Олекса РІЗНИКІВ. Гуморески

Й ось раптом… Схопили… Повели… Косяться на носик-гострячок, який загнутий догори, а не донизу, як у нормальних літер… За столом двоє слідчих: один дивиться зизом, сердитий — аж страх бере. Другий — спокійний, ніби навіть добрий. Добряк починає допит:

— Як ваше прізвище, ім’я, по батькові?

— Літера Ґ, означаю зривний Г.

— Псевдонім маєте?

— Мене обзивають «російське Ґ».

Зляк аж підскочив:

— Ні, не російське Ґ, не бреши! Ти латинське G!

Добряк поглядом притишив Зляка:

— Рік народження?

— Та я зареєстрована в українській абетці 1861 року, а у словнику Грінченка, у першому томі, мені відведено сторінки 345—352 для слів, які я починаю…

Зляк знову підскочив:

— От бач, у контрреволюційному словнику!

— Чому ви його так називаєте?

— Бо він виданий до революції!

— Тоді його треба називати не контр-, а до-, дореволюційний…

Коли Зляк викричався, Добряк питав далі:

— Значить, у словнику тобі виділено сім сторінок. А літері Г, нормальній, яка у кирилиці називається… «глаголь», виділено аж 82 сторінки. Це у чотирнадцять разів більше, ніж тобі. Ти ж знаєш, що більшість завжди права?! Чого ж ти пнулася в окрему літеру? Народ тебе не визнає!

Зляк знову почав репетувати:

— Це самостійництво! Вона захотіла бути самостійною буквою! Ах ти ж негідниця!

Літера Ґ почала і сама ґедзуватися:

— А в російській абетці!? Ви ж її знаєте! Там тільки я, тільки Ґ, Ґ, Ґ! Там отої нашої Г, отого «глагола» геть нема! Тільки в словах «Бог» та «Господь» ще зберігається ота старослов’янська літера. Чому ж ви російське Ґ не арештовуєте? Чому ви її не допитуєте, звідки вона взялася в російській мові?!

Обоє слідчі остовпіли. Вони зовсім не чекали такого вибуху і були навіть спантеличені. А літера Ґ вела далі:

— А наш предок народився у древньому Римі. Його зареєстрували 235 року до народження Христа! Його матір’ю була літера С, яка читалася К. Унизу до хвостика С приробили перетинку і вийшло G, яке й читалося як КГ. Та триста-п’ятсот літ тому в Україні мене теж так писали — КГ. Подивіться старовинні грамоти. Про це писали у своїх наукових розвідках чимало вчених — і Павловський, і Житецький, і Кримський…

Нарешті Зляк оговтався:

— Записуй: аристократка! Має родичів за кордоном, у Римі. Агент багатьох розвідок!

Літера Ґ спантеличено дивилася на Зляка:

— Яких розвідок?!

— Ти сама призналася! А яких розвідок — це ти нам зараз скажеш. Ну? Хто тебе закинув?

— Як це закинув?

— Не прикидайся! Тебе розкусили — ти закинута з-за кордону з метою диверсії!

— Та ви що — я?

Підключився знову Добряк:

— Не крути! Ти сама сказала на початку допиту, що ти — «зривна».

— Бо я є зривна, бо вимовляюсь вибухово — КГ! Ґ!

— Ну от — зривна, вибухівка.

— Але ж я не диверсантка! Клянусь! — уже справді перелякалася літера.

— З яких ти розвідок? Зізнавайся по-доброму!

— З наукових! — знову вибухнула Ґ.

— О, це вже ближче до суті. А яка це країна? — спитав Зляк у Добряка. — Наукія? Чи Наукові Острови?

Добряк теж замислився.

Літера Ґ зраділа з передишки і не заважала слідчим думати.

— Німецька — у Німеччині, турецька — у Туреччині, а науцька… Значить — у Науччині?! Щось я такої країни не знаю.

Зляк зрадів і з радістю вимовив:

— То, може, ми відкрили геть нову розвідку?

Він взявся за телефонну слухавку, злісно подивився на літеру Ґ:

— З якої країни? Мовчиш? Не кажеш? Зараз подзвоню начальнику (подзвонив). Так, це ми… Не признається. Тяжко признається. Ось каже, що вона з розвідки… цієї… Ну як її… Ага! З наукової. То ми тут думаємо, що це за держава, і не розуміємо. Га? Ага… ага... ага… так…. так…

Його лице наливалося кров’ю. Руки почали тремтіти. Рука стислася в кулак. Він ступив кілька кроків уперед — і збив Літеру Ґ на підлогу. Ще якийсь час вислуховував крик начальника, потім обережно поклав трубку і підстрибнув до розпростертої Літери Ґ…

Довго потім кигикала Літера Ґ, шкодувала, що так пожартувала. Кілька днів їй не давали спати, пити, їсти, навіть лягати. Вона стояла на одній нозі, душа її розривалася, але носик не опускався долі. Вона все ще сподівалася, що розберуться і випустять.

Через якийсь місяць Літеру Ґ знову викликали на допит. «А раптом?» — думала вона. Та стріли її ті самі слідчі.

— Підпиши, що ти у 1929 році була закинута до нас з метою диверсії.

— Та яку ж я можу зробити диверсію? Я — проста літера!

— У тебе була мета націоналістична — довести, що російська мова бідніша, ніж українська, бо не має літери Г для слів Бог і Господь. Пункт другий звинувачення: ти хотіла довести, що у церковнослов’янській мові усі Г були «глаголь», а не КГ. Пункт третій: наклеп на нашу мову, що у нас є слово Бог. А у нас нема Бога! Ми його відмінили! — зареготав Зляк. — Так само і тебе від-мі-ня-є-мо!

Літера Ґ все ще не опускала носика:

— А як же ви без мене відрізнятимете слова «гав» і «ґав»? Або «грати» і «ґрати»?

Тут уже обоє слідчі зареготали:

— Поки ти гав-гав, ми не ловили ґав. За те, що посміла нам на нервах грати ми тебе посадимо за ґрати! Ха-ха-ха! Раз ти хотіла в цьому слові жити — ось і живи собі в ґратах!

І пішла Літера Ґ за ґрати і довго-довго сиділа за ними, хоча багато-багато наукових розві… праць написано було на її захист. А ми без цієї Літери думали: се гвалт чи ґвалт? Гніт се чи ґніт? Гавкаємо чи ловимо ґав?

Округлість

Зійшлися якось і помножилися два числа. Тобто, не самі зійшлися, а знайшлися люди, які звели їх докупи, та й помножили. Вона була звичайненькою собі Четвіркою, простенькою, славною, веселою. А він був сином Довжини Кола і Діаметра Кола. Звали його Пі, і був він числом ірраціональним, себто 3,1415926… і так далі, до таємничої, незбагненної безкінечності, яка надавала цьому числу деякої пікантності, незрозумілості.

Спочатку був медовий місяць, вони собі жили непогано. Але через деякий час з’явилися перші ознаки несхожості характерів. Четвірка — завжди веселенька, кругленька, не знає ніяких клопотів. А Пі нелегко було осягнути самого себе, не те що когось чи щось. Замислившись, він як піде внутрішнім зором по тому своєму хвостику, який в’яже його з таємничою, незбагненою безкінеч-ністю — 14159265358932… і далі, далі, далі. За-глиблюється в себе, а кінця не видно та й не видно. І вже Пі далеко від хати, від Четвірки.

Сумно стає Четвірці самій.

Спочатку ще вона хотіла таки, намагалася осягнути свого чоловіка, намагалася множитися на його безкінечні числа, але ж кінця не видно! Вона любила круглість, кінечність, ясність. Множиться на десять, двадцять цифр того хвостика — і за голову хапається:

— Ні, ні, не годна я тебе розуміти, осягнути! І як то можна жити з хвостом отим? — казала вона. — Ірраціональність (тьху, слово яке!) — це просто малахольність…

Пі сумно посміхнувся, розуміючи дружину: що я, мовляв, зроблю? Така моя суть.

Ну й батьки у тебе! — сердиться Четвірка.

— Та що батьки? Вони нормальні числа… А може, це тому, що вони не множилися, а розділилися, га? — розмірковує Пі.

— А мої цілком нормальні: мама Два і батько Два. Помножилися — я народилась. А от у нас з тобою що вийде, я не знаю, але бачу, відчуваю, що буде такий самий виродок, як і таточко! — сердиться Четвірка.

— Так, так, — журиться Пі, — такий самий, виродок, бо скільки не множ мене на тебе, буде така сама Безконечність, таємнича і незбагненна…

— Безконечність, — перекривляє Четвірка. — Хто там її бачить, і кому вона треба? Все одно ніхто далі другого, третього знака за комою і не заглядає…

— Іноді Пі мрійливо говорив дружині:

— А знаєш, в іншій системі числення я міг би бути цілим числом, раціональним.

— У якій це другій?

— Ну, в іншій системі рахунку.

— Е, та ж хіба є друга? Видумуєш щось. Одна є — наша, десяткова.

— Ні, — пробував заперечувати їй Пі. — Буває двійкова, трійкова, дванадцяткова. Для кібернетики, наприклад, придатна лише двійкова.

— Боже, що ти мелеш? Чи ти здоровий, Пічику мій?

— Він припинив такі розмови. Задовольнявся тим, що хоч і менший за Четвірку, зате — безкінечний. Це так нагадувало слово безсмертний.

Та слід було давати добуток, а Четвірка боялася зазирати далі п’ятої-десятої цифри свого Пічика. Й умовила вона чоловіка звернутися до лікарів. Ті порадили йому закруглитися. Можна з недостачею, можна — з надлишком.

— Будь ласка, мене — з надлишком.

— А скільки знаків лишити після коми?

— Ну хоча б десять.

Після ампутації лишилося Пі 3,1415926356.

Четвірка дуже й дуже зраділа.

— О, ти вже стаєш круглішим. Але все-таки цей хвіст занадто великий. Ну подумай сам: там ідуть, по суті, лише одиниці, двійки, соті, тисячні долі. Укороти хвоста, Пічику, рідний…

Пішов знову Пі до лікаря.

— Утніть мені ще половину.

Похитав лікар головою, але каже:

— Вам з лишком?

— Ну так...

— Тут п’ята цифра 9, перед нею 5. То з лишком буде 60. Але нуль нічого не значить. Отже, лишиться чотири цифри.

— То хай так і буде.

Став Пічик дорівнювати 3,1416.

Недовго раділа Четвірка. Згодом знову почала:

— Незручно мені за той твій хвостик. Якийсь ніби ти ущербний, усі числа солідні, цілі, круглі. І я ось кругленька, а ти… І що в тому толку? Подумай: три цілих! І там якась нещасна одна тисяча чотириста шістнадцять десятитисячних! Ну що вони значать проти твоїх Трьох Цілих? Ну хай би там, припустимо, п’ять сотих. Це вже хоч щось — половина. Помножили б мене на твою половину, то мали б дві цілих! Цілі дві! А той хвостик що дасть? Якась половинка, знову буде хвостик у сина! Зніми ти його, котику, заради мене, заради дитини нашої.

І послухався Пі її. І зняв того хвостика. І став простим, круглим, усім зрозумілим Трояком, меншим на цілу одиницю за свою половину, як він називав дружину Четвірку.

Зате живуть вони тепер просто, щиро, душа в душу. І ніякі химери тепер Трояка не мучать. І почав думати він, що батько його був Трояк, а мати Одиниця, бо ж і пам’ять його стала коротшою.

Зате ж і син його — Дванадцять — потрапив у другий Десяток. Ще б невістку підібрати з того ж таки Другого Десятка, то онуки вийшли б аж у Сотню.

Діти йдуть вище — такий закон круглих чисел.