Переглядів: 170

Надія МОВЧАН-КАРПУСЬ

Ніщо не сповіщало про війну

Небо чисте, неначебто тільки з купелі,
А земля розквітає волошкою  в житі.
Океаном, рікою і вітром — кохання,
По найбільшій ціні — найпалкіші бажання.
Найцінніший вогонь — це плоди яблуневі.

Сяє сонце, неначебто тільки з купелі,
І пустує в саду промінець полуденний.
А тополя-свічадо в дорогу навхресну
Задивляється зірко, як неня старенька.
З-під руки... На дорогу... У поле безкрає...
    
Не побачила ще, та відчула гілляста,
Що горять і ятрять дикі маки червоні,
Що від зляку схилилася синя волошка,
Що чорніють у небі хмаринки біленькі,
Що куриться над світом зловіща крутнява…

Бездумність

Ми ж не сліпі! Ми бачимо. Ми зрячі.
Що ж мовчимо? Земна кора гаряча!
Окутана димами вже волає:
— За віщо, діти?!! — А хіба ми знаєм?..
    
Ми не глухі! Ми бачимо. Ми чуєм!
Чому ж спокійно днюєм і ночуєм?
Чом не лікуємо відкриті рани?
Невже чужі нам рідні океани?
Невже ми із диявола-планети?
Невже нам це пробачать континенти?
    
Немовби не глухі, немовби зрячі...
Та... над проваллям ми — Земля гаряча.
Вона благає, біль її волає:
— За віщо, діти?!! — А хіба ми знаєм?..

Бракне слів сказати

Біль Маріуполя спалює душу.
Стихла, затерпла, бо плакать не мушу.
Сльози згорнулись у грудку жагучу,
У Миколаїв, Охтирку та в Бучу.
    
То я вмираю — злітаю до Бога,
То не впускаю орду до порога,
Часто біжу у бою до гармати.
Не зупиняйте! Там — діти! Я — мати!
    
Кожного з них я під серцем носила.
Їх, оборонців, втрачати несила!
Мушу вовчицею стати в барлозі,
Щоб рятувати діток у облозі.
    
Голови мушу стинати рашистам.
Мста моя — правда прозора та чиста.
Витиме в темінь тиран від безсилля,
Диву дивуючись, в чім моя сила.
    
В чім сила духу людей із Херсона,
Що голіруч йдуть на вражі колони,
Щоби в подальшому вільними жити,
Щоби творити, ростити, любити.
    
Вам, терористам, своє: ґвалтувати,
Гнобить, вбивати, палить, мордувати,
Нас — у темниці холодні, за ґрати,
Люд наш вкраїнський з планети стирати…
    
Та доведеться вам Бога почути:
Цьому ніколи, ніколи не бути!

У чужому гнізді

А нашого цвіту та й по всьому світу,
А нашого люду… Чи ж так довго буде?
Чи ж то доведеться в далині-чужині
Сонце зустрічати матері й дитині,
Мріяти вернутись до рідної хати,
Посадити ружу та полити м’яту,
Збігти по стежині до рідної річки,
Уплести в косички жовто-сині стрічки?..
    
За прихисток теплий — і уклін, і дяка.
Та як же умовить серце, щоб не плакать?

Межа

Я хрипів йому: «Брате, живи!».
А над ним вже хмаринки пливли.
Я молив його: «Брате, вставай!».
А над ним вже хилилась трава.
    
В думці билось: «Сказати кому,
Що ніяк тут без ніг одному?».
І здалося на хвильку тоді:
Тиха лодія йде по воді.
    
А веслує лебідка моя
І блага мене: «Стій, як стояв!
З рук нежданної вибий косу!
Спий з травинки
живлющу росу.
Не спіши за критичну межу —
Я любов’ю тебе збережу...».
    
Доторкнулися серця слова —
Прояснилась моя голова.
Наді мною схилилась сестра —
Вгамувала і біль мій, і страх,
Відігнала непрошену тінь
І таки поборола смертінь...
    
Ми обоє щасливі були,
Та бої нас усе ж розвели.
Не вберіг я кохану... Скажу...
Марусина пішла за межу.

На мінах

З піском змішався танець мін
На узбережжі погорілім.
У серці млосно зойкнув дзвін
І зник у хвилі сатанілій.
    
Снував над світом дим і пил,
На землю ліг жалобний вечір,
Багряно-сизий небосхил
Розкинув чорну шаль на плечі.
    
Над морем плакала Зоря,
Над німбом потемнів серпанок.
Вже не повернеться моряк —
Вдовина ніч, печальний ранок.

Кіборги

Несли у бій нас правди крила
Крізь шквал металу, серед мін.
Скажена зграя сатаніла,
Земля під нами говорила,
І понад цим гуло, як дзвін...
    
Ковил-трава цвіла багряно,
Ми між корінь її врослись...
Сивіли вдови наші рано,
А ми стрічали новий ранок
Вже по той бік — живі колись.

Втрата

Тужливий крик стривожених птахів
Збудив діброву, долетів до хати:
«О мати! Ці слова лихі —
Немає вже, матусю, журавляти —
Твого синочка, пальчика з руки,
Що добровільно мусив воювати...».

Обпечена пам’ять

Червоним дощить, умиває травиченьку.
Це промені сонця у росах так зблиснули?
Чи згадка болюча: він падає!!! падає!
Підбитий зенітками, падає?.. Згадую…
    
Літа промайнули, та пам’ять ще схлипує —
Літак дотліває... О край мого відчаю!
Війна — це війна... Та ще й досі обпечену
Лікую я пам’ять, на смуток приречену.

Скорбота

Стояла коло плоту
(Чи пліт це, чи не пліт?)
Не жінка, а скорбота —
Одна біля воріт.
    
Незрячими очима
Дивилася услід
Тим, хто проходив мимо…
Страждала скільки літ!
    
Синочку напувала
Колись його коня,
Обом їм промовляла:
— Чекатиму щодня…
    
Стояла коло плоту
Одна-одна, як перст,
Закутана в скорботу
Доріг війни, їх верств.

Олеся

Вже після бою, в полі за горбом,
Бинтує рвану рану хлопцеві Олеся
Шматком сорочки спідньої. Обом
Незручно трішечки. Запитує: «Як звешся?».
«Олесею», — тихцем відповіла
І загорілась, маком зацвіла.

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua