«...Поки не визволимося духовно»

От і дочекалися, що «брати» почали війну під прапором захисту «русскоязычных». Люди наші прозріли, та це прозріння обагрене кров’ю тисяч захисників. Хоча ще й нині є чимало чорноморців, які так і не осягнули значення слова «націоналіст» і призначення рідної мови в Україні.

Вибачте, але маю право на такі судження, бо пережила зневагу нашої мови і мене як учительки української мови і в радянський час, і спогорда кинуте (в реєстратурі поліклініки!): «Стрелять вас надо!» уже в незалежній Україні, і багатолітні змагання як просвітянки із владою за пошанування та утвердження української мови як державної.

Не скажу, що «багато» але сьогодні в суспільному житті нашого міста дещо змінилося. Повземо, але таки вперед. Міська рада виділяє кошти на видання книжок місцевих авторів, державні свята й заходи проводяться на офіційному рівні, почалися позитивні зміни в освіті… А от мовні питання соромливо замовчуємо: в торгівлі українська мова відсутня, в кіосках як зневажали українську пресу, так і зневажають, нові вивіски в місті — переважно англомовні...

«Країні, яка пережила декомунізацію, варто було б розуміти, що московська мова в Україні — це також спадок комунізації, тому її місце сьогодні — не на українських телеканалах, не на вивісках, не у сфері обслуговування, а на смітнику історії. Давно зрозуміло, що московська мова в Україні — це не засіб комунізації, а знаряддя побудови чужої держави», — пише Павло Шубарт («Чорноморські новини», 20.01.2018).

Сумно, але на останніх місцевих виборах у Чорноморську жодна партія, крім «Європейської солідарності» та «Батьківщини», навіть слів таких, як «мова», «культура», не згадала. Хіба що партія Шарія та «ОПЗЖ» — звісно ж, в негативному сенсі.

Гріє душу рідна мова з дитячих уст — на вулиці, в садочках, у школі. Та, на жаль, десь до 6-7-го класу, коли діти починають розуміти ступінь нашого лицемірства: «на публіку» — українською, між собою — російською. Та й уся позашкільна робота ведеться російською мовою: в гуртках, спортивних секціях і, що неприпустимо, в бібліотеках!

У всіх змаганнях за мову мені якось байдуже, яка позиція Васильєва чи Полякова (якщо вона не українофобська), мене більше болить, коли Васильченко або Поліщук відходять від свого, рідного, стаючи зрадниками. Такі манкурти першими штовхнуть у спину. Згадую слова Петлюри: «Нам не страшні московські воші, нам страшні українські гниди».

Якось я вже розповідала майже анекдотичний випадок, що стався в дитячій лікарні. Ми з онуком розмовляємо, захоплені грою. Біля нас стоїть хлопчина, роззявивши рота, а прийшовши до тями, запитує:

— Вы шо, с Украины?

Як кажуть, приїхали…

Пізніше я довідалася, що той хлопчина живе в Олександрівці.

Є ще одна біда, яка перекреслює всі уявлення про культуру, — нецензурщина. Хочу звернутися до всіх чоловіків — молодших і старших, а то й, на жаль, до деяких жінок: не плюйте собі в душу і бережіть душі своїх дітей! Адже з поганого слова починається погане життя. Зрештою, чого чекати від тих, хто паскудить ім’я Матері?

Дослідження свідчать, що наркоманія, алкоголізм, СНІД, розлучення і самогубства значно поширеніші на тих українських землях, де укра-їнська мова зазнала найбільше утисків. Ось чому кожен окупант починає поневолення загарбаної ним країни перш за все із заборони мови, з насадження своїх моральних принципів.

Без перемоги над «русским миром» вся кров, пролита за Україну, буде марною. Ми не маємо сьогодні морального права бути байдужими! До звитяг нас кличуть кращі сини й доньки української нації, які поклали свої життя на вівтар боротьби за незалежну й духовну Україну, — Іван Світличний, Алла Горська, Оксана Мешко, Валерій Марченко, Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Олекса Гірник одесити Юрій Липа, Святослав Караванський, Ніна Строката, Василь Барладяну і багато інших.

Сьогодні живе й працює в Одесі один із того героїчного племені, який постраждав за свої переконання, — Олекса Різників. Він невтомно до-сліджує глибини української мови, славить її неповторність.

Будьмо й ми гідними їх! Не стіймо осторонь у боротьбі за нашу державність і за рідну мову. Вдумаймося, скільки благородства в словах Василя Стуса, сказаних під караючим мечем:

Тримай над головою свічку,
Допоки стомиться рука, —
Ціле життя.

А ще пам’ятаймо слова Дмитра Донцова, який наголошував: «Не визволимося політично, поки не визволимося духовно».

Це повинно стати нашим девізом!

Валентина СИДОРУК,
членкиня НСПУ, просвітянка.
м. Чорноморськ.