Де ти, моя «Сон-трава»?

Швидко промайнув непростий перший курс. Мене не виключили з першого курсу лише завдяки зусиллям тодішнього декана філологічного факультету Анатолія Жаборюка, який по секрету зізнався мені, що взяв мене на поруки. А ще на всіх іспитах, щойно я брала до рук екзаменаційний білет, до аудиторії заходив Жаборюк і сидів, доки я не складу іспит. Своєю присутністю він підтримував мене, адже серед викладачів були охочі за завданням «інстанції» поставити мені двійку. Тоді офіційною причиною виключення були не політичні погляди чи дії (у нас же неблагонадійних не було!), а сфабриковані академнеуспішність або аморальність. І перше, й друге робилося легко. У першому варіанті три викладачі ставили неблагонадійному студентові «незадовільно», а в другому — до такого студента підсилали осіб протилежної статі й адміністративні особи разом зі свідками складали акт про аморальну поведінку.

Отож навчальний рік закінчився благополучно. Улітку ми поїхали на фольклорну практику. Я потрапила до Троїцького. Там тоді діяв гурток при сільському клубі, який цікавився фольклором, декоративно-ужитковим мистецтвом, літературою. Це була форма гуртування й виживання сільської інтелігенції. Зауважу, інтелігенції не за дипломом, а за ладом душі. Я швидко заприятелювала з Ростиславом Палецьким та Раїсою Чернець. Раїса Чернець дописувала до районної газети, пробувала писати вірші, не розлучалася з фотоапаратом, яким фіксувала все, що потрапляло на очі. Більше нікого з троїцького гурту на імена та прізвища не пам’ятаю.

Хоч Палецький тоді ще не був широко відомим, у нього вже була авторська мистецька школа, у якій навчалися сільські діти. Якщо мені не зраджує пам’ять, у Ростислава Михайловича навчався основ декоративного розпису і його молодший брат Юрій. Я інтуїтивно відчула талант, що підкріпилося спогляданням його творів, і вирішила, що треба якось популяризувати майстра. На той час я вже знала роботи Марії Приймаченко, Ганни Шостак-Собачко, Лізи Миронової, зокрема суперечки про творчість Лізи Миронової, а також інших майстрів декоративно-ужиткового мистецтва. Роботи Палецького мене вразили. Я розу-міла, що його стиль відрізняється від стилю вже відомих мені митців, що в них є якась приваба південноукраїнського степу, але науково ще не могла пояснити їхню суть.

Швидко дала знати про цікавого майстра народної творчості Іванові Малюті, який тоді працював редактором на Одеському телебаченні. Попросила зробити передачу про Ростислава Палецького. Він не забарився з приїздом. Були зйомки, була передача. Думаю, саме ця передача стала початком популярності Палецького, адже бум у його визнанні як майстра настав наступного, 1971 року. Під час зйомки ми зблизилися з Ростиславом Михайловичем. Неймовірно, але я досі пам’ятаю його голос. Якби почула в натовпі, оглянулася б. Йому тоді було 38. Обличчя сільського інтелігента виглядало просвітленим. Світлі, ясні очі, в яких то світився смуток, то спалахував гумор. Говорив він українською мовою, в яку вкраплював примовки. Його улюбленими примовками того часу були «японська свєчка» і «японський городовой». На мої запитання, що вони означають, відповідав: «Не знаю» і сміявся. Ними він передавав і захоплення, і невдачу, і симпатію, й антипатію, й інші відтінки людських почувань.

Не пам’ятаю прощання, від’їзду з Троїцького. Але добре пам’ятаю, як наступного року, вже на другому курсі, знаючи (звідки саме?), що в сільському клубі Троїцького експонується виставка творів Ростислава Палецького, я зібрала ватагу однокурсників, і ми здійснили вилазку в це село.

Нещодавно я зателефонувала до однокурсника Федора Пашути й запитала, чи пам’ятає він ту поїздку. «Аякже! — жваво відгукнувся наш колишній староста курсу. — Добре пам’ятаю!». Федір підтвердив мої спогади, що з дівчат, окрім мене, були мої подруги Ніна Маланко й тепер уже давно покійна Люда Набок, а з хлопців — він, староста курсу Федір Пашута, однокурсники Василь Піддубняк, Олександр Пилипенко, можливо, тепер уже теж покійний Анатолій Зелінченко. Загалом нас було з вісім осіб.

Зібралися в дорогу, а грошей катма. Від траси Одеса — Київ дійшли до Троїцького. Було холодно. На городах уже зібрали врожай. Лиш де-не-де ще стояли велетенські головки пізньої капусти. Уночі городами пройшовся добрий морозець. Та й на час нашого прибуття до Троїцького було не жарко. Ми йшли селом і мріяли: прийдемо до хати Палецького, а його дружина Марія витягне з печі гарячого борщу, ще чогось смачненького й гарячого. Ми наїмося, нагріємося, подивимося виставку й задоволені поїздкою повернемося до Одеси.

Палецький зустрів нас у нетопленій хаті, тепло одягнений, щоб не простудитися. Дружина поїхала кудись у справах чи до родичів, а він був сам, до того ж у хаті не було нічого їстівного. Він повів нас до клубу, провів екскурсію. У клубі теж було холодно. На правій стіні від входу до зали мою увагу відразу привернула робота «Сон-трава». Усі пішли далі, а я все поверталася й поверталася до «Сон-трави». Щось у ній було магічне. Ростислав Михайлович радів із моєї зацікавленості, а я розповідала йому, що в цій роботі є щось настільки співзвучне моїй душі, що вона мене вабить, кличе, відлунює в моєму єстві. «Раз вона тобі так припала до душі, я тобі подарую цю картину. «Сон-трава» буде твоєю», — замислено промовив, дивлячись мені в очі. Ані він, ані я не знали, що «моя» «Сон-трава» ніколи не стане моєю, що ми бачимося востаннє і що жити Палецькому залишилося неповних вісім років...

Ми наспіх попрощалися й побігли шукати тепло і якусь їжу. Хтось із хлопців зайшов у чийсь незагороджений город і — простіть нам, люди! — украв головку капусти, більшу від наших нерозважних студентських голів. Знімаючи з неї листок за листком, ми швидко з’їли капустину. Їли б іще, та нема. Пошуки грошей на їжу в кишенях не принесли жодної несподіванки — грошей ні в кого не було. І раптом у сумці, яку Люда Набок позичила для мене в своєї подружки Діни, я знайшла три карбованці. Це була неймовірна радість! Ми забігли до магазину, купили буханку сірого хліба й прожогом помчали до чайної. А там замовили по склянці гарячого чаю, порізали маленькими шматочками хліб, смачно з’їли й запили з випрошеного в добросердної тітки чайника гарячою водою.

Повеселілі, ми бадьоро дійшли до траси Київ — Одеса, сіли в комфортабельний автобус і… принишкли. Водій нагадав, що слід заплатити за проїзд. Ми позаплющували очі й мовчали. Тоді підвівся наш староста Федя Пашута. Розплющивши одне око, я побачила, що він, зігнувшись, стоїть біля водія і щось йому пояснює. Що він казав водієві і що той відповідав, мені не відомо. Але про оплату проїзду нам більше не нагадували…

Серйозні неприємності в мене почалися восени 1971 року. Я жила тоді в квартирі дисидентки Ніни Строкатої, чоловік якої Святослав Караванський відбував другий термін покарання в радянських таборах. А Ніна Строката, залишившись в Одесі без роботи й без засобів до існування, поїхала на постійне проживання в Нальчик, де відбував заслання Юрій Шухевич — син генерала УПА Романа Шухевича. У зимову сесію (в січні 1972-го) мене виключили з третього курсу університету.

Навесні в Одесі відбувся суд над Ніною Строкатою, Олексою Різниковим та Олексою Притикою. Мене із залу суду вигнали «за погану поведінку».

Після цього ми з моїм чоловіком приїхали в село Требухів Броварського району на Київщині, до моїх батьків, і залишилися жити в них. Пізньої осені 1972 року я народила сина. Невдовзі (думаю, ранньої весни 1973-го) до мене в Требухів приїхала з Троїцького Раїса Чернець. Ми були раді зустрічі, поспілкувалися, пофотографувалися. Пізніше вона надіслала нам фотографії. Ані з нею, ані з Ростиславом Палецьким ми більше ніколи не бачилися.

Знаю лише, що згодом його мистецьку школу закрили, а його самого звільнили з роботи, залишивши без засобів до життя. Поштовхом до політичної помсти тоді могло послужити те, що в його творах поставали стилізовані образи козаків, язичницьких українських героїв, а це радянська влада вважала небезпечним для свого існування.

Уже тепер мене кілька разів запитували, чи був Ростислав Палецький дисидентом, чи належить він до шістдесятників. Думаю, зараховувати його до дисидентів нема підстав. Він не був харизматичним борцем проти радянської влади, не входив до антирадянських організацій, не підбурював людей до боротьби проти влади. Він був художником у колгоспі, керівником гуртка, директором сільського клубу, директором будинку народної творчості. До всіляких свят йому неодноразово доводилося малювати Леніна, виконувати інші ідеологічні малюнки, писати радянські гасла. Це була його робота, його сірі будні, зовсім не схожі на дисидентське життя.

Якщо ж міркувати про його належність до шістдесятників, то, я думаю, своєю творчістю не на замовлення, а за покликом душі він працював цілком у руслі шістдесятництва. Він сказав своє вагоме слово в галузі тогочасного декоративно-ужиткового мистецтва. Його картини передавали не лише стилізовані розписи та пейзажі, а й дух українського Півдня, харизму українського козацтва, героїку язичницької давнини. Його творчість суголосна з творчістю шістдесятників в інших мистецьких галузях.

* * *

2021 року Анжела Савченко, керівниця туристичної фірми «Київські фрески», колишня активістка моїх гуртків у СШ № 3 м. Бровари, де я колись давно вчителювала, повезла туристичну групу в Перешори Подільського району, освоюючи туристичний маршрут до 160-річчя Євгена Чикаленка, та Ананьєва. Коли вона виставила на своїй фейс-бук-сторінці матеріали поїздки, я, переглядаючи їх, зойкнула, а прийшовши до тями, написала: «Боже, як ці картини схожі на роботи Ростислава Палецького! Той самий стиль!». Анжела відповіла: «А це і є роботи Палецького!».

У моїй душі вибухнула революція. Я стільки пригадала, передумала, пережила емоційно і написала цей короткий спогад до 90-річчя Ростислава Палецького. Що вийшло, може побачити кожен, хто не полінується прочитати ці рядки.

Я щиро вдячна Іванові Малюті, в якого збереглася світлина Ростислава Палецького з дружиною Марією та зі мною 1970 року.

Моя щира вдячність журналістові Юрієві Федорчуку, з яким нас обміняла контактами Анжела Савченко і з яким ми заприязнилися. Він надіслав мені світлини картин Ростислава Палецького. Серед варіантів «Сон-трави», надісланих ним, я шукала «мою», але не знайшла. Одна своєю тональністю, кольоровою гамою наближається до «моєї», але, здається, все ж це не вона.

Де ти, моя «Сон-трава»? Де ти, «Сон-трава» Ростислава Палецького, яка колись так сколихнула мою молоду душу? Я й досі виглядаю тебе з життєвих доріг, і досі тужу за тобою, як тільки може тужити людина за своєю молодістю, за ідеалами, за ідеями, які не вдалося втілити, за тим, що кличе людську душу в таємницю, в загадку, до пізнання глибинного сенсу людського життя.

Марія ОВДІЄНКО,
старша наукова працівниця Броварського
краєзнавчого музею.

НА ЗНІМКУ: студентка Марія Овдієнко з Ростиславом Палецьким і його дружиною Марією (1970 рік).

Біографічна довідка

Ростислав Михайлович Палецький народився 10 січня 1932 року в селі Коханівці тодішнього Троїцького району на Одещині. Ані професійної мистецької, ані будь-якої вищої освіти не мав.

Працював художником у колгоспі, завідував у селі Троїцькому клубом, будинком народної творчості, у якому працював центр фольклористики та народної творчості «Перлина степу» (дослідження фольклору, ткацтва, писанкарства, вишивки та інших видів народного мистецтва). Ростислав Палецький відкрив у Троїцькому будинку народної творчості авторську школу декоративного розпису.

На 1970-і роки припадають найвищі досягнення в творчому житті май-стра. У 1971-у в Одеському музеї західного та східного мистецтва відбулася перша персональна виставка його робіт. Того ж року йому було присуджено бронзову медаль лауреата Всесоюзної виставки творів декоративно-ужиткового мистецтва. Тоді ж одержав звання «Заслужений майстер народної творчості». Персональні виставки творів відбулися в багатьох містах України, а також у Польщі, Болгарії, Німеччині, Чехії, Японії.

Згодом Ростислава Палецького звільняють з посади завідувача будинку народної творчості, закривають його авторську школу декоративного розпису.

7 березня 1978-го його було вбито невідомими злочинцями у своїй хаті.

У 2007 році запроваджено обласну мистецьку премію в галузі декоративного розпису його імені.

Новаторство Ростислава Палецького в жанрі декоративного розпису полягає в тому, що він не лише використовував традиційні елементи, а й створював власні оригінальні композиції з авторськими елементами, які передають національний колорит, зокрема степовий колорит півдня України. Улюбленими його темами стали козацтво, стилізація образів історичних та літературних героїв, епосу українського народу, язичницькі мотиви. Найулюбленіший літературний твір майстра — драма-феєрія Лесі Українки «Лісова пісня», за мотивами якої він створив мистецький цикл.