«немає на кого лишити вітчизну»

…а над усім — радість і трагедія творчості…

…«кенотаф» — про це вірніше — це

    * * *

немає на кого лишити вітчизну немає на кого
і мову лишити над прірвою в житі немає кому
і дихати важко між цього усього нічого такого
лишається віра на вірі але я їй віри не йму
це крукові легко у небі згубити легеньку пір’їну
це легко пір’їні пірнути гойднувши тяжіння земне
немає на кого покинути милу яку не покину
тому що покинула мила — немає на кого — мене
і що з цим робити —
мов камінь важкий при дорозі
немов не поробиш нічого
тремтить у пошерхлих вустах
але під рукою завжди забуттів і корозій
сплетіння і вікна розбиті в порожніх містах
немає на кого залишу собі бо немає
на кого лишити на кого немає ніде
неначе на горло засуджений хрестик скидає
і так щоб ніхто не помітив
навіщось під плаху кладе

    * * *

тепер вже все одно.
        чи осінь чи весна.
чи геть нема зими.
        і чи горить в каміні.
в степу старий орел на сивому камінні
і за його крилом
      б’є крилами війна.
тепер вже все одно.
      спалити треба все.
і не тому що відступ а тому що треба
губами кінь мені моє плече теребить
і стремено як чаша — Бог не пронесе.
але не все одно коли мої усі
могили золоті в трансністрії забутій
затоптані в полин і втоплені у лютій
молитві і холодній вибитій росі
тому ми будем тут. і недалекий бій
тремтітиме немов гаряча кінська шкіра
допоки віра є що є любов і віра
і ми удвох з конем і чорний ворон мій
я залишаюсь тут. з могилами всіма.
зі зброєю яка чорніє за плечима.
тому що сад цвіте. тому що є причина.
все просто. і причини іншої нема.

    * * *

повертаюсь. кордон. конєцпольська. зима.
снігу нєма. завіяло світ ковідами.
думав що батьківщини нема а дарма
ось кордон. ось буфет. чебуреки. стограми.
ось і мрії старі на липкому столі
наче і не було цих століть що минули
кине карти циганка — чужі королі
випадають на це королівство поснуле
можна б і не вертатися зовсім якби
але як не вертатись туди де віками
мов поганські боввани — батьківські гроби
відпливають забутими Богом річками
де надія ще є хоч надії нема
де вітри поміж гори женуть коломию
коломия колонія колима
ну і ви ж розумієте: я розумію

    * * *

зима все нахваляється що буде
сніги все звично брешуть що підуть
своє болото місить дальня путь
і в сивих соснах сплять сорокопуди
чорніють у степу старі підпали
і добре: бо згоріле не згорить
народ збирає дощик до корит
й живе собі як грамота пропала
недопалок на камінь захолоне
замок важкий мов камінь одімкну
здойму з-під стелі в торбочці весну
засушену і розітру в долонях
і на ніч розгорну стару верету
і все на світі сам переживу
і свічку запалю сторожову
під образом хлопчини з назарету
мережа впала. здохло покриття.
отак і починається життя.

    * * *

чотири вершники вночі —
чотири зламані печаті
і кінські гриви як сичі
і кінські очі як мечі
увігнані по рукояті
відлоги чорні на лиці
плащі немов сичать гадюки
і тридцять срібних в гаманці
і через сідла в молоці
туману
      чорно-білі руки
ворота форкають крильми
урозтіч — злякані ворота
воріт немає тільки ми
і вершники поміж людьми
і світ: босота і кіннота
церковний хор співа повчать
а в горлі — птиці прокажені
і мерехтить вогнями гать
й майбутнє — зламана печать
на одкровенні

    * * *

От я не знаю чому так мучився бідний крузо:
нікого тиша лежиш на сонці і грієш пузо
ніхто не б’ється в фейсбук і вайбер
як в шибку муха
і райські птиці собі співають тобі у вуха
 
кокос і фінік айкос із листя трави якоїсь
з трави хатинка з блакитним тиньком роси терпкої
і головне що ніхто не знає про ці екзилі
про острів крузо: пісок папуга зюйд-вест і хвилі
ну що сказати у цьому світі всі люди зайди
самотній острів ніхто не зайде ніхто не знайде
для кого — мука для кого — доля для кого — мрія
з людьми не склалось з людьми не вийшло
      з людьми не вмію
то що казати час починати а отже мушу
час відмотати ім’я забути звільнити душу
цей тупіт-регіт змінить на легіт і тихий шерех
безлюдний острів безмежний простір
безладний берег
час починати нехай вже пізно-кінець-дороги
час починатись і захлинатись солоним пилом…
…безлюдний острів собі майструю з усього того
що залишилось коли об скелі усе розбилось…

    * * *

ніч заливає каштани
світлом і цвітом своїм
тихі одеські шантани
синій шанелевий дим
вікон високих дієзи
дальній оркестрик заграв
м’яти зелені шартрези
вермути квітів і трав
на потайних тротуарах
тіні старих вар’єте
в автомобільних отарах —
світла руно золоте
тихо відсвічують риси
тихо тріщать цигарки
толі олекси бориса
видихи рими рядки
літо гуляє богема
корків пластмасових скрип
і відпливає трирема
в свій виноградний магриб
ніч. незахищені душі
тихо гойдає старе
місто якому байдуже
хто в ньому завтра помре

    * * *

а коли я помру а колись я помру —
той же лис мишкуватиме в тому ж яру
і лиман розбиватимуть ті ж коропи
і у небі гойдатимуть скойку скопи
і та ж дівчинка буде читати мені
мої вірші у тій же своїй далині
буде все що було а чого не було —
буде теж бо усе ж воно бути могло
мій будинок стоятиме там де завжди
де між мідій овідія теплі сліди
де шаланди покинуті дном догори
де з долоні в долоню південні вітри
тихо пересипають солоний пісок
між морських ламінарій й лиманських осок
той же сад і ті ж яблука в нім золоті…
…смерть нічого не змінить в моєму житті…

    * * *

іронія інерція перон
зелене тло есвешного вагона
потертих спальних місць декамерон
і провідниця чорна як ворона
колотить чай із ложечки й води
заварки і відсутності вайфаю
поїдемо спитаємо куди
у відповідь хтось п’яний заспіває
спитаємо навіщо а хтозна…
в степу стовпи немов каріатиди…
хіба що ти… от тільки ти одна…
єдина в світі… от тому і їдем
побілки втишені вібрують на столі
і каяття відкладене на потім
і нам удвох не треба взагалі
нічого в світі
      тільки б їхав потяг

    * * *

перекину через плечі сагайдак
все не так моя царівно все не так
вже не ти моя царівно вже не ти
будеш берегти і стерегти
заспіваєш тихо навмання
голівоньку схилиш до коня —
ні не ти тому що все не так
під копитом мак неначе знак
що впаде чий кінь ой чи й стояв
йому буде черепі змія в
і мене в своїй смішній журбі
всі забудуть
      але не тобі
не тобі мене забути не тобі —
голка в пальцях нитка на губі
і нема ні винних ні судді
все не так тепер.
та і тоді.

    * * *

…саломея афродіта
зіта гіта шапокляк
чи вже скоро та фініта
ля комедія чи як
і нема щоб тиха старість
буки внуки веді аз
з написом на білій хмарі:
тут тарас ягнята пас
а не так. на виднокрузі
б’ються в темні береги
друзі женчик-бренчик в лузі
і невбиті вороги
та не додають спокою
вірші демони чорти
і країна із якою
і любов з якою ти…