«Він простелив свободу сучасній Україні»

Для нас, українців, постать Йосипа Сліпого мала б стати джерелом натхнення, еталоном прямостояння, непідробного патріотизму і беззавіт-ного служіння рідному народові. Усі етапи свого тривалого життя — академічного, табірного, еміграційного — він максимально використав для єднання українців в один національний організм, для підготовки високоосвіченої української еліти, яка могла б у майбутньому будувати незалежну європейську Україну. А доля цієї людини варта сюжету для справді захопливого серіалу.

Народився Й.Сліпий у селі Заздрість на Тернопільщині. Після закінчення з відзнакою тернопільської гімназії у 1912 році вступив до Львівської греко-католицької духовної семінарії та університету. Із 1926-го — організатор і незмінний голова Богословського наукового товариства, ректор Львівської духовної семінарії, із 14 квітня 1929-го — ректор Львівської богословської академії, із 1930-го —дійсний і почесний член Наукового товариства імені Шевченка (тодішньої Української Академії Наук), із 1 листопада 1944-го, після смерті Андрея Шептицького, — митрополит Галицький та архієпископ Львівський. До речі, у житті Й. Сліпого А Шептицький відіграв найпершу роль. Саме він свого часу висвятив його в ієреї й послав на навчання в Інсбрукський університет, потім — у Рим, а у 1939-у рекомендував папі Пієві Х надати йому титул архієпископа і коадьютора, тобто законного спадкоємця глави Церкви.

Йосип Сліпий пройшов з Українською греко-католицькою церквою всі гоніння радянської влади, але не відступив від своєї віри. У грудні 1944-го брат митрополита Климентій Шептицький передав на ім’я Сталіна та Раднаркому листи з проханням не перешкоджати діяльності храмів, монастирів і духовних закладів УГКЦ. Прийнявши від делегації 100 тисяч карбованців у фонд Червоного Хреста, керівництво дало на те згоду. Однак уже в березні 1945-го комуністичний режим назвав УГКЦ «агентом Ватикану», а через рік проголосив поза законом, а всі парафії передав Російській православній церкві.

11 квітня 1945-го Йосип Сліпий разом з іншими українськими католицькими владиками був заарештований, а згодом засуджений до 8 років важких робіт. Відкидаючи постійні пропозиції про перехід у православ’я, отримував додаткові терміни у 1953, 1957 та 1962 роках. Відбувши загалом 18 років заслання у таборах Сибіру та Мордовії, зокрема у Дубравлагу, він став своєрідним символом мучеництва всієї Української греко-католицької церкви. Митрополит-мученик твердив: «Я дякую Всевишньому за те, що мене били в тюрмах і на волі! Дякую Йому за те, що мене били, а не величали раби!».

Із неволі Йосипа Сліпого було звільнено на клопотання папи Римського Івана XXIII, президента США Джона Кеннеді за участі американського журналіста Нормана Казенна. 9 лютого 1963 року він прибув до Риму й оселився у Ватикані.

Стан здоров’я Йосипа Сліпого був важким — кілька разів йому ламали руки, ноги, він мав низку тяжких хронічних хвороб, обморожені кінцівки. Але вже 11 жовтня митрополит ви-ступає на Вселенському соборі Католицької церкви у Ватикані й пропонує створити патріархат Української католицької церкви. Він розгортає системну діяльність: засновує духовну семінарію, розвиває українську парафію в Римі, організовує й очолює Укра-їнський католицький університет імені Святого Климента у Римі, а згодом і його філії з серйозною інфраструктурою для навчання та культурно-наукової праці молоді у Вашингтоні, Філадельфії, Чикаго, Лондоні, розпочинає будівництво собору Святої Софії у Римі, відновлює давні проєкти — «Богословія», журнал «Дзвони», відкриває музей і госпіціум при храмі Жировицької Матері Божої; ініціює переклади літургійних книг українською.

Йосип Сліпий всіляко підтримує українську науку. Зокрема, саме на його кошти було придбано приміщення для Українського Вільного Університету в Мюнхені (1976). А ще він стає членом Тиберійської академії у Римі, почесним доктором багатьох університетів Америки і Канади, автором 18 томів наукових, науково-просвітницьких і богословських праць, фундатором та учасником численних конференцій, семінарів з актуальних питань українського су-спільного й церковного життя.

Увесь тривалий період еміграції (21 рік) Йосип Сліпий на волонтерських засадах виконував роль українського амбасадора та невтомного лобіста поневоленої України, піднімав дух патріотизму й віри в нашу державність. Саме тому папа Іван Павло II сказав про нього: «Він простелив свободу сучасній Україні».

Роздумуючи про головну першопричину нашої поразки у державотворенні, Йосип Сліпий у своєму «Заповіті» твердив, що «Брак почуття і розуміння єдности в основних питаннях життя Церкви і Народу — це наше нещастя, це наш споконвічний гріх!». А закликаючи докладати максимум зусиль для унезалежнення нашої держави, казав: «Може, нам було б легко любити Україну, якби вона була багатою, самостійною і могутньою, але сьогодні треба й варто любити Україну, щоб вона такою стала». Якими ж актуальними видаються ці мудрі слова й нині!

Дуже хотілося б, щоб ім’я цього велета — і в духовному, і в фізичному сенсах (а був він під два метри зросту) — стало впізнаваним і зна-йомим для більшості українців. А для цього потрібно, щоб культурологи, історики, релігієзнавці й журналісти згадували Йосипа Сліпого не лише в день його народження.

Ярослава РІЗНИКОВА,
лауреатка літературних премій
ім. І. Франка та ім. Г. Сковороди.