Геннадій ЩИПКІВСЬКИЙ. Корiння

А задавнили його інтерпоходи кремлівських старців. Щороку серед ночі піднімали по тривозі, посилали, не питаючи, чи хоче, в різні кінці світу рятувати напівчервоні режими, бо місцевий люд не мав охоти їх годувати.

Офіцери стиха посміювалися: «Не кликали нас — самі приперлися».

З однієї гарячої точки, коли охололо трохи там, посилали в іншу.

Назар увесь час — мов циган-кочівник у мандрах за сонцем. Казали: «Обов’язок кличе, мов корчма на оковиту». Сьогодні — тут, завтра — там. То коли мав час пантрувати свою половину? Вона не дуже переймалася, де пропадає чоловік. Зовсім не пручалася, як поскубували її, наче горох при битій дорозі. Тим паче бездітна, бо не хотіла їх.

Якось, зо п’ять років тому, в Одесі завантажили їхню частину на судно, і вони відпливли. Далі Босфору піти не вийшло, чомусь повернули назад.

Вночі Назар добився додому. Ледве достукався. Жінка довго не відмикала дверей. Повечерявши, вийшов на балкон покурити, а там у кутку присів лейтенантик зі штабу. Притис його, той і розколовся: «Любов у нас. Уже на другий рік пішло».

Уранці сусідка, баба Люба, «просвітила», бо чула через перестінок гамір.

— Назаре! Ти лиш в гарячу точку, а вона — в гречку.

Розвівся. Ніщо не тримало. Залишив їй квартиру, меблі — все. Матір не повідомив: «Навіщо ятрити душу?». Жив при казармі.

І внадився щоночі до нього один і той самий сон: стоїть мама на пагорбку, на підмурку колишнього вітряка діда Спиридона, приклавши дашком руку до чола, — виглядає свого єдиного сина.

Назар зривався, підходив до вікна, довго вдивлявся у темінь і ловив себе на думці: «Як збутися служби? Що я тут загубив?».

Таки діждався свого часу. Як закипіло в Україні — вирішив: «Досить служити імперії». Та й мама в кожному листі просила: «Сину, вертайся додому, сину, привези мені внуків».

Командир полку, почувши про Назарів намір, наче затявся:

— Не суши цим свою голову. Не вийде.

І виштурхнув за плечі з кабінету.

Назар зайшов удруге.

— Чого тобі? — запитав полковник.

— Ось, приніс рапорт.

— Який?

— Хочу покинути службу.

— Ти що здурів, хохол?

— Я не хохол!

— А хто?

— Українець!

— Хіба не все одно?

— Ні! Кому рівно, а мені криво. Коли на київ-ських пагорбах сяяли золоті собори, то там, де нині Москва, чагарями гуляли ведмеді.

— Бач, розговорився. Що — прорвало тебе, капітане? Навіть не здогадувався, що ти націоналіст.

— Українець я. Душу маю таку.

— Маєш, маєш. Твоє щастя, що я з Полтави, тому й не стукну особистові. Давай рапорт.

Підписав і довго розглядав Назара, немовби вперше побачив його.

— Дивися, щоб не жалкував. А я послав твої документи на майора.

— Не буду. Поїду в Україну. Мама чекає. Там моє коріння!

Назар пішов, а полковник сидів і розмірковував: «Хто ж тоді я? Великорос? Ні. Теж з українців. Та лиш спробуй заїкнися про це. Тоді вже не дочекаєшся генеральського звання. Обіцяли в штабі армії, та щось пригальмували. А капітан — справний офіцер. У техніці розбирається. Казав: село кличе. «То їдь у свою дєрєвню». А він мені: «Дєрєвня в Росії, там хати в зруб. А в Україні — білі-білі, мов лебеді, визирають із вишневого маєва. Хіба ж у вашому селі не такі?». — «Такі-такі, капітане. Йди, не рви мені душу. І так дістав, перевернув із самого споду те, що роками собі лежало, навіть гадки про це не мав. Кажеш: ко-ріння. От розбурхав мені душу…».

Назар пакував речі, а думки не давали спокою: «Полковник — порядний чоловік, от тільки в академії вивітрили з нього багато чого. Залили йому мізки есесерівським лоєм. Дурять уже не один рік генеральським званням. Не бачитиме його, як своїх вух. Видко, за Прагу? Стримував підлеглих: «Чехи такі самі люди, як і ми. Хто ж не хоче волі?». Та донесли в особовий відділ групи військ — чергова зірка на пагонах не засяяла».

Через тиждень Назар подався в Україну. Полковника запроторили служити за Байкал.

«Пусть его сожрут тигры в тайге, — радів командир дивізії, — метил хохол на мое место...».

Мати, як побачила сина з двома валізами, забила руками об поли спідниці, мов пташка крильми.

— Назаре, а де твоя половина?

— Була, та загула.

— Я так чекала онуків.

— Мамо! Будуть ще вам онуки.

— Ти що — прибув у відпустку?

— Назавжди. На днях прийде на станцію багаж.

— Сину, село зріділо на людей. З ким ти вчився в школі — нема нікого. Хлопці роз’їхалися донбасами. Дівчата повіддавалися у чужі села. Один Мишко Мікатів теслює в колгоспі, який уже не раз був спускав дух, а райком куріє над ним, ніби кадилом, щороку міняє голову, наче від цього він зіпнеться на ноги.

Назар оглянув хазяйським оком ґанок, що осів від часу, перевів очі на фронтон.

Мати перехопила його погляд.

— Сину, хто мав його рихтувати? Тата нема вже двадцять літ. Сама — не годна.

— Мамо, зрихтую сам. Тепер я вдома. Більше од вас нікуди не ступну. Бо душа тут назавжди вкоренилася...

Назар у справах поїхав до Кам’янця. Ходив містом і вгледів на одному будинку вивіску: «Спілка офіцерів України». Наче струм пробіг по тілу: «Це те, що якраз потрібно».

Зайшов до колег. Розповів про себе, став на облік. Вихідними вже пропадав тут. Його село недалеко від міста. А таких, як він, багато. З військових частин, дислокованих у Кам’янці, теж навідувалися офіцери. Життя вирувало. Мітингували рухівці — гартували незалежність.

Підійшов час з’їзду спілки. Назара обрали делегатом.

Ось і Київ. Цвіли на бульварах каштани, золотилися бані церков... Він ніяк не міг надивитися на свою столицю. Порівнював з імперською. Тут люд веселіший, ритм життя інший, без московського галопу і штовханини. Все своє, рідне, близьке. Бо — Вітчизна!

Зайшов у фойє. Отримав мандат. Попрямував до зали. Раптом його погляд вихопив з гурту зна-йому постать.

«Невже? Такого не може бути!».

Ішов на відстані кількох метрів, а думка свердлила: «Він? Чи помилився?». Прискорив крок, але офіцер уже зайшов до зали.

Назар, знайшовши потрібний ряд, пробирався до свого місця. Ось і воно. Перевів очі ліворуч й остовпів: «Невже полковник?».

— Він, він, капітане. Тоді ти мені так розбурхав душу... У тайзі, де служив, мало вовком не вив. Часто згадував тебе. Нарешті таки дійшло: моє коріння теж тут...

22.12.2009 р.