Дмитро ШУПТА. Паралель

Бо вічний біль, як вічна і людина,
Як і добра одвічна ненасить.
І скільки б не заходилась руїна,
Любові їй уже не погасить.
 
Зневажене мечем святе кохання
На згарищах відроджується знов.
Закохані, що перейшли страждання,
Вже вічні, як немеркнуча любов.
 
І доки жива хоч одна комаха,
Так буде вічно, — я на тім стою!
Лель в небуття, а в рабство Андромаха —
Пішли у вічність. Кожна у свою.

2

Нам предки запровадили звичаї,
Щоб їх ми не забули й берегли.
Любов цивілізацію вінчає
І зв’язує історії вугли.
 
Душа у нас окрилена, мов птаха,
І нехтує кордони всіх земель…
Тож Гектора кохала Андромаха
Так, як любити вміла Оря Лель.
 
Вони були, на диво, однолюби,
Такі вельможні, горді, молоді.
І першими у світі їхні шлюби
Коханням освятилися тоді.
 
Із них душею кожен — богорівний,
Хоча страждань і горя всяк зазнав.
І почуття ліванської царівни
Беріг наслідник трону, бо кохав.

3

Додому вершник мчав у бурки змахах,
Вкривав дорожній пил дахи осель.
І Гектору назустріч Андромаха
Так бігла, як назустріч Орю Лель.
 
Такої миті вигоїться рана
І кожен крок потроює снагу,
Коли на зустріч вибігла кохана,
Кінь зупинитись мусить у бігу.
 
Шляхи свої присуджені і птаху,
Їх не уникнеш в сув’язі проблем…
Убито Гектора — і Андромаху
В наложниці забрав Неоптолем.
 
Дійняв до серця вид її прекрасний
І розгорявся промінь-негасим.
Неоптолеме, грішнику нещасний,
Ти думав, володітимеш усім?!.
 
Гадав, під владу візьмеш Андромаху?
Хоч тілом ти її заволодів,
Та помиливсь! Над Гекторовим прахом
Вона витає в безмірі віків.
 
Під примусом? Під карою? Під страхом?
Як рана на бездушному ножі…
О! Розкажи, стражденна Андромахо,
Як виживало тіло без душі?
 
Які повіддя і які вудила?
Яку спила отруту із жала?
Чи ти у темних сутінках ходила,
Чи в безкінечнім присмерку жила?
 
Скажи ж тепер, велична Андромахо,
Крізь муки і печаль прожитих літ,
Душі, раніш, чим тіло стане прахом,
Дозволив хто цей залишити світ?

4

Не затінила часу павутина
Подій страшних заплутаних століть.
У тебе ще народиться дитина —
Твій син тебе зуміє зрозуміть.
 
Отож, молись народженій дитині
І дню, що виткав небо голубе:
Вони уже під олтарем святині,
На котрий ти несла саму себе.
 
Світ за очі ти відбула волісто —
Покинула ненависний той дім,
І заснував твій син новітнє місто,
Його назвавши іменем своїм.
 
Твій син Пергам — сподіванка остання,
Йому у долі більше повезло,
Зростав і також думав про кохання,
Про щастя і любов, добро і зло.
 
Але, збагнувши, як любила мати
В її роки, на те він був і цар, —
Не стане храм любови будувати,
Жертовности збудує він олтар.
 
Такі чуття й думки не випадкові
Оволоділи молодим царем:
Святий олтар жертовности й любови
Став вічного кохання олтарем.
 
Життя — не рай. Життя — одвічна плаха.
Чатує на любов петля й вогонь.
Кохала Оря Лель, як Андромаха
Колись любила Гектора свого.
 
Кохались наші пращури далекі —
Безгрішні душі, суджені богам.
Їх пам’ять не поглинув часу клекіт.
І вистояли Київ і Пергам.

5

Нашіптують нам роговинні мушлі
Про моря шум, про дні страшних пожеж.
Колись були мешканці Півдня мужні,
Їм сівери не поступались теж.
 
Щоб вижити, яку ж таки потужність
Потрібно мати з норовом бджоли!
Ми наших предків славимо за мужність
І за любов — для нас вони жили.
 
Які їм ґарди і які завали
На всіх дорогах час лихий несе?
А сіверів ще й кімерами звали
Чи просто гомерійцями. І все.
 
Не раз їм муки скрапували з вінець
Стражданням перевиповнених чаш.
Є приказка — стійкий, мов українець,
І це — девіз найголовніший наш.
 
Нас тут здавен поселено навіки.
Сюди, ніякий враже, не ступи!
Бо ми такі уперті, наче ріки,
Як море, небо, гори і степи.
 
Ми маєм силу. Ми красиві й мужні.
У часі ми не матимемо меж.
Нашіптують нам роговинні мушлі
Про море, про любов і час пожеж.

6

Збувається усе, що нам під силу,
Коли нестримний маємо азарт:
В скульптуру перетворюємо брилу,
Бо втілення величний задум варт.
 
Скульптурний пояс ваяний до ладу:
Богів з титанами непримиренна пря —
Струнку він підпирає колонаду
Жертовного любови олтаря.
 
Амфітеатром по крутому схилу
Летять ажурні східці прямо вниз,
Нагадуючи хвилю легкокрилу,
Підніжжя охопив олтарний фриз.
 
Десь дивом збереглися піраміди —
Несамовитий час узяв розгін.
Не вберегли столицю Атталіди,
Палаци й храми — в звалищах руїн.
 
Трагічно древні рухнули святині,
Та залишився, все-таки, не блеф,
Велично зберігаючись донині
Пергамський знаменитий горельєф.
 
Епохи донесли нам, попри злами,
Це диво, потрясаючи добу:
Гіганти з олімпійськими богами
Ведуть запеклу вічну боротьбу…
 
Розкопуєм засипані Помпеї
І знищений Пергам бозна-коли,
Де велети — сини богині Геї
Жорстоку кару Зевса понесли.
 
Розкопуєм з курганами могили —
Відшукуєм небесну пектораль,
Також взірці захопливої сили.
Але чи вбережемо їх, на жаль?
 
Їх поглинають сутінків померки.
Не стане їх, коли не буде нас,
Хоч відчайдушно в смертоноснім герці
Ми вистояти мусимо всякчас.