Переглядів: 149

«Мосх тільки в Московії може бути подоланий»

Російські політологи давно вже зробили висновок, що «Украина с плодородным черноземом, с богатым Донецким бассейном, с плотным населением и выходом в Черное море великолепно может существовать как самостоятельное государство без Великороссии, но что последняя, загнанная в Сибирь и тундры, отрезанная от Черного моря и прижатая к берегам Ледовитого океана, не может обойтись без Малороссии».

У 2015 році князь Дмітрій Шаховской, заявивши разом з іншими представниками голубої крові на еміграції підтримку Путіну, додав: «Это не означает, что Украина – это Россия. Но это означает, что Украина воспринимается как часть России. Воспринимается как что-то единое с Россией».

На цій підставі, мовляв, можна зрозуміти повернення Криму в лоно Росії. Але якби такою логікою керувалися й інші країни, то настав би всесвітній переділ кордонів.

«Украина – нежизнеспособное, искусственное образование», – волав політолог Андрєй Фурсов у 2013-у і передрікав наш кінець. Путін свої знання про Україну черпав зі спогадів Денікіна та праць Солженіцина, де розповідалося, як австрійський і німецький штаби ліпили українського монстра, і теж писав про штучність України.

Хоча насправді австрійський уряд офіційно не визнавав назв «Україна», «український». У 1915-у українські посли австрійського парламенту просили уряд про офіційну заміну імені «Ruthenen» на «Ukrainen», але це прохання не було задоволене.

Російські пропагандисти наголошують також на штучності самої назви Україна і на тому, що до Першої світової війни її ніколи не існувало. Хоча досить глянути на давні карти, де всюди Росія позначена як «Moscovia», а на захід від неї – «Ukrainа». Безліч іноземних письменників вживали цю назву: Гійом де Боплан, П’єр Шевальє, Гаспар де Тан, Вольтер і т. д.

До 60-х років XIX ст. «Україна», «український» були поширені й у російській літературі, а заборонені щойно після валуєв-ського циркуляра.

В епоху, коли ще українці не становили загрози для існування імперії, на них дивилися крізь пальці, й російські науковці спокійно засвідчували той факт, що українці – це русини, а московити – не мають стосунку до Русі.

Зрештою, і потім професор антро-пології Московського

університету Єфім Чепурковський (1871 – 1950) писав, що етнографічний тип великороса спільний з мордвою, черемисами і башкирами, окремі типи наближаються до литовців, зирян і перм’яків. Натомість українець – зовсім інший етнографічний тип, близький до своїх сусідів на заході.

Російські археологи, дослідивши ще в ХІХ ст. близько сім тисяч могил VIII–XII ст. на теренах Владімірщини та Ростовщини, дійшли висновку, що їхня колонізація почалася в IX ст., швидше за все, із землі кривичів. Курганів руських і середньоруських племен у Вла-дімірській області нема. «У курганах XI та XII ст. київські речі є, але киян у них нема» (А. Спицын. «Владимирские курганы», 1905).

Про значну відмінність українців від московитів писав ще в 1868 році російський письменник Міхаіл Чистяков (1809 – 1885) у книжці «Из русского быта»: «Українські селяни звертаються одне до одного ввічливо: «Панове, милості просимо, завітайте, не образьте...». Такі вирази у них – звичайна форма мови. У селян великоросів безперестанку чути огидні, брудні вирази, вже не кажучи про лайку, ба навіть в жарті і пестощах. Грубість нашого простого народу просто обурлива. У розмові українця, особливо при жінках, нічого схожого нема. А пестощі у них, особливо у жінок, наповнені глибокою ніжністю і поезією, яка відлунює свіжістю вражень степової природи і простодушного патріархального побуту. «Зіронько моя, горлице, перепілонько, рибко, проліску, орле» – їхні звичайні пестливі імена».

Ця відмінність впадала в око геть усім чужоземним мандрівникам ХV – ХVІІІ сторіч, які були вражені тим, наскільки московити народ закритий, сповнений підозр і ненависті до чужинця.

Проглядаючи списки студентів у європейських університетах XV – XVIІ ст., можна натрапити на сотні і сотні українців, які записувалися переважно як «rutenius», «roxolanus», «natione Vkrainensis» або ж просто «Johanes de Ruthenia». Але не було там жодного тобі прєдставітєля рускаго міра! Не бажали вони навчатися в Європі.

Російська пропаганда послідовно творила міф, буцім українці з росіянами завше жили душа в душу, а щойно тепер кляті бандерівці всіх роз’єднали і поробили ворогами. Та все це, мовляв, тимчасове явище і не за горами той час, коли ми знову возз’єднаємося в один великий «русскій» народ.

Однак твердження про якусь міфічну історичну дружбу в давнину цілковито безпідставні, бо ворогування між нашими народами має свої давні й незаперечні традиції. «К сожалению я должен заключить описание о нравственности малороссиян неприятной чертой, наконец сказать о ненависти их к великороссиянам… Ибо часто услышишь их говорящих: Добрый человек, да москаль», – писав А. Лєвшин у журналі «Украинский вестник» (1816) і додавав, що в Україні матері лякають дітей словом «москаль».

У 1812-у російський публіцист П. Чуйкевич фіксував: «Народ не любит россиян, от коих различествует наречием, обычаями и нравами. Имя москаль служит у них посмейным». І це через сто років після Полтавської битви, коли русифікація йшла повним ходом.

Але й у 1880 році Іван Сбітнєв нарікав у журналі «Вестник Европы» на українців: «Туземцы насмешливы и не любят ни москалей, ни задесенцев, или, как по их названию, литвинов. Увидя проезжих, оставляют работу, затягивают на счет их ругательные и сатирические песни, сопровождаемые громким смехом и продолжительными отголосками». Як бачимо, не надто любили українці й білорусів, яких тоді називали «литвинами».

Народне ставлення до росіян відображають приказки. Уже понад сто років тому простолюд бачив і розумів те, що й зараз актуальне. Росія, чванячись своєю імперськістю і, наче спрут, вхопившись за колишні свої колонії, геть занедбала рідні землі, де панує нужда, бездоріжжя, а щодалі на Схід – тотальне вилюднення.

«Москаль ликом чваниться й кожному під ніс з ним пхається, – каже народ. – Москва на злиднях збудована, та й злиднями годована. Москаль ликом в’язаний, у ликах ходить, та й всіх у ликах веде». А цю приказку хоч зараз до Путіна приставляй: «Москаль тоді правду скаже, як чорт молиться стане».

Євген Гребінка, перекладаючи поему Пушкіна «Полтава», замість слова «русский» вжив слово «москаль»: «Возиться годі з москалями, Украйні царством буть пора». А рядок «Казак на север держит путь» переклав так: «Козак в Московщину летить».

Про те, що страшні «укропи» їдять російських «младєнцев» і відстрілюють снігурів, уже всі чули. Але фантазії про українців поширювалися й раніше. Борис Грінченко у 1899 році писав Маркові Кропивницькому: «Чи знаєте ви, що декотрі корінні кацапи нас мають ніби за калмиків чи киргизів? Мене спитав один купець: «Скажите, пожалуста, хохлы, они православные?». А одна курсистка, кровна москвичка, на питання моєї жінки «почему вы не хотите смотреть малороссов?» (тут йшлося про україн-ський театр) відповіла: «Да ведь это же цыгане».

Такі небилиці вигадували люди неосвічені, освічені ж росіяни були свято переконані, що українці – їхні брати. Але навіть Бєлінський, рецензуючи казки Осипа Бодянського, зізнавався: «Сочинение отличается самым чистым малороссийским языком, который совершенно недоступен для нас, москалей».

Зараз, після такої завзятої і запеклої відсічі, яку дали українці москалям на всіх фронтах, московити не годні зрозуміти, як сталося, що росіяни в Латвії та Естонії так виразно демонструють свій російський націоналізм, а в Україні злилися в одно з бандерівцями. Ба більше: йдуть на фронт, щоб убивати однокровного агресора!

Щойно зараз вони починають усвідомлювати, що «укры всегда нас, русских, ненавидели и считают источником всех своих бед. А во все эти сказки про «братские народы» верили только мы, русские. Украинцы же свято верили и верят только в то, что русские (москали) – это люди второго сорта, угнетатели, сволочи и гады».

А те, що ми бачимо зараз, геніально провістив Юрій Немирич, який студіював у Лейденському та Базельському університетах і видав у 1632 році в Парижі трактат «Discursus de bello Moscovitico»: «Мосх вже не вперше брязкає зброєю… Сформований за умов рабства характер кожного мосха виявляє схильність до пишноти і тілесної розпусти, жорстокий і підступний. Війну вони розпочинають прудко, упокорюються поволі. Будь-яка нерішучість у цих варварів розцінюється як вияв ницості, а нагальний успіх, досягнутий силою, вважається ознакою величі. Під час бою, коли починають втрачати впевненість у перемозі, часто, покинувши зброю, кидаються тікати або просять у переможця милосердя».

Чи не такими ж жалюгідними і приниженими виглядають зараз кацапи, потрапивши до нас у полон?

«Не треба чекати, доки ворог наблизиться до кордонів, – застерігав Немирич. – А коли вже нападе, то до самого нутра ворожої держави треба вдертися, скільки змога треба переносити війну до ворожого краю. Мосх тільки в Московії може бути подоланий, як Ганнібал у Африці».

Юрій ВИННИЧУК.

Джерело: https://zbruc.eu.

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua