Ремейк старого спектаклю

Потім у Грузії почали проводити реальні реформи західного зразка і заарештовувати агентів з Луб’янки, які цим реформам заважали. До того ж, грузинський досвід почали поволі переймати керівники України. Саме ця обставина, а не просування НАТО на схід, посіяла в головах кремлівських стратегів страх перед «кольоровими революціями» і рішучість їм протистояти. Решту додумали оформлювачі страху — московські політ-технологи і пропагандисти.

Ми бачимо сьогодні, що міфи, які у 2008 році стали «виправданням» російського воєнного вторгнення до Грузії, сценарії, розроблені для анексії Криму та окупації частини українського Донбасу в 2014-у, витягнуті з нафталіну і стають приводом для нового акту війни. При цьому постановники ремейка стверджують, що помилки минулого (не взяли свого часу Тбілісі) врахують. Треба читати: візьмуть Київ. На засіданні Російського Радбезу 21 лютого на можливість виправити помилку натякнув дружок президента Росії Дмитро Медведєв.

Згадане засідання, укази Путіна про визнання незалежності «ЛНР» і «ДНР», а також їх схвалення Федеральними Зборами Російської Федерації не можуть бути темою політичного огляду. Цей сюжет — готова явка з повинною в Міжнародний суд. Після того, як рашистський режим впаде, а плішивий старий з ядерною валізкою зіграє в ящик, на протоколах такого суду будуть вчитися знавці міжнародного права. Звісно, за умови, що старий не встигне натиснути на кнопку.

Завдання світової спільноти (не тільки демократичних і не тільки цивілізованих країн) зараз полягає в тому, щоб перешкодити Путіну розв’язати світову війну. Яка, з великою ймовірністю, перейде у війну ядерну. Нема сенсу повторювати, що режими, подібні нинішньому кремлівському, визнають тільки мову сили, а будь-які поступки вважають слабкістю противника. Але сила і слабкість мають масу відтінків. Світові належить вибрати безпомилковий спосіб нейтралізації кремлівських бандитів. Їх, з одного боку, не можна заганяти, як щурів у кут, а з іншого — не можна давати з кута вибратися.

Дипломати фронт не втримають

На жаль, серед керівництва міжнародних організацій (ООН, ОБСЄ і т.д), серед лідерів найбільших держав світу нема єдиної думки, як чинити з тими, хто грає без правил. Спонтанний же опір не дає результатів, і нахабство Кремля тільки посилюється. Втеча посольств (у зв’язку із загрозою російського вторгнення) із Києва до Львова, а зі Львова — до Варшави, «вихід у відпустку» співробітників Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ на лінії розмежування з ОРДЛО, а також скасування гарантій для страхування комерційних польотів над Україною — провокують вторгнення російських військ в нашу країну. А практика економічних санкцій ніяк не впливає на поведінку агресора.

Окрема тема — стримування російської агресії за допомогою дипломатії. Але тут справи ще гірші, ніж із запровадженням санкцій проти Росії. На сьогодні, 24 лютого, в Женеві запланована чергова зустріч держсекретаря США Ентоні Блінкена і міністра закордонних справ РФ Сергія Лаврова. Раніше її розглядали як підготовку до саміту Байдена з Путіним. Але Лавров, як відомо, взяв участь у засіданні Російського Радбезу і пообіцяв своєму шефу, що його міністерство врахує нові обставини (визнання незалежності «ЛНР» і «ДНР») й буде їх просувати.

Американська сторона на тлі скандалу мала б ту зустріч скасувати або бодай перенести. Але ні. В адміністрації Байдена і в Держдепі поки що жодної реакції. Гнівні слова, що Росія на шматки порвала Мінські угоди, з боку США прозвучали лише у Раді Безпеки ООН і, як то кажуть, канули в Лету. Тобто саміт Путін-Байден на порядку денному зберігається. А якщо все-таки відбудеться, щура, що сам себе загнав і кут, випустять для «ведення діалогу».

Про ганебні візити до Москви минулого тижня канцлера ФРН Олафа Шольца і президента Франції Еммануеля Макрона після визнання Росією незалежності «ЛНР» і «ДНР» можна було б взагалі не згадувати. Їх результат — не перший і не останній ляпас, якого Путін дає найвпливовішим лідерам країн Євросоюзу. Але в цьому випадку йдеться про двох членів «нормандської четвірки», яку в Кремлі хотіли б зберегти, розбавивши тепер уже «незалежними народними республіками». З початку лютого консультації про такий розклад активно ведуться російськими чекістами середньої ланки та їх європейськими колегами. У разі успіху проти України в «нормандії» виступатимуть не три, а п’ять країн з вирішальним голосом. Тому обмовку глави служби зовнішньої розвідки Наришкіна (про приєднання «республік» до Росії) президент Путін відкинув з роздратуванням.

Кремлівська дипломатія з ультиматумами і постійним хамством перемовників не виключає, звісно, силового вирішення «української» проблеми. Регулярні війська Російської Федерації у рамках рішення Путіна перетнули вже колишній, з російської точки зору, український кордон і з’єдналися з двома корпусами таких же військ, укомплектованих «шахтарями-добровольцями». Тепер питання в тому, яке завдання поставлять у Кремлі військам і на які рубежі з’єднання вийдуть.

Апетит бандитів зростає з кожним днем. І немє гарантій, що посольствам, які через загрозу війни нині втекли з України, за якийсь час не доведеться переїхати, скажімо, в Дюнкерк.

Леонід ЗАСЛАВСЬКИЙ.