Поетичні акорди Олекси Різниченка

Надзвичайно потужною, особливою енергією виплескується творчість Олекси Різниченка. То вона справді як грім, то грайлива та милозвучна, як пісня, то філософськи задумлива, а то з присмаком гумору та іронії. На своїм двоструннім гралі життя, де «одна струна його журлива, друга — весела, жартівлива», він виграє різні акорди:

акордів змішаних беру,
бо коли граю, я щасливий!

Одним із найяскравіших поетичних акордів є державотворчий.

Поет родом із Донеччини, а саме з міста Єнакієвого, сповнений козацьким духом і свідомий того, що він — українець:

Я не київський —
єна-київський,
Чи й ма-київський степовик,
А точніше — я різни-київський:
З Різниківки мій рід і лик!

Ми, донецькі, неупокорені —
Рід козацький жив-кий,
стрім-кий!
Бо куди не крути, а в корені
Проявляєтья Київ, кий!

Автор показує не тільки фонетичний зв’язок Єнакієвого з Києвом, а й історичний та психологічний.

Сповнений потужної енергії його вірш-заклик, в якому є водночас і дорікання, і спонукання до дій, — «Злетимо???»:

Навколо не полум’я — тіні!
Не іскри палючі, а тлін!
І це — коли йде воскресіння!?
Державотворіння з руїн!!?
 
Охлялі, байдужі, мізерні…
Як гнойовики, слимаки…
А спереду ж — терні та стерні
І вістря секір та сокир.
. . . . . . . .
А там, десь на сході Донбасу,
У пеклі, в геєні, в огні
Новітня гартується раса
Крицево-шляхетних синів!

Національна свідомість простежується у багатьох творчих доробках поета. Хоча і при-йшла вона до нього не відразу, а за ґратами, де довелося відсидіти двічі. Перший раз — за листівку-звернення до народу, в якій Олекса Різниченко з Володимиром Барсуківським проголошували свободу слова, поглядів, релігії. Вдруге — за культурне, просвітницьке життя. Разом з однодумцями Святославом Караванським, Ніною Строкатою, Галиною Могильницькою та іншими збирали в Одесі книжки для українців з Кубані, організовували український хор, колядували… Поета звинуватили в антирадянській пропаганді та націоналізмі.

Саме там, у таборі, Олекса Різниченко усвідомив, що треба повністю перейти на укра-їнську мову (до цього писав і російською), присвятити себе національному відродженню. У важкий час познайомився із знаковими постатями, які теж вплинули на його світогляд. У тому ж таборі відбували покарання Левко Лук’яненко та Євген Сверстюк. Духовними батьками стали політв’язні — воїни УПА. З тюремного заслання Олекса Різниченко привіз списані зошити з поезією, піснями, конспектами для самоосвіти. Й усвідомив, що «винен тим уже, що українець, і ця вина з народження твоя».

Свого часу, усупереч нав’язливому твердженню, що Донбас є переважно російськоорієнтованим краєм, Олекса Різниченко у статті «Ми, донецькі...» наголошував: «Почувши слово «донецькі», згадайте нас, знайте, що є отакі ми, уродженці Донбасу, патріоти. І не забувайте про Василя Стуса, Олексу Тихого, Миколу Руденка, які від-дали все задля України, проозонили — і вмерли. У концтаборі № 36, коли 1973 року випав град, а ми збирали градинки, я написав отакого вірша:

Назбираю склянку граду,
назбираю
Серед літа, серед липня,
серед раю.
Назбираю склянку граду,
хоч би впаду,
А він тане і стікає —
нема зладу.
 
На листочки на зелені,
на травини
Понизалися градини,
мов перлини,
Ці небесні самозванці,
нечеканці,
Неболюбці, себегубці,
себеданці!
 
Відчайдушно,
занедбавши небезпеку,
Просто в затхлість, у задуху,
в спеку, в пекло!
Так прозоро-кришталево,
так відверто —
Просвіжити, проозонити —
і вмерти!».

Патріотів автор порівнює із градинками, які просвіжили, просвітлили думки народу, але самі загинули. Свобода для українців завжди здобувалася жертовністю багатьох:

О СвобоДонько, Донько!
Ти вродилась таки, хоч калічена
й шрамами мічена…

А ще Олекса Різниченко сповнений нестримним бажанням досліджувати багатство рідної мови, її милозвучність та красу. Він уміє відчувати слово, насолоджуватися плескотінням зву-ків. Це ще один його акорд:

Плеса плескотіння,
хлюпотіння хвиль,
листя лопотання,
шурхіт шин машин —
все існує в дивних звуках…
. . . . . .
Я плескочусь повним плесом,
хвилею хлюпочусь,
я у звуки різнобарвні
перелитись хочу.

У своїх поезії автор часто показує багатство нашої мови. Один із віршів написав із спіль-нокореневих слів:

Зачарований чарами
Чар-очей чарівних,
Очарований падаю
До чаруючих ніг.
О чарине, чаруюча
Чародійством чаринь,
Твоє чаро чарівніше
Чарівніших богинь!

Своє захоплення мовою митець передає не лише у поезії, а й у лінгвістичних дослідженнях, як-от «Українська мова — спадщина тисячоліть», «Одноримки. Словник омонімів та схожословів», у Стислому кореневому словнику, над яким працює і зараз, назбиравши вже понад 5 тисяч коренів слів.

Його кропітка робота вчить усіх нас теж бути національно свідомими. В одному із прозових творів він висловлює важливу думку: «Якщо українець несвідомий, то він стає біомасою, він іде туди, куди його пхають…».

Поет Олекса Різниченко уміє бути чуйним, уміє любити. І це ще один його ліричний акорд. Коли вірші перетворюються на мелодії. Вчитайтеся, як звучать такі-ось порівняння:

Ти лагідна,
Мов теплий літній дощ.
А я, мов ясен,
листя підставляю
Під лоскотливі струмені твої.
Іди мені.
. . . . . . . . .
Як боїться ріка скресання,
Як боїться зерно проростання,
Як боїться Фенікс вогню —
Так боюсь
Я твого кохання.

А скільки зворушливості, чуттєвості, любові й водночас болю є у вірші, присвяченому доньці Ярославі:

Уже світає, донечко, світа...
Упав на серце солов’їний Спів
і тулиться, і стогне, і рида,
і вимовля: «Біда мені, біда,
 
я так спішив, я так сюди летів,
я так тобі почутися хотів —
але шляхи, але цей час і даль…
Я вже не той,
себе я розгубив…».

Незважаючи на всі життєві перипетії, Олекса Різниченко ні-коли не втрачав і не втрачає почуття гумору. Він уміє жартувати як у житті, так і в поезії. В цьому є глибокий смисл. Німецький романтик Жан-Поль розглядав гумор як піднесене навиворіт, порівнював його з птахом, що зринає в небо догори хвостом, не відриваючись поглядом від землі. Тобто говорити про смішне — це ще й означає натякати на негаразди.

Поет уміє артистично читати свої гуморески, написані як для дітей, так і для дорослих. Як-от у вірші «Про вміння плювати»:

Це вміння хитре,
хочу вам сказать.
Плюєш не в пору, не туди,
де треба:
То проти вітру —
він верта назад,
То плюнеш вгору —
потрапляєш в себе.
 
Опанування техніки плювка
Було важким, як вітчима рука.
Тепер на носі зарубав девіз:
«Плюю униз».

Багато гумористичних творів присвячені жінкам. Про це промовисто говорять уже самі назви: «Русалка польова», «Русалка річкова», «Контакт з інопланетянкою», «Знайома»…

Сміх Олекси Різниченка — це глибокий сміх, який уміє помічати проблеми людства. Як вважає німецький філософ К.В.Ф. Зольгер, «смішне і трагічне нероз-дільно пов’язані одне з одним».

Митець уміє писати з іронією, а інколи — із сарказмом. Іван Дзюба зазначав, що в його по-езії «зринають саркастичні мотиви — з роздумів над нашими соціальними й національними негараздами, — але й у них не-має злостивості, а є біль. Це теж ознака справжнього поета».

Отож, поезія Олекси Різниченка грає різними акордами. Найяскравішими серед них є державотворчий, милозвучно-ліричний, гумористичний, іро-нічно-саркастичний. Мовна гра, глибинний зміст думки, гострий розум та чуттєвість — усе це підкреслює неповторний стиль письменника. Він уміє поринати у глибини слова і відшукувати найсуттєвіше, найсокровенніше... Його лірика — багато-гранна, як і його багатокрилість:

Ні обескрилити, ні впасти
не дано.
Мені судилась
буряна рухливість.
Мене п’янить сильніше за вино —
Багатокрилість!

Сьогодні, 24 лютого, Олексі Сергійовичу сповнюється 85 років. Від себе особисто й від імені шанувальників його багатокрилого таланту бажаю завжди залишатися енергійним, натхненним, з незгасним почуттям гумору! Нехай життя і твор-чість й надалі виграють різними яскравими акордами!

Ірина ТОМА,
членкиня НСПУ.