Геннадій ЩИПКІВСЬКИЙ. «І доля прирекла: перемогти!»

Добігає липень до межі,
Серпень щедро завирує
жнивом.
Смачно зарум’яняться коржі —
Животворне, найдорожче диво.

* * *

Передостанній літній день.
І серпень передасть клейноди,
Й ключі небесні від погоди
Дістане з глибини кишень.
 
На вересневому плечі,
В звичайнім, ще не в позолоті,
Мізкують ластівки на дроті,
Чи відлітати уночі.
 
А дощ кільчитиме навскіс,
Коли усі засіють жито.
Як бабине надійде літо —
Візьметься золотити ліс.

* * *

Тривалий час простую напрямки.
Усе було. Історія та сама.
«Лукавим і хистким свої думки
Не відкривай», —
заповідала мама.
 
Тому тримаю їх у таїні,
Щоб визріли,
від заздрісних ховаю.
Як вистояться добре в глибині —
Лише тоді між люди відпускаю.

* * *

Життя напружене, строкате
Одноманітним не бува.
І дня не можна змарнувати
Бо кожен — передова.
І не спаде ніяк напруга —
Північна лізе в дім напасть.
Ніколи справжній козарлюга
Себе загарбати не дасть.

* * *

Не повернув усі борги,
Але пора — не зволікати.
Не встиг спокутати гріхи,
Тому повинен поспішати.
 
Устигнуть відмолить, аби
Вже чистим на суді стояти.
Бо згодом хтось лихий, щоби
Не зміг нащадкам докоряти.

* * *

Середньовіччям дихають мури,
Донині збереглися непохитні.
Для пращурів сторожею були,
Нам — згадка про часи
ті старожитні.
 
Де кожен сущий знав, який кому
До краю доведеться боронити,
Аби до міста не пустить чуму,
Бо в нім нащадки
мають вічно жити.
 
Тому і нам нагадують вони,
І перейшов у спадок
дух високий,
Щоби ніколи ми
у час жорстокий
Не піднімали білі прапори.

* * *

Поспішає швидкоплинний час.
Як затримати? Про те й гадаю.
Аби не гайнув кудись од нас,
Я йому дорогу заступаю.
 
Не тікай! Зустрінемо весну —
Надійде у білім шлюбнім цвіті.
Щоби я любив тебе одну,
Повінчає в неповторнім літі.

* * *

Позаростало — геть не впізнаю,
Хоча там кожну стежку
пам’ятаю.
І хату, через яр глухий, свою
Очима в тому маєві шукаю.
 
І вже простую через потічок,
З Бучайкою вітаюсь, повертаю
Ліворуч, піднімаюсь на горбок
І липу на городі обіймаю.

* * *

Нагадаю — з’явиться сльоза,
Заволожить винуваті очі.
Бо коли перейдена межа,
В сни твої не зазирну дівочі.
 
Чи усе намріяне збулось?
Чи не дала маху — теж не знаю.
Вибачала, як обмовив хтось,
Лиш казала:
«Зраду не прощаю!».

* * *

За крайнеба сонце покотилось,
На ніч упірнуло спочивать.
В темряві дорога зачаїлась,
Щоб лихий не вийшов налякать.
 
Де візьметься
хтось у цій місцині?
Залишилась зовсім без людей.
Тільки вітер хазяйнує нині
У хатах без вікон і дверей.

* * *

Від хати в мандри навпрошки
Подамся в далеч протилежну.
У стоголосу і безмежну
Степами поведуть стежки.
 
Поміж хлібів, стоять стіною,
Очікуючи на жнива.
І рідне небо наді мною,
І мама ще моя жива.

* * *

Не сподівався на таке ніколи,
Що у душі залишиться рубцем.
І як себе не бив руками в поли,
Ніяк не вдалось заглушити щем.
 
Так з року в рік —
одні пусті розмови,
Бо чешуть язиками взагалі.
Від цього ані ліків, ні примови —
Ні лікаря, ні знахарки в селі…

* * *

Прийшов погожий день у світ,
До неба хоче прихилити.
Це скільки знадобиться літ
На новім місці вкоренити?
 
Не відпускатиме земля.
Що буду там один робити?
Приворожила Бучая —
Не зможу душу роздвоїти.

* * *

До Дністра у бік лівобережний
Ґрунтова дорога завела.
Степ зустрів, широкий
і безмежний,
Далі Бессарабія була.
 
Поспішала річка в Чорне море,
Щоб не заблукати в комишах.
Пантрувало небо всеозоре
Аж до гирла віковічний шлях.

* * *

Заздрість день у день нуртує,
Дошкуляє і гризе.
Небилицю лиш почує —
Як сорока рознесе.
 
Зробить із брехні крамолу —
І збереться весь кагал.
Гнутимуть гуртом додолу
Або зразу — наповал.

* * *

Ми маємо на Сході Фермопіли.
І доля прирекла: перемогти.
Чи то забули, чи недогляділи
Зубату суть московської орди.
 
Хоч не навчили Конотоп і Крути
(Лукавим довго вірили словам),
Та нині нас уже не обманути
Підступним, ненаситним
москалям.

* * *

По-різному в житті бувало.
Було і добре, було й зле.
Постійно лихо чатувало.
Велике лихо і мале.
 
Одне — з-за рогу заглядало,
Товклося друге за дверми,
А третє — теж не відступало,
Чекаючи під ворітьми.
 
Таки зумів тоді збагнути
Кусючий заздрощів синдром.
Бо не змогли ніяк зігнути,
Хоча й старалися гуртом.