіті — зображення патріотичних котиків — з’являються останнім часом на багатьох стінах Одеси. Говоритимемо з їх творцем Ігорем Матрос-кіним, але оскільки стріт-арт (вуличне мистецтво) є складовою урбаністичного середовища, розпочнемо з атмосфери, яка панує в місті.

ОДЕСА, викупана травневими дощами, квітує. На перший погляд, місто живе звичним життям: поспішає на роботу, жваво торгує, дистанційно навчається, водить малечу в парк, вибирає на Привозі полуницю, вигулює собак, відвідує кав’ярні. На вулицях порідшало машин, щезли затори. Громадський транспорт ходить справно. В універсамах, аптеках і торгівельних центрах всього майже вдосталь, банкомати працюють. Наче як завжди, але… війна щодня нагадує про себе пронизливим виттям сирен повітряної тривоги, а іноді страхітливими звуками вибухів і чорним димом на пів неба. На заправках блимають нулі, повний бак пального — «на чорний день». Блокпости з протитанковими їжаками — частина міського ландшафту. Військові, рятувальники й поліцейські викликають у містян повагу — на них дивляться з надією. Тисячі людей з окупованих областей та зони бойових дій знайшли тут прихисток, ними опікуються адміністрація та волонтери. 

Шкіра — найбільший орган людини, що захищає від інфекцій і травм, регулює температуру тіла. Вона накопичує воду і жир, виробляє вітамін D. Має три основні шари: епідерміс (зовнішній), дерма (внутрішній), гіподерма (глибокий шар жиру).

Меланоцити — клітини, що виробляють пігмент (колір) шкіри, який надає їй засмаги. Вони перебувають у найглибшому шарі епідермісу.

Про користь грибів і чому їх потрібно їсти

Ви ніколи не задумувалися, як у природі все надзвичайно геніально влаштовано, щоб людина в різні пори року вижила і була здоровою? Наприклад, сезонні овочі, фрукти, ягоди, горіхи, гриби — все у свій час дає плоди, компонентів яких організм потребує саме в цей час року.

Сьогодні мова про гриби, про їхню користь. Почитавши інтернет, може скластися враження, що гриби — це лише клітковина і рослинний білок, який вкрай погано засвоюється, а відтак толку від грибів мало.