Переглядів: 786

«Ідейний проводир одеських українців»

Історик Леонід Смоленський: талант націєтворця і талан людини

Наприкінці минулого року українська громадськість відзначила 160-ліття від дня народження нашого видатного земляка Євгена Харлампійовича Чикаленка, уславленого мецената, одного з визначних борців за зняття імперських заборон на освітньо-культурний розвиток української нації, за відродження української мови, преси та книговидання, відомого активіста громадсько-просвітницьких організацій Одеси та Києва кінця ХIХ — початку ХХ століть.

Як свідчать численні публікації сучасних київських дослідників його культурно-історичної спадщини Н. Миронець та І. Старовойтенко, «українство Є. Чикаленка формувалося з юних років». З рідного села Перешори життєва стежина привела Євгена до Одеси, де цікаві зустрічі та знайомства сприяли зміцненню його національних почуттів. Після закінчення в Одесі свого першого навчального закладу — приватного пансіону англійця Рандаля, який запам’ятався хлопцеві дошкульними глузуваннями однокласників над його «мужичою мовою», він продовжив навчання в одеській приватній гімназії. Тоді там працювали незабутні педагоги — історик А. Андрієвський, учитель музики, композитор П. Ніщинський і неперевершений лектор Л. Смоленський (1844 — 1905). Останнього Є. Чикаленко назвав українським пророком, впливовим і шанованим учителем, який сформував своїми лекціями не одного свідомого українця.

Юнакові пощастило відвідувати вечори одеської інтелігенції в домі директора гімназії Є. Соколовського, які часто зворушували його своєю атмосферою. Є. Чикаленко згадував, що, почувши там одного разу українську пісню (її заспівував Л. Смоленський), щиро розплакався. Цей епізод, який залишив глибокий слід у його душі, Євген Харлампійович описав так: «На мене вона (пісня. — Прим. А.Г.) зробила незвичайне вражіння, не мелодією, не змістом, а тим, що Смоленський, цей бог, якому всі поклоняються, співає мовою, за яку мене карали, ганьбили, перекривляли; мовою, якої я почав соромитись, хоч в душі любив, бо нею почав говорити, нею розмовляв з милими моєму серцеві перешорськими хлопчиками-пастушками» (див.: Євген Чикаленко. Спогади (1861 — 1907). — К., 2003).

До неординарної особистості Л. Смоленського привертав увагу й інший наш видатний земляк — громадсько-політичний діяч, майбутній член Центральної Ради та міністр закордонних справ УНР в уряді В. Прокоповича Андрій Ніковський у період редагування ним щоденної української газети «Рада» (1912, 1913 — 1914 рр.), засновником і видавцем якої був Є. Чикаленко. Зокрема, у статті з нагоди 50-річчя від дня народження передчасно померлого українського філософа, фольклориста, публіциста і перекладача Трохима Зіньківського (1861 — 1891) А. Ніковський, розглядаючи становлення його громадської позиції, вказав на роль у цьому Л. Смоленського: «Стежку українську показав Зіньківському колишній ідейний проводир одеських українців Леонід Анастасович Смоленський. Цікаво, що не особисте знайомство та не безпосередній вплив учителя історії юнкерської школи лягли в основу поглядів Зіньківського на українську справу: в вісімдесяті роки та ще людині, що була під політичним підозрінням, не було змоги говорити одверто в юнкерській школі про історичне становище України, але з-під езопівської мови, з натяків та обережних висловів Зіньківський зробив останній і консеквентний висновок і пішов далі свого учителя. Старий шкільний учитель Зіньківського, позбавлений можливості прилюдно виступати з своїми думками про українську справу, майже зрікся практичної громадської роботи і всю свою віру переніс на силу поступу; він думав навіть, що якби поступове громадянство склало руки і всю свою віру, то все одно в світовій боротьбі прогрес вийшов би переможцем і звалив би всі змагання темного духа, зірвав би всі пута консервування народного життя» (Рада, 1911, №165, 23 липня (5 серпня).

Надзвичайно цікавим є звернення до яскравої постаті Л. Смоленського у творчості дореволюційного робітничого поета-лірика Андрія Бобиря (Бібика). До рідкісної для нашого часу збірки з етнографічною назвою «Перевесло», виданої в Одесі у 1913 році з передмовою під криптонімом «М.К.» (авторства відомого бібліографа, засновника одеської «Просвіти» Михайла Комарова, втім, і сама книжка була видана за його сприяння та його коштом. — Прим. А.Г.), увійшли найкращі вірші поета 1880 — 1890-х рр. з присвятами багатьом видатним українським особистостям (М. Кропивницькому, М. Комарову та іншим), у тому числі — аж два — Л. Смоленському. Попри певну стилістичну архаїку, вони й зараз варті уваги шановного читача.

До Л. Смоленського

Не в чистому полі на волі
Орел сизокрилий гуляє,
Не з вітром укупі за хмару
До сонця на раду літає…
Не видно орла на просторі,
Де кригою гори окуті,
І в землях далеких за морем
Орлиного гласу не чути.
Сумують долини широкі
І в’януть зелені діброви,
Бо замість орлиної пісні
Їм слухати треба, як сови
Викрикують глупої ночі,
Неначе по мертвому плачуть,
Та неоковирні ворони
Одні тільки голосно крячуть.
Питається вітер у моря:
«Де, брат мій, орел сизокрилий?
Чому не літає зо мною
До хмари поміряти сили?».
Одказує море бурхливе:
«Минула четверта частина
Короткого віку людського,
Як брат твій сидить на руїнах,
Не може піднятися вгору —
Приборкані сили могучі,
І вільная сила орлина
Закута в кайдани брязкучі.
Одні тільки очі в темряві,
Як зорі серед ночі сяють
І сміливим поглядом ясно
Околицю всю озиряють.
З очей тих невидимі сльози
Спадають на землю росою:
Оплакують долю погану
І просять у неба другої.
Минають літа за літами,
Старіють і землі, і люди,
А долі другої немає,
Та, Бог зна, коли вона й буде…
Сумує орел сизокрилий.
А очі ще дужче палають,
І думи орлині — могучі
Далеко по світу ширяють…
Не старіє серце орлине,
Не гине орлина надія, —
Замре на годину, мов фенікс.
Та й знов ожива й молодіє,
І все молодить коло себе,
Усе до життя покликає
І коло руїн помаленьку
Пожовкла трава оживає…
Не вирветься брат твій на волю,
Щоб вгору з тобою полинуть,
А сльози і думи орлині
Ніколи даремно не гинуть».

На тій же 45-й сторінці згаданої збірки містяться посилання на львівське видання «Зоря», 1892 р., і приписка: «Другу і благородному гуманісту». А промовлені ті слова автором у тому ж 1892-у на вечорі, влаштованому на вшанування 25-літньої педагогічної і громадської діяльності Леоніда Анастасійовича Смоленського:

«Смоленський був видатний чоловік серед одеського громадянства: розумний, з великою ерудицією, правдивий гуманіст, з непохитною вірою в добро і прогрес, а до того натхненно красномовний — він мав великий вплив на громадянство. З молодих літ готовився до кафедри історії, видержав магістерський екзамен і, здавалось, мав всі шанси добути кафедру, та не судилося йому досягти цього. Помер в Одесі в 1905 р., а поховано його в Морозовці, в хуторі його жінки. Торік заходами його родини поставлено на могилі пам’ятник, на котрому окрім звичайних написів вибито з одного боку: «Non omnis moriar» («Не кожен вмирає» — авторський переклад з латини А.Г.). А з другого: «Неначе наш Дніпро широкий, / Слова його лились, текли / І в серце падали глибоко…».

На сторінці 64 збірки «Перевесло» надруковано й іншого за змістом вірша, теж присвяченого Леонідові Анастасійовичу:

Л.А. Смоленському

Через гори, крізь туман
І темні діброви
Моя думка, що день Божий,
Летить на розмову
До твоєї, батьку, думи.
І як ніч настане,
Як засяють в небі зорі,
Срібний місяць встане,
Наші думи, мов то діти,
Що нещасна мати
Породила на світ Божий
Та й вигнала з хати, —
По руїнах на Вкраїні
Укупі літають,
Оплакують свою долю
У ночі питають:
Чи проснеться до зірниці
Україна-мати,
Щоб з усіма народами
Сонце зустрічати?.

Баку 1902 р.

Отже, крім наведених віршованих текстів, у збірці «Перевесло» зафіксована й інформація про місце вічного спочинку Леоніда Анастасійовича: село Морозівка. Щоправда, без додаткового зазначення територіальної приналежності цього населеного пункту. Наше звернення до Вікіпедії задля з’ясування детальніших біографічних даних про Л. Смоленського, здавалося б, мало усунути цю несуттєву прогалину, ос-кільки інтернет-видання чітко пов’язало назву села з Ананьївщиною. Однак додаткова перевірка розташування села з такою назвою на теренах донедавна Ананьївського району Одещини результатів також не дала, що й підігріло подальший пізнавально-пошуковий інтерес.

Що стосується прогалин у Вікіпедії, то варто зазначити, що на тій же її сторінці не вказане і місце народження Леоніда Анастасійовича. Є лише дата: 1844 рік. І все ж, інформація цього інтернет-ресурсу виявилася цінною, оскільки детально висвітлює період активної життєдіяльності Л. Смоленського в Одесі. Зокрема, там повідомляється, що серед прихильників його лекторської практики були відомі історичні постаті, як-от революціонерка В. Фігнер, видатний учений-біолог, професор І. Мечников, визначний орієнталіст і літературознавець Д. Овсянико-Куликовський. А з-поміж учнів, крім уже згаданих Є. Чикаленка та Т. Зіньківського, названі такі відомі імена, як історик й етнолог В. Кравченко, письменник М. Гарін-Михайловський, педагог та етнолог Д. Сигаревич, майбутній театральний режисер та актор М. Садовський, громадський діяч, історик і музикант М. Аркас та інші.

Щоб глибше пізнати постать Леоніда Смоленського, зазирнімо до праць відомих одеських істориків і краєзнавців — О. Музичка, Г. Зленка, В. Вельможка, М. Суховецького та інших.

Незабутній письменник і літературознавець Григорій Зленко у своїй книжці «Лицарі досвітніх вогнів: тридцять три портрети діячів одеської «Просвіти» 1905—1909 років» (Одеса, «Астропринт», 2004, 252 с.) цілу низку сторінок присвятив родині Смоленських. Зокрема, він чітко вказує місце народження Леоніда Анастасійовича — місто Керч у Криму, а також адресу мешкання його з родиною на вулиці Старопортофранківській в Одесі, розповідає про активну роль Л. Смоленського у за-снуванні й діяльності одеської «Громади» протягом 1870 — 1890-х років, про його зустріч і спілкування в нашому місті з відомим українським істориком Володимиром Антоновичем та громадським діячем Михайлом Драгомановим (перед від’їздом останнього з Києва за кордон у по-літичну еміграцію).

Досить цікавими можуть видитися для читача спогади сучасниці Л. Смоленського Софії Євгунової-Щербини з описом його зовнішності та поведінки, наведені Г. Зленком на сторінках своєї книжки: «Середнього зросту, худорлявий, темноволосий, з круглим білим обличчям, що звертало на себе увагу розумними очима, котрі іскрилися то гумором, то затаєним сумом і глибоко сиділи під чудово розвиненим лобом; невеличкий непрямий ніс, дитячий рот, чорна рідка борідка, невеликі, чорні, опущені вуса — такий був зверхній вигляд Смоленського… Це був широкий, світлий, сильний розум, і це був «природжений трибун»… Свої глибоко продумані переконання він висловлював палко, з захопленням. Його гаряча промова, без риторичних окрас, що іскрилась яскравими сполохами гумору, блискучими аналогіями, несподіваними зворотами, захоплювала слухачів. Слухаючи Смоленського, здавалось, ніби в душній кімнаті прочинилися вікна і повіяло свіжим повітрям, шириною і далеччю… Його промови були перейняті таким розумінням волі в кращому розумінні цього слова, яких мені не доводилося зустрічати потім. Ворог самодержавства, він був прихильником освіти трудящих мас і широкого розвитку культури. Він вірив у силу людського розуму…».

Про могутню силу просвітництва і талант лектора-викладача свідчить і вміщений у книжці Г. Зленка запис колишнього одеського юнкера В. Кравченка: «Години лекцій Смоленського в молодшому класі — то було велике свято не тільки для старших класів, а й для офіцерів, викладовців і, навіть, їхніх родин. Як тільки, наприклад, пролунала чутка, що буде лекція на тему «Класова боротьба в Римі», то всі інші заняття припинялись — слухачі лавою вливались до головної авдиторії. Публіка заповнювала не лише парти, а розташовувалась на вікнах, на підлозі — де хто міг. На сходах же викладацької катедри примощувався сам начальник школи».

На підставі праць одеських дос-лідників слушно зробити припущення, що на подальшій особистій долі та громадській діяльності Леоніда Анастасійовича не могли не позначитися такі трагічні обставини, як його арешт у 1882 році, хвороба-параліч у 1900-у й відхід від громадських справ та події 1905-го, пов’язані з єврейським погромом в Одесі, коли за особистої участі

Л. Смоленського, попри всю небезпеку, була врятована ціла єврейська родина на Молдаванці.

Сім’ю Л. Смоленського спіткало й особисте горе: рання смерть улюбленої доньки Олени, наділеної музичним хистом, яку під час навчання буквально затероризував недолугий педагог-музикознавець, і та, не витримавши несправедливих докорів та життєвих випробувань, наклала на себе руки. Як повідомляв Г. Зленко, «поховали її в селі Морозова (тепер воно в складі Миколаївського району на Одещині), де згодом знайшов собі останній прихисток і Леонід Анастасі-йович Смоленський, на могилі якого було написано: «Неначе наш Дніпро широкий, слова його лились, текли і в серце падали глибоко». Там же похована і його дружина — Олена Самійлівна Смоленська, для якої Морозова було родинним селом.

На жаль, наведені події та обставини залишилися поза увагою експозиції Миколаївського краєзнавчого музею, з матеріалами якої я познайомився восени минулого року. Нещодавно поспілкувався телефоном з відомим у тих краях краєзнавцем та археологом, викладачем історії в місцевій школі Віктором Михайловичем Поломарьовим. Він, зокрема, розповів, що під час особистої експедиції з вивчення старовинних козацьких хрестів і надгробків у межах тодішнього Миколаївського району натрапив на досить цікавий у селі Морозова: на одному з давніх поховань на місцевому кладовищі зберігся фрагмент напису із словами про «наш Дніпро». Через брак інформації виявлене поховання дослідник не ідентифікував і не пов’язав з Лео-нідом Анастасійовичем Смоленським та його родиною.

Сьогодні невеличке село Морозова входить до складу Миколаївської об’єднаної територіальної громади Березівського району. На мою думку, було б похвально, якби представники нової влади, наукової спільноти та громадськості провели додаткове обстеження ймовірного місця поховання Л. Смоленського та його родини і розглянули питання про внесення цього поховання (якщо факт підтвердиться) до реєстру об’єктів культурно-історичної спадщини місцевого значення. У цьому сенсі збереження та вшанування пам’яті про відомого подвижника української справи в Одесі, одного з найактивніших учасників націєтворчого руху українців за власні історично-культурні права у другій половині ХIХ — на початку ХХ ст. Леоніда Анастасійовича Смоленського стало б актом відновлення історичної справедливості й виявом глибокої вдячності з боку нащадків.

Антон ГРИСЬКОВ,
член правління Одеської обласної організації
Національної спілки краєзнавців України.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net