Переглядів: 497

Зачарована Бучая

Художня дійсність Геннадія Щипківського

«Так само, як провідні феноменологи і герменевти ХХ століття (Е. Гусерль, М. Гайдеггер, Р. Інгарден, Г.Г. Гадамер, П. Рікер, М. Мамардашвілі) я трактую думку, мистецтво і, зокрема, поезію як єдиний спосіб повсякчасного людиноздійснення, без чого не можливе ані розумне «здобування хліба насущного», ані, тим паче, жодна міра його «достатності». Поезія (мистецтво, творчість, мислення, себто простір думки, совісті і свободи) — і є та «дійсність», якою ми насправді представлені у Всесвіті і яка нас, власне, тільки й обходить».

Ці міркування відомого критика і літературознавця Володимира Моренця прямо стосуються художньої «дійсності» Геннадія Щипківського, яка цілеспрямовано, серйозно і професійно почала формуватися десь із середини дев’яностих минулого століття, з поетичної збірки «Біль і спів душі моєї» (щось тут від Олександра Олеся), коли письменнику, ще тоді й не письменнику, а людині, яка палко хотіла ним стати, щойно перейшло за пів сотні.

Погодьмося, проект ризикований, але доля нас не питає, і пан Геннадій, за плечима якого було вже чимало різного, як нагадує нам сумлінний дослідник його творчості Василь Полтавчук, — лікував людей, був головою колгоспу, директором заводу, завідував райвідділом культури… — з готовністю відгукнувся на цей виклик. Очевидно, одіозна ірреальність, про яку мало що знаємо, але так багато говоримо, вже давно запустила творчі процеси, і їх оприявлення, часто несподівані навіть для самого письменника, то було лише справою часу. Бо інакше, як зрозуміти зливу добротних текстів, що з’явилися потім? Збірки поезій «Серпнева ожина» (1996), «Повертаюсь до себе» (2001), «Береги часу» (2006), «Клейноди степу» (2017), книги прози «Світло далекого берега» (2002), «Перестиглий грім» (2008), «Коралі» (2012), «Щем» (2013), романна трилогія «Товтри» (2009), романи «Лють» (2012), «Утекти від себе» (2015), «Прало» (2018), «Найда» (2019), «Заполоч» (2019), лірична трилогія, як назвав її автор, «Трійця» (2020)... І це ще й не все. Чесно кажучи, критика не встигає за цим стрімким творчим поступом, хоча й прагне: відгуків і рецензій назбиралось чимало, є навіть монографія авторства незабутнього Петра Сороки, творчого однодумця і великого шанувальника поезії й прози митця.

Намагаючись зрозуміти, у чому ж полягає «феномен Щипківського», вже згаданий Василь Полтавчук наводить епізод із повісті «Перестиглий грім», у якому бабі Февроні явився у сні один з найтяжчих, ще не відмолених, її гріхів — мовчазної згоди зі злом. «Цей епізод, — справедливо вважає критик, — є ключовим для розуміння моральних координат не тільки персонажів різножанрової прози Г. Щипківського, а й самого письменника». І далі: «…саме в цій моральній максимі — витоки як громадянської, так і творчої діяльності Геннадія Щипківського» (підкреслення наше. — В.С.).

Тут варто навести фрагмент з невеликої статті видатного філософа і літературознавця Михайла Бахтіна «Мистецтво і відповідальність», де він цікаво і глибоко міркує про тісний зв’язок етики з естетикою. Кожне слово цієї загубленої у часі роботи допомагає глибше збагнути як природу художньої творчості взагалі (чи не найважливіші її аспекти!), так і суть творчого доробку Геннадія Щипківського. Отже, цитую ключові думки: «Ціле називається механічним, якщо окремі елементи його з’єднані лише в просторі й часі зовнішнім зв’язком, а не проникнуті внутрішньою єдністю смислу… Три сфери людської культури — наука, мистецтво і життя — набувають єдності лише в особистості, яка підпорядковує їх своїй єдності. Але зв’язок цей може стати механічним, зовнішнім. На жаль, часто це так і буває. Художник і людина наївно, найчастіше механічно поєднані в одній особистості: у творчість людина входить на певний час із «житейського хвилювання» як в інший світ «натхнення, солодких звуків й молитов». Що ж у результаті? Мистецтво надто відверто-самовпевнене, надто патетичне, адже йому нема чого відповідати за життя, яке, звичайно ж, за таким мистецтвом не встигає. «Та й де нам, — каже життя, — то — мистецтво, а у нас житейська проза». Коли людина в мистецтві, її немає в житті, і навпаки. Немає між ними єдності і взаємопроникнення внутрішнього в єдності особистості. Що ж гарантує внутрішній зв’язок елементів особистості? Лише єдність відповідальності. За те, що я пережив і зрозумів у мистецтві, я повинен відповідати своїм життям, щоб усе пережите і зрозуміле не залишилося бездієвим у ньому. Але з відповідальністю пов’язана і вина. Не тільки понести взаємну відповідальність мають життя і мистецтво, але й вину одне за одного. Поет має пам’ятати, що в ницій прозі життя винна його поезія, а людина життя нехай знає, що у безплідності мистецтва винна невибагливість і несерйозність його життєвих питань. Особистість має стати суціль відповідальною: всі її моменти мають не тільки вкладатися поруч у часовому ряду її життя, але й взаємопроникати в єдності вини і відповідальності».

Особливо важливо нагадати цю думку М. Бахтіна у нашу постмодерну добу, коли для багатьох авторів гра, наприклад, вже не стільки художній прийом, скільки моральний принцип, що категорично скасовує всяку вину і відповідальність, профануючи і полегшуючи письменницький труд до меж банальної розваги. Формальна витонченість без високої моральності — то ще не література, а всього лише претензійні теревені, які так дратують Щипківського-художника.

І ще про зв’язок естетики з етикою у форматі цієї розмови. «Що це — шліфувати ліричний вірш… доводити форму до можливої для нього витонченості? — запитує Яків Полонський. — Це, повірте, не що інше, як шліфувати і доводити до можливої в людській природі витонченості своє власне, те чи інше, почуття… Працювати над віршем — для поета те саме, що працювати над душею своєю…».

До речі, для читача так само. Але це тема для окремої розмови.

У вступній новелі однієї із знакових книг («Заполоч») Щипківський пише: «Назва цього твору з’явилася несподівано… Словник тлумачить: заполоч — вишивка кольоровими нитками».

Погодьмося, несподіванка для творчого процесу — норма. Така оксиморонна, з дозволу сказати, конструкція передає, можливо, те, що для цього процесу є визначальною інтригою, звабою і привабою.

Цитую далі: «Замислився (підкреслення наше. — В.С.). Якщо вишивають на полотні, то чому б мені не вишити словами на папері те, що пройшло крізь мою душу». Маємо другу важливу складову творчого процесу, бо саме думка розсуває межі звичного. Спонтанно виникають спокусливі асоціації: з Віктором Близнецем — «звук павутинки», Володимиром Невмитим — «семантика вітру», Ліною Костенко — «…ще слів нема, поезія вже є…»… Асоціативне поле безмежне.

Отже, заполоч — вишивка кольоровими нитками. Метафорично точне визначення методу, що дає ключ розуміння творчості Г. Щипківського. Не предметно-точне зображення, хоча прагнення бути реалістом у небанальному розумінні, за що письменника дуже хвалить Юрій Мушкетик, скрізь відчутне, і в поезії, і у прозі, а притаманне вишивці й освячене споконвічними техніками вміння покласти лінію (сюжетну, наприклад), окреслити візерунок (характер чи коло характерів), визначити кольори (загальна тональ-ність)… І за всім цим — великодушне, сказати б, шляхетно-аристократичне запрошення у неповторний авторський світ, світ близький, десь, може, й знаний, але призабутий, чи, може, й недопережитий вповні, запрошення до співпраці, співтворчості, співтворення себе і своєї душі. (Принагідно нагадаємо геніальне одкровення поета Я. Полонського, перелицювавши його на читацький копил). Це вишивка переважно сонячним кольором, тонко відчута і талановито відтворена на обкладинках більшості книг письменника майстринею-ілюстраторкою Ларисою Дем’янишиною, яка, до речі, добре знається і на українській вишивці та вишиванці.

…І як не згадати у цій розмові про основу основ літературно-художнього твору — слово. У Довженковій «Зачарованій Десні» мати малого Сашка з лагідною поблажливістю промовляє: «Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало».

А чи зі словом не так? Слова — плоть від плоті землі, на якій проізросли. Посаджені дбайливою рукою майстра у ґрунт рідної культури, слова дивують своїми відкриттями. І зовсім не однаково, якою мовою промовляєш до світу: своєю, могутнім плодом ментальним землі твоєї, чи іншою.

«Слова бувають різними, — пише Щипківський. — Одні — настояні на вишнево-черешневій заметілі, на раптовому дощі, веселому й не збитошному; на щойно витягнутій з печі жовтобокій рум’яній пасці, липовому цвіті, півоніях, матіолах, чорнобривцях, м’яті й горицвіті, черемшині й лісових горіхах; з повівом щойно власноруч скошеної трави, що завтра стане духмяним сіном, а коли складемо його в піддашші шопи — довго пахтітиме на всеньке подвір’я, ті пахощі забігатимуть через відхилене вікно до світлиці й заколисуватимуть ввечері.

Буде духмянити першим окрайцем нового хліба, щільниками аж терпкуватого золотистого меду, яблуневим Спасом і першим несміливим снігом на Покрову, наче дівчина, яку мама вперше пустила на вечорниці».

Цитую, можливо, й задовго, але хочеться предметно-точніше представити, як уявляє письменник процес народження слова. Отак слово вбирає у себе, а потім віддає запахи, кольори рідного краю, ритми життя, увесь чар своєї землі.

Єдине, з чим важко погодитися, — це думка про наявність слівнечестивців. Автор пише: «Є слова: вічні й святі» і протиставляє їх «грішним, навіть убивчим». Хочеться делікатно заперечити: усі слова вічні й святі. Вони у «вишиваних сорочках», як точно підмітив Василь Голобородько. Включно зі словами-бешкетниками, чи призабутими, чи десь по дорозі цивілізації розгубленими, чимало з яких у прозі й поезії Г. Щипківського почув уперше, у тім числі й місцеві чи діалектні. Мені, читачеві, вони особливо дорогі, бо відкривають краї, де не довелось побувати, смисли, до яких не довелося добутись. А щодо «різності» слів, письменник робить досить спрощений, як на мене, висновок: «Різні є, бо таке наше життя».

Пафосний пасаж на тему слів недостойних не витримує критики. «Коні не винні», чи, як назвав одну із своїх статей на цю тему Віталій Дончик, «Мова не винна». Зрештою, у підсумку письменник сам спростовує свою інвективу на адресу слів недостойних: «У житті багато залежить від заполочі словом, а можливо й усе…». Он як майстерно український воїн вишив у свідомості цілої епохи пихатий «руский карабль». «Непристойне» слово вмить розлетілось по світу і стало героїчно-пристойним.

«Заполоч» — це творення нової реальності, духовної, «істинно людської», як називав її Ортега-і-Гассет, реальності нашої думки і почуття. Вона не менш реальна, ніж реальність фізична. Велика література дає ефект плацебо (з латини — «подобатися, годити»). В медицині це спосіб самозцілення організму, зміни його фізіології коштом простої зміни думки. В літературі — спосіб повсякчасного людиноздійснення, за Володимиром Моренцем, чи духовного зцілення, як твердять філософи.

З часом усе очевиднішою стає Аристотелева ідея пояснити суть мистецтва через порівняння його з історією: якщо історія — це головним чином те, що було, то мистецтво — що могло б бути. Художня творчість стає своєрідним тестом, який дає відповідь на сформульовану античним філософом тезу. Про що б не писав той чи інший автор, перефразовуючи того ж Моренця, можемо твердити, він завжди хоче відчути свою нездійсненність, здійснення якої — свідомо чи підсвідомо — палко бажає.

Не випадково хороші письменники обов’язково залишають своїм нащадкам щось у жанрі, так би мовити, подорожі в босоноге дитинство. «Душа летить в дитинство, як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там», — пише Ліна Костенко.

Ностальгія? Не тільки.

У згаданій тут «Зачарованій Десні» автором рухало «непереможне бажання, перебираючи дорогоцінні дитячі іграшки, що завжди десь проглядають в наших ділах, усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел», аби збагнути справжню ціну щастя, визначену долею і стражданням: «Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».

Прикладаючи «Заполоч», яка легко трансформується у «Зачаровану Бучаю» (ріка дитинства Щипківського), до творів «дорослих» того ж автора, можемо легко побачити, наскільки людина за своє многотрудне життя відбігла від себе, а чи до себе наблизилась. «…Життям до себе дорівнятись», — як визначила вектор людського поступу Леся Українка. Погодьмося, таке знання варте, аби познайомитися з художньою дійсністю письменника ближче.

Володимир СПОДАРЕЦЬ.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua