Те, що піднімає наш дух

Двоє цьогорічних лауреатів у галузі літератури — Григорій Грабович і Микола Рябчук — добре знайомі українському читачеві, а от Тамара Дуда, більше відома за псевдонімом Тамара Горіха Зерня, — нова постать на ниві нашого письменства. З неї й почнемо.

Роман «Доця» Тамари Дуди — справді гучний дебют й один із найпомітніших творів укра-їнської воєнної літератури останніх років. Він став переможцем у дорослій номінації літературної премії «Книга року Ві-Ві-Сі» та здобув спеціальну відзнаку журі премії «ЛітАкцент року».

Письменництво ніколи не входило до життєвих планів Тамари Дуди. Вона довгий час працювала перекладачем економічних статей та посібників, а до того навчалася в Інституті журналістики у Києві. Однак початок війни на Донбасі у 2014-у докорінно змінив долю мільйонів українців, у тому числі й Тамари. Вона побачила, у якому сутужному стані перебуває українська армія, як важко доводиться простим громадянам, що опинилися у зоні бойових дій, і не вагаючись вирішила стати волонтеркою. Спочатку за власні кошти купувала захисні окуляри для військових, замовляючи їх у США, але з часом грошей забракло. Тоді почала агітувати своїх зна-йомих, а зго-дом і всіх небайдужих у соцмережах, аби зібрати потрібну суму для придбання найнеобхідніших речей хлопцям у зону АТО. Неодноразово буваючи там, на власні очі бачила всі жахи та біль, що панували на тих територіях. Після 2016-го, коли армія стала на ноги й потреба у допомозі перестала бути нагальною, остаточно повернулася до Києва та відчула необхідність поділитися усім, що бачила. Так народився її перший роман.

«Доця» — класичний динамічний пригодницький роман про російсько-українську війну в житті однієї молодої жінки з Донецька, яка з початком агресії вирішує не ховатися й вичікувати, а активно стати на захист своєї країни. Книжку написано просто, живо та романтично. Такий підхід себе виправдовує: текст вийшов органічний, емоційно насичений. «Доця» Тамари Горіха Зерня вражає щирістю та влучністю з перших рядків. У головної героїні нема імені, що створює ефект присутності та цілковитого занурення. За кожним епізодом стоїть реальна історія реальних людей, і від усвідомлення цього під час читання пробігають мурахи по шкірі.

Микола Рябчук, публіцист, поет, прозаїк, перекладач, колумніст, почесний президент Українського ПЕН-клубу, кандидат політичних наук, відзначений Шевченківською премією за книжку «Лексикон націоналіста та інші есеї».

Ця збірка публіцистики є наскрізним і далекосяжним поглядом на минуле, теперішнє і майбутнє України в політичному та культурному аспектах. Автор філігранно описує феномени українських реалій, зокрема аналізує майдани в Україні 2004 і 2013 років, розглядає кризу української еліти, кризу ідентичності українців за національністю і/або громадянством, а ще деталізує у фактах СССРівську залізну завісу ХХ століття у сфері культури та літератури зокрема.

Більшість із цих есеїв були надруковані у періодиці, найчастіше — англійською й українською, деколи — польською та німецькою, а подеколи — і таким екзотичними для нас мовами, як фарсі, турецька і каталонська. Всі українські версії автор підготував з надією на синергійний ефект зібраних під однією обкладинкою особистих дослідів та переживань — з надією на пробудження із совєтського оманного сну, який ще не розвіявся.

Юрій Григорій Грабович — український і американський літературознавець, професор кафедри української літератури Українського наукового інституту Гарвардського університету, засновник і головний редактор часопису «Критика» (Київ). У 2012—2018 роках — голова Наукового товариства Шевченка у США.

Цикл статей «Переосмислюючи Павла Тичину — переосмислюючи український модернізм», удостоєний Шевченківської премії, публікувався у вже згаданому журналі «Критика».

Не буде зайвим нагадати гучний скандал 2015 року, коли Грабович уже був номінований на найпрестижнішу премію України. Тоді через шевченківські дослідження американського професора посварилися дуже умовно «ліві» та «праві» українські гуманітарії. У тих працях Шевченко був не тільки міфотворцем та ще бозна-ким, а навіть… гомосексуалістом. Що це — кон’юнктура чи такий собі бузинізм у респектабельній науковій оправі?

Реакція не забарилася, у грудні 2015-го опублі-кований відкритий лист до голови та членів Шевченківського комітету: «Вважаємо, що поява у списку номінантів на здобуття Шевченківської премії книжок професора Г. Грабовича — це, щонайменше, прикра помилка або провокація. Сьогодні, в час війни й загострених громадянських протистоянь, спричинених браком націєцентричних пріоритетів у державній політиці, вшанування національною премією скомпрометованої українофобськими ідеями та антинауковою поведін-кою постаті є вкрай безвідповідальним і руйнівним для морального клімату в інтелектуальній атмосфері постмайданної України». Листа підписали лауреати Національної премії України імені Тараса Шевченка: Валерій Шевчук, Віталій Дончик, Ігор Калинець, Юрій Мушкетик, Роман Горак, Любомир Медвідь, Василь Откович, Василь Захарченко, а ще — Олександр Пономарів, Тарас Салига, Василь Яременко та чимало інших.

У таборі захисників Грабовича тоді також не забракло відомих особистостей, серед яких — Микола Рябчук, Йосиф Зісельс, Мирослав Маринович, Ярослав Грицак, Петро Мідянка, Юрій Макаров, Тарас Чубай, Мирослав Слабошпицький, Євген Головаха, Дмитро Горбачов, Тарас Возняк та інші.

Та повернімося в сьогодення. Для гурманів літератури, шанувальників творчості Павла Тичини, особливо її раннього періоду, статті нового шевченківського лауреата, мабуть, стануть захоплюючим чтивом, хтось їх сприйме, хтось — ні, неодмінно виникне полеміка, але не буде, як у наших тоталітарно-зомбованих сусідів: «Ми Грабовича не читали, однак ми його засуджуємо!».

Насамкінець, окремо про читання. Загальновідомо, що навіть у лихоліття Другої світової війни солдати-українці у вільну хвилину читали, а Шевченкового «Кобзаря» передавали в окопах з рук у руки, немов найдорожчий скарб. Читали й інших класиків і сучасників — Тичину, Рильського, Бажана, Довженка… Нам також слід читати, навіть зараз, коли життя враз неймовірно змінилося, бо книга навчає та лікує. А колись, після визволення від кровожерливої московитської орди, яка займається ядерним шантажем, убиває матерів з дітьми, викрадає людей, знищує українські міста й села, церкви і школи, пологові будинки та бібліотеки, після закінчення цієї жахливої війни, ми запасемося попкорном і спрагло читатимемо більше, ніж нині, і залюбки стежитимемо за перебігом українських навкололітературних баталій, бо ми — вільні громадяни вільної країни. З книгою — переможемо!

Володимир ЛИПОВИК.