Переглядів: 422

Неповторно схожа на Україну

8 травня Галині Могильницькій — чудовій поетесі, принциповій, незламній борчині за українську справу, а надто за незалежну Українську церкву — сповнилося б 85 років.

Тепер можна з певністю сказати: саме завдяки її книжкам, де вона показала стражденний шлях Української церкви, де аргументовано розвінчала міфи Московського патріархату, врешті-решт стали можливими тектонічні зрушення в цій справі — отримання Томоса і формування сучасної, не залежної від РПЦ церкви. Звісно, не тільки завдяки її гостро публіцистичним книжкам. На щастя, не одна вона була трудівницею на цьому полі. Але її праця, надзвичайно ретельна, переконлива, й справді била як камінь із пращі правди (так називається одне з перших її авторських видань). Причому в той час, коли на отримання Томоса не було навіть примарної надії.

Пані Галина належить до покоління шістдесятників, сподівання яких, тільки зажеврівши, були погашені й розтоптані. Ні, вона не стала політв’язнем, як її майбутній чоловік, теж неординарний поет Олекса Різників. Вона мусила жити, триматися, бути опорою для рідних, доглядати своїх дітей, вистояти в часи зневаги й застою, русофільства оточуючих, але не втратити себе, не загасити в серці світла віри в Україну і в Бога. Певно, це було не легше, ніж відбувати тюремний строк.

Звідки ж те душевне світло, що змінювало світ навколо неї?

З’явилася на світ ця надзвичайно мудра й красива жінка в страшний для України час, у розпал диявольських сталінських репресій, у вчительській родині, що належала до чи не найдавніших і найбільш розгалужених українських педагогічних династій.

«Дитинство її минуло у мальо-вничому куточку Кривоозерщини — у селі Велика Мечетня понад Бугом, — пише про неї голова Одеської обласної організації Національної спілки письменників України Сергій Дмитрієв, — серед буйноквіття велетенського шкільного саду, де мешкали її дідуньо й бабуня. Допитливий розум дівчинки шукав пояснення всьому, що відбувалось довкіл, і знаходив відповіді на свої недитячі запитання в приглушених розмовах селян, у книжках дідусевої бібліотеки (покійний Олександр Пилипович 53 роки відпрацював учителем-філологом), серед яких траплялися й писані дивною, напівзрозумілою і урочистою мовою та ледь подібними до сучасних слов’янськими літерами, які дівчинка вчилася читати майже водночас із сучасними. Так для юної душі прочинялася брама століть, оживали учасники великих подій рідної історії. Там був живий, терпкий, мов євшан-зілля, образ давньої Русі-України, якого не затьмарили ідеологеми пізнішої офі-ційної науки. Вона просто давно збагнула заборонену правду».

Розповідає донька пані Галини Ярослава Різникова (теж авторка краєзнавчих книжок, заступниця директора департаменту культури, начальниця управління культури, національностей та релігій Одеської області):

— Батьки моєї мами були математики. Середню школу вона покинула після 9-го класу, бо її мали залишити на другий рік через дві «двійки», виставлені її принциповою мамою з алгебри та геометрії. Це при тому, що мама мені допомагала з цими предметами і в старшій школі!

Вступила до Одеського фінансово-кредитного технікуму, де на третьому курсі за відвідування церкви була виключена з комсомолу, а потім і з технікуму. Доводити, що Конституція гарантує свободу совісті, у тодішній країні було марно. Потім працювала на різних роботах, у тому числі й робітницею на заводі.

Вступ у 1963 році до Одеського університету, фізмат якого закінчили батько, мати та старший брат Галини Анатоліївни, був природний, як саме життя. От тільки фах обрала інший — пішла дідусевою стежкою.

Українське відродження, що зажевріло в роки так званої «хрущовської відлиги» (яка в шістдесяті вже почала перетворюватися на «заморозки»), не могло не торкнутися талановитої дівчини. Вона бере участь у численних зустрічах молодих поетів зі студентською та робітничою молоддю, працює в семінарі дисертантів професора А.В. Недзвідського. досліджуючи роль і місце в суспільному житті передреволюційних років журналу «Украинская жизнь», редактором якого був Симон Петлюра. Разом із групою однодумців стає однією з ініціаторів відродження українських народних традицій, керує хором, на свій страх і ризик влаштовує на факультеті виступ уже опального тоді Василя Стуса, підтримує родини політв’язнів та переслідуваних за любов до України. Все це, як і тісні контакти з «козацькою матір’ю» Оксаною Яківною Мешко, Іваном Світличним, В’ячеславом Чорноволом, дружба з Надією Світличною, Ніною Строкатою-Караванською та іншими, вже відомими в той час діячами українського відродження 1960-х, на довгі десятиліття перекриває їй шляхи в науку, в літературу.

Після навчання отримала призначення у Балтське педучилище. Студенти любили свою викладачку і предмет, який вона читала, — про це мені розповідали діти маминих слухачів. Та наприкінці 1969/70 навчального року педагогічна рада постановила звільнити маму з роботи, звинувативши у «вихолощенні комуністичної ідейності з курсу української літератури та пропаганді творчості націоналістичних поетів» — Ліни Костенко, Василя Симоненка, Івана Драча, Миколи Вінграновського, яких тоді в програмі не було, але ж у темі «Сучасна література» не лише можна, а й треба було ознайомити учнів із творчістю шістдесятників. А далі — обшуки, допити, переслідування, арешти та ув’язнення друзів і близьких, серед яких і батько її маленької донечки Олекса Різників.

Після звільнення з педучилища Галина Анатоліївна зуміла влаштуватись на роботу лише в Кривому Озері, де ще жива була світла і вдячна пам’ять про її дідуся, батька, де 30 років відпрацювала учителькою математики її мама й де всі освітянські керівники були, власне, їхніми колишніми учнями. Працювала учителем історії, української та російської мови й літератури, методистом районного методичного кабінету, інспектором шкіл райвно, заступником директора з виховної, а згодом — навчальної роботи.

Ще із 1970-х почала використовувати нестандартні форми й методи — уроки-блоки, лінгвістичні казки, уявні подорожі, лекції-концерти, що в ті часи вважалося відхиленням від вимог програми й порушенням принципу науковості. Її постійно критикували й майже 20 років тримали на найнижчій категорії «спеціаліст», незважаючи на те, що серед її учнів було найбільше відмінників, учасників та переможців різноманітних олімпіад і конкурсів.

Уже в перебудовні часи мама, таємно від шкільного й районного начальства, взяла участь у всеукраїнському конкурсі «Нестандартний урок» і стала однією з його переможниць, після чого їй було присвоєно звання «учитель-методист», що давало надбавку до зарплати. Вела шкільний театр, класний агітколектив «Дружба», фольклорний колектив «Джерельце». Мамині вихованці посідали призові місця, їздили на екскурсії, зокрема на Галичину, яку вражали концертними виступами й патріотичним вихованням. Її старшокласники першими на Миколаївщині ще у вересні 1991 року підняли над школою жовто-блакитний прапор.

Мама писала вірші, у тому числі й дитячі. Але збірка «Скільки в світі сонечок» пролежала у видавництві «Веселка» вісім років і вийшла друком лише у 1978-у.

Вона очолювала Кривоозерську організацію НРУ — найбільшу на Миколаївщині. Її стаття «Демагогічні гасла і факти» з критикою «соціалістичної демократії» була опублікована в кривоозерській газеті «Заповіти Леніна» й обговорювалася на її сторінках півтора року. Мамі по телефону погрожували, що прийдуть здирати з неї шкіру, щоб повісити на райкомі замість бандерівського прапора. Влітку 1991-го мама побувала в Караванських у США, викладала на курсах підвищення кваліфікації вчителів шкіл українознавства в діаспорі, мала низку виступів. Так збіглося, що за кілька хвилин після її виступу на з’їзді «Золотого Хреста» в оселі імені Олега Ольжича стало відомо, що проголошено незалежність України.

1994 року здійснилась її мрія — вона повернулася до Одеси. Працювала вчителькою в ЗОШ №117, головним спеціалістом відділу роботи з партіями та громадськими організаціями Одеського міськвиконкому. Із 1997-го майже 25 років — старший викладач кафедри методики викладання гуманітарних дисциплін Одеського обласного інституту вдосконалення вчителів. Її теми: «Книга буття українського народу», «Українська література кінця ХІХ — перших трьох десятиліть ХХ століття в контексті загальноєвропейського літературного розвитку», «Проблема адекватного прочитання української класики».

Завжди активна, після загибелі лідера НРУ В’ячеслава Чорновола, з яким товаришувала ще з 1965 року, очолила Чорноволівське крило розколотого Руху в Одесі й відновила Одеську обласну (крайову) організацію НРУ. Але у грудні 2001-го її виключили з НРУ за незгоду з політикою керівництва партії щодо участі у виборах до Верховної Ради України на третьорядних позиціях та з принципом формування виборчих списків. Це був складний для неї період, але як показав час — вона мала рацію.

Мама — заслужена працівниця освіти України. У січні 2008 року за книжки «Літос, або Камінь із пращі правди на розбиття митрополичого блудословія» та «З непам’яті прикликана судьбою» вона удостоєна премії імені В.Стуса. А за низку наукових і науково-публіцистичних статей, якими утверджувала авторитет України, та за дослідження білих плям в її історії — премії ім. Ірини Калинець за 2018 рік. У 2020-у стала лауреаткою Одеської муніципальної премії «Культурна столиця». У 2016 році нагороджена медаллю«25 років незалежності України», а в 2019-у — медаллю Івана Мазепи (нагорода Міжнародної літературно-мистецької академії України)…

* * *

Отака доля. Постійне протистояння і прямостояння. Знаю, як це нелегко. Галина Могильницька вдарила мене в серце своїм поетичним словом. Її книжку поем «Імена» подарував мені Олекса Різників, який відвідав Кропивницький з нагоди вручення йому обласної літературної премії імені Євгена Маланюка. Я її прочитала не відразу — ім’я авторки на той час мені було зовсім невідоме. Але уже з перших сторінок стало зрозуміло: поетеса — непересічний талант.

Афористичність і культура письма, надзвичайно широка ерудиція, глибоке знання української та європейської історії, уміння побачити і показати через буденне епоху й вічність — усе це дозволяє поставити поеми, які ввійшли до книжки «Імена», в один ряд із найкращими зразками української поезії. Важко передати ту схвильованість і точність слова, що вирізняють твори Галини Могильницької. А ще — вічний біль за Україну, який відчувається в кожному слові і буквально проривається в останніх рядках книжки:

Імена…імена…
В них провалля жаскі
Й духу злети найвищі —
Долі нашої сплутаний код
І заплутаний Мойрами шлях,
Де понині бреде,
Пам’ять роду згубивши,
І від того осліплий народ
По незрячих віках.

Після цього першого потрясіння-відкриття відразу ж згадалося: десь же лежать у мене її публіцистичні видання про нашу церкву, подаровані ще кілька років тому знайомими колишніми рухівцями. Негайно прочитати! І знову — мов блискавка: яка ж переконливість аргументації! Просто дивовижно: з посиланнями переважно на російські джерела, ці невеличкі книжечки, фактично брошурки (кожна — близько ста сторінок), каменя на камені не залишають від міфів Московського патріархату про його «канонічність» та вигадане первородство. Тисячі, сотні тисяч українців знали про це узагальнено, відчували серцем, але зробити такий аналіз, підняти десятки першоджерел, подати так переконливо, гостро, ясно, логічно, з болем і великою любов’ю, як це зробила Галина Могильницька, не кожному дано!

Та ще й коли! Перша з них — «Літос, або Камінь із пращі правди на розбиття митрополичого блудословія» — видана ще 1997 року! Тоді в Одесі фактично ніхто не наважувався вступати у конфлікт чи суперечки із надзвичайно впливовим шовіністом — митрополитом Одеським та Ізмаїльським Агафангелом. А пані Галина не лише наважилася, а й показала справжнє обличчя не боголюбного служителя, а імперця й користолюбця.

Книжки ці друкувалися її коштом, а в Америці для перевидання «Літоса...» англійською мовою накладом понад 50000 було створено комітет зі збору пожертв. Це стало важливою основою у становленні незалежної від РПЦ Української соборної церкви, оскільки надзвичайно актуалізувало питання та дало чіткі аргументи.

Можна ще й ще розповідати і про зусилля пані Галини з відродження імен та увічнення пам’яті розстріляних нацистами під час Другої світової війни євреїв (про це — в поемі «Серафима»), і про її роботу з учителями, і про її унікальні підручники з української мови, і про її піклування про дітей-сиріт, і про видання сценаріїв для шкіл та збірок прекрасних дитячих віршів, і про її постійну активну участь у житті Української церкви, за що нагороджена орденами Святих Кирила і Мефодія та Святого Володимира...

Скільки нині людей, які, не зробивши і не зазнавши й дещиці того, що вдалося зробити і випало пережити пані Галині на її довгому й тернистому життєвому шляху, кричать про себе й свої здобутки на кожному кроці, вихваляються, не соромлячись.

Тому мені найбільше хочеться наголосити на її скромності. Це — як дивовижної краси квітка серед бур’янів хворих і надмірних амбіцій, будяків пихатих нездар та колючок псевдоталантів.

Справді — квітка з Божої пращі… Неповторно схожа на Україну.

Світлана ОРЕЛ,
лауреатка премій
ім. В. Винниченка,
ім. Є. Маланюка,
ім. В. Чорновола.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua