Переглядів: 503

Чому мовчить Зелений Клин?

Із глибин бібліотечних скарбів

Напередодні російського військового вторгнення в Україну в одній з поважних бібліотек нашого міста до моїх рук цілком випадково потрапила рідкісна як для нашого часу книжка Василя Глуздовського «На «Новій Україні» (Зелений Клин)»: Харків, Книгоспілка, 1928, іл., мапа. Крім назви, зацікавило мене й те, що майже за століття свого існування сторінки цього видання виявилися не розрізаними. Тому можу припустити, що ця книжка з моменту виходу з друку одразу ж потрапила до сумнозвісного радянського бібліотечного «спецхрану» і таким чином зберігалася до наших днів, перебуваючи поза читацькою увагою кількох поколінь одеситів.

Попри поважний вік видання, варто зазначити, що значна частина наведених у ньому фактів щодо українства Далекого Сходу ще й сьогодні вимагає новітнього сприйняття, належної оцінки та переосмислення. Загалом дослідник досить органічно сприймає назву «Зелений Клин» як свідчення тривалого переселення українців на Амур, Далекий Схід, в Уссурійський край, розглядаючи його «як віхи, що їх розставляло українське селянство» (С. 3) та сприймаючи це в реаліях двадцятих років минулого століття в якості «Нової України» (С. 5).

В аргументації тогочасних визначень автор пов’язує назву «Зелений» з результатами людської діяльності українців у певному порубіжжі численних далекосхідних лісів та в оточенні багатства степової рослинності Уссурійського краю, а «Клин» — з його фактичним географічним розташуванням.

Оскільки в 1920-х роках у СРСР існував географічний поділ на округи, то було б доцільним назвати їх не тільки у тогочасному сприйнятті, а й у поєднанні з регіонами Далекого Сходу, пов’язаними з українством. Зокрема, у Забайкаллі — це Читинський та Срітенський округи, в Приамур’ї — Зейський, Амурський, Хабаровський, Миколаївський, Владивостоцький, а також відокремлені від них територіально Сахалінський та Камчатський округи. У виданні зафіксовано багато автентичних українських назв населених пунктів, співзвучних з реаліями нашого буремного воєнного часу: Боришпіль, Золотоноша, Кахівка, Лозова, Лохвиця, Ромен, Білоцерківка, Звенигородка, Прилуки…

Особливо цікавими є спостереження Василя Глуздовського щодо способів ведення українцями (порівняно з росіянами) господарства на Далекому Сході та його нотатки побутово-етнографічного характеру. Як акцентує автор, «українці переважно обробляють землю та викохують худобу. Вони більше за великоросів (вживаний тогочасний термін стосовно московитів. — Прим. А.Г.) працюють на землі і менше віддаються промислам» (С. 25). Посилаючись на думку одного з неназваних етно-графів, В. Глуздовський зауважує, що степовики-українці не люблять лісу і знищують його не так сокирою, як вогнем задля господарського освоєння нових земель.

Продовжуючи розвивати свою думку, історик констатує:

«Оселившись в країні, багатій на ліс, українці будують свої хати з глини, а дахи вкривають соломою, підлогу роблять земляну і піч складають із сирцю. Іноді, незважаючи на те, що річка близько, вони все ж копають колодязі, пояснюючи це тим, що вода з колодязя смачніша і влітку холод-ніша. Землі вони не угноюють, а вважають за краще корчувати та піднімати цілину.

Якщо у великороса ми спостерігаємо нахил сіяти жито, то в українців — завжди переважає пшениця, навіть і тоді, коли вони переселялись далеко на північ. Біля українського села завжди є баштани з кавунами, динями, гарбузами, баклажанами та соняшниками.

В протилежність великоросам, що знизили своє скотарське господарство, українці, набуваючи худобу дуже погану, пильно доглядаючи її, за короткий час завжди доходять добрих наслідків» (С. 26).

Крім рогатої худоби, розводять ще й свиней. Постійні постачальники сала на міські базари — саме українці.

Полюють вони тільки за птицею, та й то біля домівки. Цілком ігнорують хутряні промисли, зокрема й соболеві. Винятком є українці, що осіли в Уссурійському краї, серед яких іноді трапляються гарячі мисливці й навіть «тигробої».

«Якщо вони не гребують своїм рибальством, то все ж вони ставляться до нього байдуже, а між тим рибальство тут в значній мірі могло б по-ліпшити їхній матеріальний стан. Великорос не мислить господарства без коняки, а українець — без вола. Але й у них рогату робочу худобу поступово заступає кінь» (С. 27).

«Вся обстановка у них — суть українська. Самі українці балакають українською мовою або русько-українським жаргоном. Одежа, особливо у жінок, та прикраси — цілком українські. Біля хати — город і далі поля, обов’язково обсаджені соняшниками. Навіть назви сіл тут ті ж, що й на Україні. Заходячи в Уссурійський край на «Зелений Клин», переселенці не хотіли давати своїм селам на нових місцях інших назв, крім тих, до яких вони звикли у себе дома, — вони цілком перенесли з собою Україну» (С. 28).

Досить ґрунтовними видаються погляди автора на історію переселення українців на Далекий Схід загалом. Зокрема, В. Глуздовський звернув увагу на те, що Приамур’я було приєднане до царської Росії у 1860 році, але про організоване першочергове переселення українців в урядових колах тоді не йшлося. Більше того, перші переселенці з величезної за розмірами імперії почали прибувати в ті краї не з доброї волі. Це були козаки зі своїми сім’ями, яких примусово привезли на Амур і поселили в кількох станицях та військових пунктах для охорони державного кордону; серед них були й заслані штрафні солдати. Вслід за цими першими партіями колонізаторів на Амурі з’являються молокани, старовіри та інші сектанти, які рятувалися в глухих місцях від поліції та ортодоксального духовенства, гадаючи, що тут їх не переслідуватимуть за релігійні переконання і не притягатимуть до відбування військової повинності, що суперечило їхнім традиційним релігійним переконанням.

Спираючись на хронологію, дослідник слушно зауважує, що в перші десятиліття царські урядовці ще не говорили про переселення селянства (ця тема актуалізувалася в пореформений час, лише з 80-х років ХIХ століття), адже поміщицький офіціоз часів Олександра II та Олександра III недоброзичливо ставився до бажання селян перебиратися з європейської частини Росії до Сибіру та Далекого Сходу. Поміщики боялися, що через таке переселення вони залишаться без робочих рук і будуть змушені піднімати платню за роботу найманим сезонним працівникам.

Ось чому, на мою думку, і сьогодні, крізь роки, слід прислухатися до оригінального, глибинного за змістом, припущення автора: «тільки-но приєднані землі вздовж Амура та в Уссурійському Краю залишались цілком незаселені, на них почали осідати корейці та китайці. Це на випадок війни на Сході призвело б до того, що кордони Краю залишились би цілком без захисту» (С. 23).

Тобто ще тоді, сто років тому, В. Глуздовський звернув увагу наукової спільноти на геополітичний фактор у проведенні колонізаторської політики Російської імперії на Далекому Сході та підпорядкування її прихованим цілям переселення селянства з України. Отже, тодішня російська влада ставилася до українців як до людського ресурсу, що зміцнював її імперські позиції в регіоні. Натомість радянські історики головним чинником мотивації переселення називали суто економічні фактори: бідність та безземелля українських селян у пореформений період. Певним чином це відповідало тогочасній дійсності, але геополітичні інтереси, вочевидь, грали в цьому процесі все ж таки визначальну роль.

Варто зазначити, що в організації перевезень селянських сімей морським шляхом на Далекий Схід у другій половині ХIХ століття надважливу роль відігравав одеський порт і місто Одеса загалом.

Як інформацію для роздумів наших сучасників наведу офіційні статистичні дані переписів, проведених у різні роки існування СРСР. Так, згідно з переписом 1923-го, на Далекому Сході було 346,1 тис. українців, які становили 33,7%; 1926-го — 303,3 тис. (24,4%); 1939-го — 361,8 тис. (14,1%), 1959-го — 429,5 тис. (9,9%), 1970-го — 377,7 тис. (7,2%), 1989-го — 543,4 тис. (7,9%).

Для порівняння вважаю за потрібне навести й інші статистичні дані, опубліковані у 1920-х автором праці «На «Новій Україні» (Зелений Клин)»: «…щодо національности, то населення трьох округів (Владивостоцького, Хабаровського та Амурського) розподіляється так: великоросів і білорусів — 440 000 чоловік, українців — 345 000, корейців — 108 000, китайців — 45 000, євреїв, японців, татар, поляків, німців, естонців та інших — 44 000, — всього = 982 000 чоловік» (С. 46).

Чому ж зараз, крізь товщу літ, у наш трагічний час, не спостерігаємо активної антивоєнної позиції українців Далекого Сходу? Безперечно, далася взнаки системна нищівна по-літика русифікації що царської, що радянської імперій, викорінення всього національного, безжальні чистки та репресії, наслідки яких бачимо сьогодні.

Відтак саме нині, у час війни, розв’язаної проти нас сучасною росією, мусимо зробити висновки з уроків історії й невідкладно починати роботу над цілеспрямованою і збалансованою політикою підтримки української діаспори. Задля прийдешніх поколінь українців, в Україні і не в Україні сущих.

Антон ГРИСЬКОВ,
член правління Одеської обласної організації Національної спілки краєзнавців України.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua