«Предтеча з ніжними очима», або Ким був Дзюба для України?

Втім, все ж, ким був Іван Дзюба для України? Кого ми втратили і кого ніколи не забудемо?

Правдолюб Дзюба проти «голих королів»

У Дзюбу, за словами Ірини Жиленко, був закоханий увесь інтелігентський Київ 1960-х. Він був «звістовником правди». Людиною кришталевої чесності і тонких емоцій. Коли він виходив на сцену і починав говорити своїм тихим голосом — зала завмирала. В нього ніколи не було якихось спе-ціальних ораторських прийомів. Не було ядучого сарказму. Він завжди говорив спокійно, чемно та аргументовано. А ще в нього були світлі, майже дитинні очі. Кожен його виступ був поєдинком. Із глупством, ошуканством, підлістю, на які багата зазвичай будь-яка доба, але та — радянська — була багата особливо.

Він послідовно і ретельно викривав брехню, не знаючи милосердя до тих, хто її поширював. Він показував неймовірне убозтво і нікчемність — і професійне, і людське — тодішніх «літературних генералів». Він, шляхом порівнянь і зіставлянь — одних фактів — ловив їх на пересмикуванні та хамелеонстві. І вони ставали тим, ким насправді були: «голими королями». Бундючними, пустопорожніми і смішними. Попри надимання щік, попри регалії й цяцьки на грудях. Цим він неймовірно дратував український літературний істеблішмент і викликав неймовірне захоплення у думаючої молоді.

Його зганяли зі сцени, заплескували, але він, витримавши паузу, спокійно продовжував: «Пробачте, я вже закінчую. Я ще тільки про вас скажу, Юрію Оліферовичу…». І Юрій Збанацький, тодішній радянський письменник-функціонер, який сидів у президії, червонів і немилосердно калатав у дзвоник або стукав по графинові з водою.

Дзюба практично ніколи не сердився. Лише раз, коли йому не дали закінчити виступ, він, зійшовши зі сцени, гукнув: «А ви що думали? Ви будете брехати — а я мовчатиму?».

Смертельний ворог влади, котрого треба було знищити за будь-яку ціну

Дзюба не знав страху, так само, як не визнавав жодної тактики чи стратегії або ж хитрої дипломатії у поводженні з владою.

Саме він найпершим привселюдно зробив заяву про арешти 1965 року, коли хрущовська відлига для України закінчилася на три роки раніше за московську. Сталося це в палаці культури «Україна» 4 вересня 1965-го під час прем’єрного показу «Тіней забутих предків» Параджанова. Тоді головними особами були троє: Іван Дзюба, Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл. Саме фраза Івана Дзюби: «У нас велике свято, але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді», сказана зі сцени у мікрофон, і стала каталізатором усіх подальших подій. Саме ці троє сміливців і стали смертельними ворогами кадебістської влади.

Він дратував і непокоїв режим. І дійсно: хіба може не непокоїти людина, яка відстоює свою національну і людську гідність? Людина, яка в «глухому» 1965-му пише «Інтернаціоналізм чи русифікація?» — працю, за яку арештовували кожного, хто тримав її у руках? Працю, яка стоїть поряд з «Україна чи Малоросія?» Миколи Хвильового і «Возз’єднання чи приєднання» Михайла Брайчевського. Книга, яка мала б бути у кожного українця.

Ірина Жиленко у «Спогадах» згадувала, як «десь на початку 60-х ми зустрілися з Іваном Дзюбою на розі Леніна (тепер Хмельницького) і Франка і, довго проводжаючись у межах кварталу, говорили саме про злочинну відстороненість українського слова від проблем сучасника. І тоді Іван сказав, що зараз добре діло зробить поет, який напише піонерську пісню українською мовою, яка стала б популярною. Бо… соціалістичні ідеї — менше зло, ніж русифікація (а отже — нищення) України».

А ще він був геніальним агітатором. За словами одного із сучасників, «Дзюба привів, можливо, в національний рух не менше молодого люду, ніж усі інші дисиденти, разом узяті». «За Дзюбу ми ладні були вмерти…» — кинув хтось із шістдесятників. І саме це було найнебезпечнішим для режиму. Тому Дзюбу безліч разів «проробляли». З ним намагалися «розмовляти». Його цькували і неодноразово погрожували. Вона — влада — чудово розуміла, що ні заслання, ні навіть убивство жодним чином не вирішать проблеми. Радше навпаки: «ореол мученика» зробить із Дзюби національного героя за життя. Їм не потрібен був новий «в’язень честі». І саме тому було докладено усіх зусиль, щоб зламати цю кришталево чесну людину психологічно. То було страшне судилище.

Микола Лукаш — ще один київський блаженний — написав заяву до відповідних органів з проханням відсидіти за Дзюбу… А це вірші Ірини Жиленко:

…А на паркетах, на диванах —
бруд, слина, кров і… благочинність.
Тут зацькували Іоанна,
предтечу з ніжними очима.

Хто мав моральне право сказати хоч щось на адресу Дзюби? Єдиний — Василь Стус. Як рівний рівному. І більш ніхто.

* * *

Дзюба наближав українську незалежність. Розбудовував вільну Україну. Переймався її долею. Попереджав і застерігав. Він був порядною людиною, яка називала речі своїми іменами в часи, коли це було небезпечно. Іван Драч про нього сказав:

Та до крапельки сонцю віддане,
на пшеничних вітрах встає
твоє чисте, густе і провітрене,
помаранчеве серце твоє.

…Вічне Життя роковане Іванові Дзюбі у пам’яті вільної України.

Марко НАЗАРЕНКО.

Джерело: https://www.ukrinform.ua.