Деформований імпульс

Загалом я не формалістка, та все ж спочатку про форму. Назва як назва, навіть солідніша. Але кафедра (маю на увазі передовсім гуманітаристику) — це не тільки певна кількість людей, це, тактично, концепція фахової підготовки, а стратегічно — осердя ідеологічного імпульсу, який не тільки на рівні свідомості, але й підсвідомості сприймається загалом. Простіше — все, що містить у собі слово «українська» (література, мова, історія), не повинно розмиватися доповненнями, вони нівелюють, деформують імпульс.

Створюється ситуація, яка гарно обіграна «по-одеськи»: «шо би да, так нєт, шо би нєт, так да», таки української, але десь таки компаративістики. Хоча, чому тільки компаративістики? Як на те пішло, треба до назви кафедри додати назви всіх лекційних курсів, адже за доповненням «компаративістики» реально нічого, крім одного лекційного курсу, у сенсі науковому не стоїть. Стоїть у сенсі фізичному. Кафедру української літератури доформатували русистами. А шо? Папі Римському можна, а нам ні? Його креативну родзинку проковтнули й забули, а у нас і поготів… (Тим більше, українцям пообіцяли, що вони будуть головними, а вони й зраділи).

Мабуть, я перегинаю палку. Черства, жорстока пенсіонерка, яку утримує держава, якій уже не треба робити кар’єри, заробляти на шматок хліба. Більше того — чи не розпалюю я щось там, коли розпалювати не можна, не час і все таке, як завжди? Ні, не розпалюю. Навпаки, захищаю. Приєднані до кафедри української літератури фахівці з історії літератури російської об’єктивно будуть змушені чи призупинити, чи переорієнтувати свій науковий пошук. Українськими філологами вони не є. А є ж не тільки наука, є ще студенти, розмова з ними викладача — не елементарне насичення інформацією, а формування картини світу, ідеологічної картини. В університеті є кафедра зарубіжної літератури — чи не там сьогодні місце літератури ро-сійської (от тільки біда, належить вона факультету, герметизм якого уже тягне на монархію, що українському менталітету загалом чуже)?

Наші вулиці й площі дерусифікувати треба конче раз і назавжди, кров наших людей не дозволяє нам російську літературу любити. Але ми не «росіянє», ми не палимо книжок, не забороняємо мову, не перекреслюємо літературу. І ще, вирішуючи питання сьогоднішнього дня, варто не тільки дбати про людей, але й служити ідеї. Якщо говорити про філологічний факультет, на якому працювала довгі й різні роки, болить розпорошення, нівеляція україноцентризму, його самодостатності. Реорганізація (ніби й косметична) кафедри української літератури означила зримо те, що триває не перший рік — реорганізацію факультету. Може, вона й неминуча, може, навіть необхідна. Але втрата того факультету, який за своєю суттю й спрямованістю завжди, навіть у часи реакції та застою, був українським філологічним факультетом, означить відхід ОНУ на маргінеси освітньої системи, системи ідеологічної. А це вже не проблема окремого навчального закладу, це вже проблема півдня України, який, стікаючи кров’ю, виборює Перемогу. Перемогу ми здобудемо. Здобуту Перемогу треба буде не програти.

Оксана ШУПТА-В’ЯЗОВСЬКА.