Три сестри (не за Чеховим)

Військовий експерт Михайло Жирохов нещодавно в ефірі «Апостроф TV» зазначив:

— Їм потрібно взяти під контроль Сєверодонецьк. Те, що вони змогли зайти на якісь другорядні житлові комплекси, не означає, що вони контролюють усе місто. З військової точки зору не зрозуміло, чому росіяни почали бої в місті, де в них будуть величезні втрати, замість того, щоб продовжити свою тактику охоплення міста і перекриття комунікацій… Я думаю, що в них, знову ж таки, брак часу. Вони хочуть якихось результатів до наступного свята. А наступне свято — це день росії (12 червня. — Прим. авт.) Тому вони пішли в лобовий наступ на Сєверодонецьк, який для них буде дуже дорогим у сенсі ресурсів, у сенсі особового складу і в сенсі техніки.

…Три сестри — Валя (77 років), Люба (74) і Віра (72) щодня схвильовано обговорюють новини. Злякано здригаються при кожному звукові. Нині їх п’ятеро живе в однокімнатній квартирі. Середня Люба прихистила рідню на Французькому бульварі в Одесі.

Старша і молодша з чоловіком та донькою 27 березня приїхали в Одесу із Сєверодонецька, рятуючись від загибелі.

— У нас було дуже гарне місто. Було. У 2014 році війна нас майже не зачепила. І перед нинішньою війною театри, сквери, дороги — все було відремонтоване, місто — квітуче, охайне, — розповідає Валентина. — Із першого дня, 24 лютого, почалися жорстокі бомбардування Сєверодонецька. Поблизу нас розтрощили міську бібліотеку, у нашому будинку повилітали вікна. Загалом знищують наше місто безперервно. Ми одразу перебралися у «підпілля» — у підвал нашого будинку. Жити у квартирі було неможливо. Готували їжу разом із сусідами на електроплитці. Воду можна було набрати лише в підвалі…

Молодша сестра разом із чоловіком та донькою-інвалідом проживали в іншому районі Сєверодонецька.

8 березня родина дивом вижила: у кімнату влетів «подарунок» від «братнього» народу — артилерійський снаряд. У цей час усі снідали на кухні, завдяки цьому й залишилися живими.

Після цього сім’я Саннікових також перебралася у «підпілля». Як і тисячі інших містян.

Аптеки, магазини розбиті. Спочатку за продуктами іноді виходили на ринок, який у перші дні ще працював.

Було дуже холодно. Обледеніння, сніг, морози. Молодша сестра впала, виходячи з підвалу, зламала п’ять ребер, її відвезли у лікарню у важкому стані.

Вирішили виїжджати. У стареньких — високий тиск, а ліків дістати неможливо.

— Волонтери вивезли нас у Дніпро, — продовжує розповідь Валентина, — а далі — до Одеси...

Тут молодшій сестрі Вірі знову погіршало, її відвезли у лікарню. Були пошкоджені легені, викачували рідину.

— Наше місто поки що тримається. Але там

не залишилося жодного не поруйнованого будинку. Не можемо додзвонитися до сусідів — у них нема струму... В Одесі ми майже в безпеці. Тут набагато краще. Ми отримали статус внутрішньо переміщених осіб і чекаємо, поки нам виплатять пенсії — дали тільки за один місяць...

А закінчує розмову такими словами:

— Ми й досі не можемо сприйняти те, що відбувається. Навіщо їм нас знищувати? Адже ми за походженням — росіянки, народилися на Уралі... В голові таке не вміщується... Ми віримо в наші ЗСУ і сподіваємося, що місто вистоїть.

Ольга ФІЛІППОВА.

Матеріал підготовлено у рамках проєкту «Штаб хранителів часу» за підтримки Forum ZFD.