Другий щит України

Оркопатогенний сусід

Історики встановили, що Московія у більшості своїх воєн не виходила переможцем завдяки військовій силі. Й аж ніяк її вояки не були настільки досвідчені, умілі у веденні бойових дій.

«Великою силою Росії було те, що європейці не знали нас, московитів», — наблизив до розгадки Федір Достоєвський.

Отже, силу й уразливе місце — «Ахіллесову п’яту» — слід шукати спочатку в походженні предків цього загадкового народу. Із постійним потягом до загарбання чужих територій.

Свого часу слов’яни за сприяння київських князів на свою біду коло-нізували угро-фінські племена. Етнопокруч з ментальністю Залісся і частковими досягненнями слов’янської цивілізації був підсилений набутками татаро-монгольської орди хана Батия (1237 р.). Унаслідок єднання татарів з аборигенами народилася московська держава, що спочатку була автономною під назвою «Руський улус».

Більша частина московських вельмож отатарилась. І ця аристократія татарського походження, напевно, перейняла ідею Чингізхана про завоювання всього світу.

З іншого боку, для азіятської мішанини були сприятливі передумови. За антропологічним поділом татари — кочівники, угро-фінни — мисливці і рибалки. І тим, і другим властива жорстокість у пошуках здобичі, легкого хліба, а це — бродяжництво і лінощі, зазіхання на територію сусіда, привласнення його майна.

Співставляючи перемоги московитів-загарбників, видно, що досягали їх переважно завдяки підкупам, зрадникам, обману та ігноруванням чималих власних втрат.

На противагу цим небезпечним сусідам, русичі-українці належали до європейської раси і були землеробами. З доброзичливими традиціями, рисами гостинності, шляхетності і захисника приватної власності, своєї землі.

Ординські звичаї сусідів грабувати (нападати купно, ордою, поза нею — боягузи) передавалися до їх співжиття громадою. І цією тяглістю до комуни, а не обробітку землі, скористалася радянська влада. На території кацапетії не було протестів, збройних виступів селян проти колективізації.

І є підстави погодитись із прискіпливим дослідником душі московитів Павлом Штепою, що в расовій несумісності полярних цивілізацій — причина ненависті кацапів як носіїв тиранії до волелюбних хохлів-українців. Відповідно наші предки зневажали таких сусідів.

І ніколи не може бути союзу з цим народом. Надто ми різні. Як два полюси в усіх сферах буття.

А розстріли рашистами на вулицях і в підвалах жителів, жорстокі звірства в Україні у ХХІ ст. остаточно спростували іще радянський міф про миролюбність росіян під лукавими гаслами «освободітєлєй». Насправді «звільняють» од придбаного майна, житла і життя.

На тлі воєнних подій воістину пророчими стали поетичні рядки Василя Симоненка:

Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.

Відомо, що на геопатогенних зонах виокремлюються дерева з неприродними викривленнями. Схожі відхилення од рис гуманної цивілізації і в наших горе-сусідів. Вони були і є спадкоємцями азіятського народу-покруча. З аномально руйнівною ментальністю.

Прозрівали
під бомбами

Доточена від наших предків історична спадщина Московії тримається, мов кліщ, на Україні, її духовних і культурних набутках. А месіянська вигадка, що Москва — ІІІ Рим, стала підставою вивищувати московське духовенство над православними церквами світу. І тому москалі-шовіністи навіть в еміграції категорично виступають проти державності України.

Чому ж тоді не збагнули цього, знищували віру в необхідність мати власну державу знані українські лідери М. Грушевський, В. Винниченко та інші патріоти? Чому повірили більшовицькій шовіністичній владі — спадкоємниці царської, монархічної доктрини загарбання чужих територій? За їхніми наказами було розпущене мільйонне українське військо, що й призвело до поразки УНР.

Знову ж таки, чому провідний прошарок інтелігенції повірив на слово, що новоявлена московська демократія справді співчуває борні України за свої права?

Значить, тодішні патріоти ще не доросли до своєї державності, чи не так?

Відповідь одна: вони були москволюбами і в політичній довірливості ошукані більшовиками, соціалістична демократія яких перейнята шовіністичними, проімперськими намірами.

Провідники нації наївно вірили, за зізнанням В. Винниченка, що ро-сійський «добрий, миролюбний, невинний народ» має «демократичну» інтелігенцію.

Справжніми патріотами о тій порі виявилися М. Міхновський, Д. Донцов, В. Отамановський, О. Пчілка, В. Липинський, Б. Лепкий та їхні послідовники. Вони були переконані, що європейську доктрину демократії, лібералізму московити підмінили соціалістичною деспотією, а це — загарбницька політика, панування над підкореними народами.

Європейські соціалісти стали на шлях демократичних реформ, з критичним удосконаленням, а московський соціалізм — це рабська покірність або етапування на Сибір.

Ідеологічним лідером українських соціалістів був професор-москвофіл М. Драгоманов, який спрямовував довірливих націоналістів до так званого «чингізханівського соціалізму». І тому І. Франко назвав цього руйнівника української державності московитом з українською кров’ю, тобто яничаром.

Безперечно, драгоманівцями були очільники УНР. І в цьому причина їхньої політичної сліпоти.

Один промовистий факт. У 1917 році юрба українців біля будинку авторитетного історика М. Грушевського викрикувала «Слава Україні!». А господар із ґанку відповідав: «Хай живе демократична Росія!».

«Той з ордами ходить, / А той накликає Москву», — констатував поет-шістдесятник Василь Стус наявність доморощених яничарів, що їх всіляко заохочувала радянська влада. А нині вони з’являються через брак патріотичного виховання в сім’ях і школах.

От і маємо обурливі повідомлення про тих, хто нині воює проти України. Виявляється, генерал, який віддавав злочинні накази на знищення Бучі, Ірпеня та Гостомеля, родом із Черкащини. Полонений пілот зі збитого ворожого літака над Харковом народився у Кременчуці (мати упізнала й прилюдно вибачилася за «неправильне виховання сина»). А командир корабля, з якого обстрілюють Україну ракетами «Калібр», має рідню в Тульчинському районі на Вінниччині…

А скільки ще колаборантів, диверсантів, що зросли на нашій землі?!.

Одначе мова про довірливих, одурених українців на рівні малоросів, які наковталися з телевізорів і радіо-приймачів «московської блекоти», за словами Т. Шевченка. Про тих, що необачно підтакували провокаторам із «руського міра». Аж до ракетних «прівєтов» від орків.

Будь-які малороси, колишні й сучасні, з орієнтацією на московську «демократію» — добровільні яничари. Ошукані носії москвофільства.

Пізнавши бодай частково історичну справжність Московії, позбувшись згубної віри у «братський союз», такі співвітчизники могли б вийти з полону ідеологічної брехні. Звісно, не так, як оті, що завинили накликанням «путін, пріді!», а прозрівали надто пізно — у підвалах будинків під час бомбардувань.

З прокляттями народів

У Європі живуть громадяни, в Московії — піддані. Права в останній надає цар. То звідки у кацапів могло з’явитися почуття гідності?

Француз Ж. Шерер у своїх «Анналах» (1776 р.) спостеріг, що в козацькій Україні батьки передавали нащадкам у спадок, окрім землі, шаблю і гасло «Свобода або смерть!».

Московити ж не обтяжували себе вирощуванням врожаїв, ба більше — ненавиділи роботу на землі, а звідси — деспотія й рабство. А тиранія породжує доноси й обмани, злодійство і насильство та інші моральні збочення.

Доноси у Московії стали своєрідним заробітком. Ще б пак, існував закон, за яким половину майна звинуваченого отримував наклепник. А в СРСР чекісти знаходили звинувачення і для незгодних стати «освєдомітєлямі».

Злодійство вважається у кацапів цілком прийнятливим для прожиття й не підлягає громадському осуду. З цього приводу в українців існує приказка: «Тату, чорт лізе до хати!» — «Дарма, синку, аби не москаль».

На державному рівні злодійство поєднується із суцільною брехнею, яку видають за правду — світ навиворіт. Із властивим для Московії нахабством вона оголосила, що Київська Русь, з її князями та історією, культурною спадщиною — спільне надбання. До того ж, кацапи вважають себе великоросами. Хоча Русь-Україна постала набагато раніше Московії.

Цар Петро І посилав шпигунів вишукувати й нищити у Європі старі мапи, на яких Україна значиться окремою державою, а Росія — Московією. Переписувати староукраїнські літописи, підробляючи на догоду імперським амбіціям, наказувала імператриця Катерина ІІ.

Саме тому Тарас Шевченко, знаючи про цю брехню, вживав лише терміни «Московія», «московський», «москалі».

Правителі цієї країни добре усвідомлювали, що причини поразок України — в утраті віри у власні сили. А зневіра — через незнання своєї справжньої історії, яку московити підмінили брехливою, з проімперським тлумаченням.

І було чимало заборон на українські книги. Досить згадати сумнозвісний Валуєвський циркуляр, що «не було, нема й не може бути української мови». А в радянську епоху існували «спецхрани» із забороненим доступом; був підступно спалений (1964 р.) у бібліотеці АН УРСР архів документів з історії Визвольних змагань України в 1917 — 1937 рр. І все це цілком узгоджувалося зі світоглядом, культурою московитів та їхньою краденою історією.

«Все життя в Московії просякнуте брехнею», — зазначив французький мандрівник А. де Кюстін. А президент США Т. Рузвельт вважав, що «московит взагалі не знає, що таке сором».

Ну, а брак сорому породжує безвідповідальність і на державному рівні.

Довіра до обіцянок Москви стає причиною втрат і поразок усіх, хто мав з нею справу. Так, більшовики внас-лідок селянських повстань визнали «малоросійське наріччя» українською мовою і погодилися на українізацію. З’ясувавши імена її прихильників, репресували їх у 1933 — 1937 рр.

Досвідчений німецький політик Бісмарк зробив висновок, що «домовленості з росіянами не варті того паперу, на якому написані». А коли так, то сусідити з московитами можна, послуговуючись настановою для правителів мудрих латинян: «Хочеш миру — готуйся до війни».

Історія кацапетії — це хроніка убивств і насильства. Складається враження, що вся нація — від царя до жебрака — жадає видовищ із пролиттям крові. Чи не тому О. Герцен застерігав, що це «народ дикунів і виродків людських».

Знаний композитор М. Глінка писав з-за кордону до матері: «Лякаюся самої думки повернутися до Московії. Дякую Богові, що втік із неї».

І сучасні рашисти, виховані на комуно-імперській ідеології — спадкоємиці самодержавного шовінізму, отруєні путінською пропагандою бандерофобії, заохочують злочини своїх вояків. Це стосується і дітей, яких навчають ненавидіти інші народи. «Школярі Росії просять батьків, які воюють в Україні, швидше убивати українців», — із перехоплених СБУ розмов.

Ці окупанти не просто варвари, а воєнні злочинці, які вчиняють геноцид українців. Увесь світ вразили масові поховання закатованих і розстріляних жителів на вулицях і в підвалах у приміських зонах Києва. Хіба може людина з нормальною психікою отримувати природне задоволення, займаючись тортурами, садистським ґвалтуванням жінок на очах дітей?

У Бородянці орки розстріляли і пам’ятник Тарасові Шевченку.

«Хто вам дозволив жити краще?» — залишив напис на паркані зруйнованої хати в Бучі якийсь рашист, напевно, забравши з неї цінні речі. Цим засвідчив і злиденність кацапетії. І явив убогість душі озброєного мародера.

Але ганьбити рашистів за крадіжки, в тому числі за вивезені жіночі труси й унітази, — марнотна справа. Як ото за байкою І. Крилова про шкідливого кота Ваську: кухар дорікає за крадіжку на кухні, а той «слухає і їсть».

Іще напередодні більшовицького перевороту лідер австрійської со-ціал-демократичної партії Е. Пернерсторфер вдало напророчив: «Могутність московської імперії можна зламати лише за умови, що Україна стане незалежною державою. Вона постане щитом Європи від азіятського, московського дикунства. На кшталт того, як у минулому була щитом від дикунства татарського».

Від воєнних конфліктів, зазіхань Московії на чужі багатства зазнали горя багато народів. Її вважають прокляттям світу.

Єдиний вихід стримати від навали орків-московитів — вчасно давати рішучу відсіч. «Борітеся — поборете!» — благословив Т. Шевченко.

І збуваються пророцтва — розпадається імперія зла. Здобути над нею остаточну перемогу і вдруге захистити собою Європу — за сприяння воістину демократичних країн — така історична місія випала на долю героїчного народу України.

Іван МАЛЮТА,
письменник,
заслужений журналіст України.
м. Київ.