Переглядів: 360

Сиві вітри над Україною...

Посивілі вітри з Подніпров’я літають над Україною. Задувають холодом кожну праведну душу: не забудь, помстися бодай чим, не збайдужій, не страшись, допоможи тим, хто стримує знавіснілого ворога, щоби опісля погнать до його поганого мордору. Звідусюд, де пройшов ворог, де він ще топче нашу землю. Святу українську землю, на котру зазіхали багато напасників. І де вони тепер?.. А то б обов’язково сказали сьогодні: схаменися, не лізь на цю землю, бо спіткає тебе така сама доля. Обов’язково спіткає! Бо тут кожен — не просто герой. Тут кожен до кінця стоятиме за рідну землю.

Посивілі вітри Приазов’я, Донеччини, Слобожанщини, По-лісся, Причорномор’я дмуть над Україною цієї довгої і такої не теплої — такої гарячої весни. Де Чорне море, де море Озівське?.. Одне тепер море в Україні — море крові, море сліз, море горя людського. Тримаймося! — це єдине тепер побажання: до перемоги, в яку віримо часом навіть більше, аніж у самих себе.

«Геть від Москви!» — століття вже цьому заклику Миколи Хвильового. Були б зробили цей історичний поворот — не було б сьогодні цього всього. Та що ж!.. Грім вдарив. Перехрестились, і — з Богом. Геть від Москви — поки ми ще живі, поки ми ще нація, народ, поки звемося українцями, зі своєю культурою, якої не знаємо, зі своєю мовою, якою не розмовляємо, зі своїм усім. Поки не стали малоросами, новоросами, чи кого там ще з нас хотіли ліпити. Від народження воно в нас, від батьків-дідів, а може, вже й від ментальности? «Якби ми вчились так, як треба…». То, може, й уздріли б у тих їхніх книжках російський імперіалізм, небезталанно замасковану локшину на вуха поневолених народів.

Якось потрапила до рук книжка американської дослідниці Еви Томпсон «Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм». Блискучий розтин і літератури, й усієї «великої» культури. В анамнезі — хронічна хвороба великоросів, а ще — гіпнотичний сон світової думки, і зрозуміло, чому. А ми, слухняні, зазубрювали, як мантру: великий російський композитор, великий поет, художник, великий... Всі інші — нижчі? Такі непомітні, маленькі?.. Змалілі! Скільки наслухались ми наших «діячів», заслужених та перезаслужених, котрі гордовито цитували тих «великих». А скільки принизливих порівнянь на кшталт: він (себто наш!), майже як їхній. Авжеж! «Усім козак, тільки чуб не так». Бо ж рідного, національного не знаємо. Не читали. На театральнім кону чи естраді не бачили…Не слухали, не чули… Ах, у нього українське коріння, він наш, вони його присвоїли!.. Атож! Якщо погано лежить… А свої, рідні — в тіні. Не скоро ще все переміниться. Доки не скажемо: ніяких толстоєвських та їм подібних пушкінобулгакових... Свою, рідну культуру треба вивчати — передовсім — щоб знати, відтак західну, а це — процес, це освіта, включно й самоосвіта. Рівно ж бажання. А ще — любов до свого… Не забудьмо про все це, коли будемо відбудовувати країну… А тоді вже, можливо, скоса й подивимось у той бік…

Посивілі вітри літають над Україною… Вони дмуть з просторів тих несходимих, куди знову женуть українців у новітні депортації. Несуть горе тих жінок, сльози дітей… Уявити лишень цих українських ангеликів, наших ріднесеньких, де все їм чуже, незрозуміле, дике… Тих жінок — у ворожому оточенні, розгублених, у горі, в страху та невідомості… Всі ми достатньо загартовані і ментально, й роками війни — включно з цими вісьмома роками, й цими місяцями, днями дикої війни, але ці діти і ці жінки… Душа не витримує і завмирає в розгубленості… Коли держчиновник каже, що повертати їх буде дуже важко, то ми маємо розуміти: це — назавжди. Мабуть, назавжди — все-таки залишається крихітка віри. Коли уявляєш собі ці скупчення діточок… де все їм чуже, незрозуміле, дике… Може, й загартувала ця війна душі наші, та все ж, уявляючи собі тих діточок, наших ріднесеньких (а чужих дітей, як знаємо, нема)… і цих жінок… Сотні тисяч українців, маленьких і старших, вивезених до мордору… Що це — новітній якийсь ясир, нові депортації, яких вже зазнавали ми на своїй землі?..

Посивілі вітри дмуть над Україною… Вони летять зусібіч, з багатьох дальніх сторін, куди страх перед смертельною небезпекою погнав українців. І це вже не тисячі — мільйони. Так, Україна єдина сьогодні, як ніколи, і… знову розсіяна по європах, розкидана по всьому світу. Ще не було такого ісходу українців з рідної землі. Новітня, страхітлива еміграція. Хтось повернеться а багато хто — ні: робота, навчання… Нова діаспора. Це вже яка за рахунком? І знову — від того самого ворога.

Та мусимо покінчити з ним: цього разу — назавжди.

Роман КРАКАЛІЯ.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua