Переглядів: 308

Роман КРАКАЛІЯ. Дніпрова октава

(Продовження. Початок у номерах за 4—6 березня та 20—22 травня 2021 року).

Уривок із художньо-документальної повісті

Частина 3. Аndante

Минулого, ще мирного року, до дня народження і дня перепоховання на Чернечій горі нашого пророка Тараса Шевченка, чиї слова нині звучать чи не ще гостріше, ніж у часи їх написання, «ЧН» почали друкувати уривки із невиданої наразі повісті шанованого нашого журналіста-«чорноморця» і знаного письменника Романа Тарасовича Кракалії. Тоді вони виходили під заголовком «Троянди на снігу».

Ця повість присвячена педагогові і композитору Данилові Крижанівському (17 грудня 1856 — 26 лютого 1894), який тут, в Одесі, на березі цього вічного моря написав музику на геніальні Шевченкові слова «Реве та стогне Дніпр широкий…».

Cторопіло спинився на краю Водяної балки. Перед очима постала фантасмагорія — немовби вісником чогось неочікуваного та загадкового. Посеред ясного дня з ґанку вже майже зогнилої садиби сходила висока тінь, безтілесний привид… Жоден порух повітря не колихнув перукою на голові, не торкнувся поли шовкового халата. Примарою то зникав, а то знову з’являвся поміж дерев такого ж примарного саду; довкола такі ж безплотні тіні так само розбрелися поміж дерев. Наче б ладнали зброю чи надягали білі сорочки, перевзувались… Прозорі тіні на тлі так само прозорих, нематеріальних будівель, крізь них видно було такі ж дерева й таких самих привидів — і в людській подобі, і, начебто, коней… Примарний сон, видіння, фата моргана…

Данило знав це, а проте стояв на краю глибокої мочаристої балки; зусібіч її оточували виярки та пагорби, по яких колись — давно — пишно цвіли сади та розкидані були багаті садиби, а тепер лиш тиша і запустіння. Згадав також ім’я цього старого, що привидом явився йому цього разу — уперше, відколи відкрив для себе цю місцину. Петро Олексійович, останній з роду Розумовських, онук Кирила Григоровича, останнього гетьмана України. Останній… Не любив цього слова у всіх його родах та відмінках, не було у ньому ні надії — найостаннішої, ані жоднісінького просвітку… Останній гетьман Малоросії, казав професор на лекції… А для нього, Данила Крижанівського, тут і довкола й аж ген почерез безкраї степи й доли до самого Києва і далі, і поза Дніпро, все — Україна. Казав йому батько, і тепер він достеменно знає, що це — правда… А коли закрадається нерозуміння, чому воно так і як це сталося, що все довкола — у підданстві царя московського, а не гетьмана українського, він приходить сюди.

Від якогось часу ця затишна місцина стала йому однією з наймиліших. Тут можна було відпочити, подумати. Про що? Душа прагнула тиші, хоч сама не мовчала, мала силу-силенну якихось невисловлених бажань, багато запитань, ще лише в зародку, ще не сформульованих, як слід; у тім супокої дослухався до всього, що зроджувалося в ній у такі хвилини. Не тягнуло його сюди кожного дня, та вже коли душа прагнула та ясно малювала уява ту місцину, то йшов сюди без вагань, одразу після лекцій.

Тут можна було відпочити, подумати. Душа прагнула тиші, й у тім супокої він дослухався до всього, про що звідомляло його це місце. А почалося вже на першому курсі. Декотрі професори на історико-філологічному факультеті мали за звичай часом вповідати студентам якісь епізоди з не надто давньої під ту пору історії Одеси. Студентам це подобалось, та й викладений в такий спосіб матеріал, завжди пов’язаний з такою розповіддю, вони засвоювали одразу. «Наше місто молоде, — такими чи іншими словами часом починав такий лектор, — але ось послухайте…». Авдиторія одразу пожвавлювалась, а відтак встановлювалася тиша. Ці короткі розповіді не входили до програми, але начальство не перечило: тоді багато містян захоплювалися розповідями про народження їхнього міста на березі моря, де віддавна була жвава пристань.

Були то вельми цікаві оповідання, персонажі яких та події поставали і з програмових матеріалів. Тож більша частина, принаймні однокурсників Данилових, завше з цікавістю слухала. Захоплювався й він тими розповідями. Та й не дивно: батько, отець Яків, котрий так само любив історію, багато вповідав йому про рідні місця, бачачи захоплені очі сина, тому легко змирився з його вибором.

Одного разу під час перерви, коли Данило саме розглядав картину на історичну тему, що висіла на стіні в коридорі, він зненацька почув біля вуха знайомий вислів: «Історія є навчителькою життя». Не так здивував сам афоризм — знав його ще з часів училищних, як те, що мовлений був саме латиною. А далі поважний професор докинув російською: «Історія потребує не лише доброго її розуміння, а й поваги, вона може дещо сказати нам і про майбутнє, та й теперішнє пояснити».

Данило трохи нахилив голову, погоджуючись та розмірковуючи якусь мить, а далі сказав: «Deliberando discitur sapientia» й одразу переклав: «Роздумування вчить розуму».

— Добре знаєте латину, — завважив професор. — Похвально. Хоч і мертвою називають цю мову, та для науки, зокрема і для нас, істориків, вона необхідна, — сказав, роблячи крок далі у своєму напрямку. Й докинув, напівобернувшись:

— Зичу вам успіхів.

Ті оповідки з історії Одеси, що поставали незрідка в одежі художнього слова, збуджували уяву, зроджували живі картини. В якусь хвилину відчув сильний потяг походити Одесою, навіч побачити ті місця, про які вповідали йому на лекціях. Серед тих місць найулюбленішою стала для нього вулиця Балківська, себто Водяна балка. Спускався туди вже добре знаною Колонтаївською. Підходячи ближче, уявою вже бачив, як штурмують турецьку фортецю, — про це чув багато разів, хоча ввижалось йому щораз інакше, немовби з іншого ракурсу, Він бачив, як, долаючи земляний вал, козаки видирались на мури й билися на шаблях, як падали долу; живі картини народжувалися з глибин уяви; вже опісля дізнався, що звідси війська йшли на штурм Хаджибея.

Уявляв, що й він серед них. Зримо побачив себе у козацьких строях, при шаблі та пістолі, довгий «оселедець» звисав на око. А поряд з ним… Що за дивниця? Хтось, нібито вже десь бачений ним…

— Здоров був, брате!.. Агов! — лунало не звіддаля, а таки поруч. Це до нього ото гукають? Непевно махнув рукою.

— Здоров ще раз, кажу! Як заблукав сюди?

— Та от… — був таки заскочений несподіваною з’явою. Опріч нього стояв такий самий, як він, студент імператорського університету, а до того ж — згадав-таки — свій брат-історик, лише зі старшого курсу. Андрієм, здається, звуть. Не надто й подивований — не те що він. Данило, одначе, швидко оговтався і прорік пафосно:

— Тут живе історія. Ще молода, як дівка на виданні.

— А ти тут залицяєшся до гарної дівчини? Пізно, брате… Вона від народження вже не вільна. Ще й за нелюба присилувана. Отаке-от!

— Чуєш, як б’ються? — запитав Данило.

— Гомін битви? — перепитав Андрій та уважно придивився до нього. — Чую трохи, — сказав, як кажуть малій дитині, щоби заспокоїти. — Чую танець козаків на майдані. Немовби крізь туман.

— Туман часу, — мовив задумливо Данило.

По недовгій мовчанці Андрій несподівано продекламував:

Було колись — в Україні

Ревіли гармати;

Було колись — запорожці

Вміли панувати,

Панували, добували

І славу, і волю;

Минулося — осталися

Могили на полі…

— Гарно сказано. Що це?

— Не що, а хто. Шевченко це. Тарас Григорович. Може, чув?

— Аякже! — зрадів Данило. — Читав недавно.

— Та ти ерудит! Похвально, похвально, друже. Приходь як-небудь до мене, покажу тобі книжечки. Та не барись, мушу віддавати скоро. А ти сюди часто приходиш, чи вперше?

Данило замислився. Справді, що таке: часто? Приходить, коли вчепиться думка й не відпускає. Та найбільше любив приходити сюди у вільний час, коли не треба кудись поспішати й можна походити, помилуватись природою, подумати про не надто давні історичні події та уявити, як виглядала тоді ця місцина. Розрослися пишні сади, виросли розкішні будівлі. Одна з них — дача Петра Олексійовича Розумовського, нащадка останнього українського гетьмана Кирила Розумовського. Мабуть, нема вже його на цім світі… Мальовничі яри, тутешні сади приваблювали його більше, ніж галасливі широкі вулиці. На них він губився, втрачав

орієнтацію, надто, коли треба було перейти на протилежний бік. Якось навіть ледь не втрапив під конку, та встиг таки вивернутись від замашного батога. Далі знову занурився у якісь думки, йшов з опущеною головою, та нараз почув дивні звуки. Трійко гімназисток; взявшись попід руки, загородили йому дорогу, дівочий сміх лунав голосистими дзвіночками. «Прошу вибачення», — промимрив, намагаючись обійти дівчат, а вони зі сміхом розступилися, пропускаючи його поміж себе, й він пішов далі. По хвилі озирнувсь — одна з панянок, найбільш сміхотлива чорнявка, також оглянулася. Чомусь розсердився на себе самого й пришвидшив кроки. Услід йому полинув дівочий сміх, наче монисто розірване посипалося по камінню. До лиця піднялася гаряча хвиля…

Андрій заклопотано поглянув на

сонце.

— Мені вже час, друже. Приходь. Винаймаю помешкання на Дворянсь-кій. Можемо удвох піти після занять в університеті.

— Дякую за таку люб’язність, — відповів схвильовано. — Вельми втішений нашим знайомством.

— Давно мали би познайомитись, — сказав Андрій. — Ми ж бо в одному коші… Почитаємо удвох Тараса Григоровича.

За кілька днів Андрій розшукав його під час перерви. Тільки й сказав:

— Сьогодні йдемо до мене. Чи ти забув?

— Та ні, як було домовлено…

Й ось він тримає в руках тоненьку книжечку і не наважується відкрити. На обкладинці напис: 1840. Його ще й на світі не було.

— Це «Кобзар», — пояснює Андрій. — Так Шевченко сам назвав. Тоді одразу їх тисячу надрукували. Та поглянь лише, який гарний папір! А формат! А шрифт! А який малюнок на обкладинці! — захоплено розглядав книжку. — Її лише в руках потримати — душа як на крилах крилата злітає вгору. А прочитати!

— Бандурист і хлопчик-поводир… — задумливо каже Данило. Далі читає вголос назви: «Катерина», «Перебендя», «Тополя», «До Основ’яненка», «Думка», «Іван Підкова».

— Після арешту 1847 року цю книжку заборонили. Вичищали бібліотеки, забирали з продажу… Приходили до тих, котрі — вони це відстежували, мабуть — встигли придбати її.

— О, а цю книжку я вже тримав у руках! — вигукнув Данило, зрадівши новій зустрічі. — «Чигиринський Кобзар», — прочитав уголос.

— Це друге видання, 1844 рік. А ось і третій, з портретом автора. Це за рік до кончини…

Він вдивляється в обличчя… Великий лоб, вуса, очі… це очі людини, яка багато страждала…

— А ось ще одна книжечка. — Андрій читає вголос: «Васильківський соловей Київської Русі». — Це збірник. Тут пісня на його слова — «Думка» називається. А співається на мотив народної пісні «Болить мене головонька… — читає з книжки… — від самого чола». — І далі: «Тяжко, важко в світі жити».

— А це ось ще за життя Тараса Григоровича… «Нащо мені чорні брови», музику склав Маркевич, та тут не лише він…

— І все це… дозволене? — спитав Данило занепокоєно. Андрій поринув у читання, мовчав. Нарешті, сказав:

— Дозволене, та не дуже…

— Ти не наражаєшся на небезпеку? Ще й довіряючи чужій людині…

— Знаю, кому довіряти… Не дивуйся і не страшись. Хоч у «Громаді» у нас важкі часи настали… майже погром… попросили мене взяти додому… я не член там, то поза підозрами… сподіваюсь.

Данило скосив очима вбік: там, за нещільно прикритими дверима, чулися незрозумілі звуки. Андрій усміхнувся:

— Усе добре, друже. Там хазяйка наша, поважана вдова надвірного радника… Мабуть, чай готує.

— Чув я про вашу «Громаду». Кажуть, там п’ють, співають сумних пісень та журяться…

Андрій поклав йому на плече теплу долоню.

— Чував і я про таке… — іронічно всміхнувся та почав складати книжечки. Данило завважив це, подався всією постаттю до столу.

— Мені б… почитати, — сказав прохально.

— Прийдемо ще раз, почитаєш, — пообіцяв Андрій скоромовкою. — Додому не можу дати, сам бачиш. — Видно було, що його зачепила така характеристика «Громади».

— Коли люди чогось не знають — починають вигадувати. Кажеш, п’ють там… Авжеж, п’яниці ті українофіли… — саркастично всміхнувся. — А ти й повірив… Та скажу тобі: таки потягують винце дешеве… «Мерло» зветься. Але то — ширма. Ану як наскочить поліція: хто та що? «У нас тут дружня вечірка»… А співати українці люблять, це всім відомо». Хоч скажу тобі: відколи ходжу туди, ще не було, на щастя, щоби наскочили. А раніш траплялось, кажуть… Адже й ти співаєш? — зненацька перемінив тему розмови.

— У бурсі — так, співав. Там всі співають. Коли Господь дав голос… А мене більше тягне до музики. Як вона народжується? Ось велика загадка натури. З нічого, можна сказати, з повітря з’являється мелодія… Часом і в моїй голові звучить якийсь мотив…

— А ти візьми й запиши одразу, поки не забулось. Ти ж ноти знаєш?

— Знаю… Якось-то й папір нотний купив… не міг поминути. Але ж дорогий який!.. А чого ж так журяться у тій «Громаді»? — зненацька повернувся до попередньої теми.

— Та як не журитись? Коли б ти послухав тії розмови, тоті пісні, то й сам зажурився б. Мене це все так само хапає за душу… Як вчинила тая цариця, зруйнувала Січ, кошового отамана замкнула у казематі… А з вільними козаками що зробила?

Данило слухав товариша й чудувався. Про це майже так само вповідав йому батько, хоч і дуже скупо. Попереджував: «Ні з ким не ставай до такої балачки, бо ніколи не знаєш, який вітер підхопить її та куди понесе. Коли б навіть ти знав того чоловіка».

Андрієві Данило повірив ще з тієї зустрічі над Водяною балкою.

— А ти… не страшишся? — спитав раптом.

Андрій не одразу дотямив, а коли зрозумів, глянув уважно, ще й примружився.

— Чого мав би я боятись? Кажуть люди: як Бог не попусти, то свиня не з’їсть таки. Чув, може, чи це богозневага?.. Нічого незаконного не чинимо. А хочеш знати… — зробив павзу. — Я коли вперше почув про «Громаду», так само спитав. А у відповідь почув: ходімо, то й сам побачиш, послухаєш. Отак і я скажу тобі: прийди, то й сам усе зрозумієш. Ти хлопець тямущий, бачу, знаєш багато вже…

— А можна?

— Чом би й ні? Коли є таке бажання… Я тебе не запрошую вступати. Та й не приймуть отако зопалу. До нас приходять послухати, поспівать… пожуритися, — всміхнувся кутиками вуст. — У нас таких називають «суголосним ґрунтом». От і я з того самого ґрунту. Є там і студенти. Скажу тобі, що називають нас українофілами. Оце недавно роковини Тараса Григоровича справляли. Так людей прийшло!.. Може, під сотню.

— А де ж ви збираєтесь?

— Та де прийдеться. У кого не тісно. Оце третього дня збирались у Шульгина, квартирує на вулиці Гулевій. Цікаво було.

— Про що говорили?

— Ти як наче допитуєш, — усміхнувся Андрій. — Та різне… Прийдеш — послухаєш сам. Та й не скінчили балачку, допізна засиділись. Що я буду переказувать? Люди різні заглядають до нас. Хто щиро любить Україну та не боязкий, то приходить і на другий раз. Отаман наш каже, що ми — Запорозька Січ українофільства… От скажи, Одеса — це яке місто?

— В якому сенсі? Скажу так: велике, гамірне… морське.

— Я не про те. Москва — яке місто? Хто там живе? Москвини, а ще — багато іншого люду.

— Так і в Одесі різні люди живуть… Знаю: греки, поляки, болгари… москвини…

— Українців забув. А нас тут багато. Ми брали штурмом фортецю, добуваємо підземний камінь, будуємо це місто… Все це українці.

Дивно: ніколи над цим не замислювався Данило. Одеса та й Одеса… А воно он як виходить! Глибоко… Так і сказав.

— Та не глибше, ніж отой камінь-черепашник під землею. Думати треба, друже. Чому, для прикладу, українська мова заборонена? Адже ти знаєш про указ міністра освіти графа Толстого?

— Знаю.

— От і поміркуй, додому йдучи.

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua