Непроминальність поетичного слова

Пригадую першу зустріч з поетом. Вона була якоюсь дивною, заочною.

Разом з духмяним, настояним на якихось немислимих інгредієнтах з морських — степових — садово-паркових і ще там якихось запахів повітрям першого мого одеського літа (1967 рік. Приїхав з Кривбасу вступати на філологічний. Добре пам’-ятаю: щойно висаджені липи на Дерибасівській ледь сягали мого зросту) вдихнув гарячого, міцного трунку його поезії.

«Чорт його знає, чим пахне солома…».

У студентському гуртожитку кінця 1960-х ця уні-версальна настроєва формула, присмачена дрібком гумору, була настільки природною й звичною, що годі було й думати, ніби її отак узяв хтось і вигадав собі знічев’я. Принаймні про авторство, наскільки я пам’ятаю, питання ніхто і ніколи не ставив. І яким же було моє здивування, коли згодом, відбуваючи навчальну практику на Одеському обласному радіо, я довідався, що це ніякий не студентський фольклор, що це рядок чудової поезії, і що поезія має цілком конкретного автора, і звуть його, цього автора, Валентин Леонідович Мороз.

У відділі, який він тоді очолював, я і проходив свою практику. Слід зауважити, було у кого і було чому повчитися.

Кімнатка невеличка, на трьох. Ліворуч мудрував над черговим номером молодіжної програми «Горизонт» тоді ще поет, до речі, дуже уважно «доглянутий» літературознавцями у цивільному, а тому з дуже обмеженим горизонтом друку Володимир Рутківський, згодом лауреат Шевченківської премії, але вже у номінації «дитяча література». Пам’ятаю, так сумлінно і, головне, швидко редагував мій творчий доробок, що крім прізвища там уже нічого й не залишалось. Виходило дуже симпатично, мені подобалося, і я відверто пишався своїми журналістськими успіхами.

Трохи далі творила піонерські програми Ірина Падоріна, завжди в оточенні червоних краваток, якоїсь урочистої метушні й чіткої декламації чітких і правильних життєвих позицій. Глибокий інтелігент, справжній психолог, філолог високого класу — усе це, навіть попри зливу «цінних» порад і рекомендацій згори, дозволяло робити пані Ірині дитячі радіопередачі дивовижно цікавими, пізнавальними і повчальними.

Часом між записами у студії до кабінету заглядав знаменитий диктор, золотий голос українського радіо Вадим Сочинський, про щось неквапно розповідав, наживо, так би мовити, і я, зачарований музикою його неповторного голосу, щиро дивувався, як то можна марнувати такий скарб, витрачати його просто так, на балачки, а не у мікрофон, для всього народу (свята наївність романтичного неофіта!).

Валентин Леонідович Мороз тих часів запам’ятався мені в асоціації якоїсь театральної світлотіні: темнаві строї робочого повсякдення явно підсилювали світлову енергетику його обличчя в спалахах окулярів з незвично потовщеними діоптріями.

З журналістикою не легковажив, правив справу талановито, сумлінно і добросовісно. Але при цьому не можна було не помітити, що погляд його блукає десь над журналістикою, у інших світах. Він якось нібито й не включався у швидкоплинну, швидкоминущу актуальність, шукав актуальність непроминальну, і це видавало у ньому Поета.

Завжди з якоюсь книжкою, і обов’язково яскравою цитатою з неї, представленою влучно, доречно і таким чином, що, здавалося, зараз у нього в руках найкраща книга планети. Книги, серед яких домінували поетичні, а також з питань філософії, психології.., міняв з подиву гідною систематичністю, так що члени дружного редакційного колективу завжди були в курсі найсві-жіших, найсучасніших, найцікавіших ідей та образів.

Розмову любив змістовну, переважно на теми літературні, з «небезпечними» включно, такими інтригуючими у ті непевні часи, і обов’язково з філософським, психологічним підкладом, з елементами поетикальної ана-літики. Саме в одній із таких розмов спливло ім’я Василя Симоненка, якого у тодішніх навчальних програмах як середньої, так і вищої школи годі було й шукати. Почувши «Ти знаєш, що ти — людина», був настільки приголомшений, що негайно побіг по бібліотеках і вже на вечір перша збірочка поезій Василя Симоненка «Тиша і грім» кишенькового формату була у мене в кишені. Пам’ятаю, з яким захопленням я переписав її у свій блокнот від першого і до останнього слова, а вже за кілька тижнів знав її всю напам’ять.

Повертаючись до поетичної фрази про солому, з якої і розпочав цей коротенький спогад про добру людину, скажу, що у процесі такого дорогого мені спілкування мав не одну нагоду подивуватися. Але тепер хочу виділити лише дві з них. По-перше, дізнався, що ось переді мною і є її автор, поет Валентин Мороз. І по-друге, з його таки уст і почув цю запахущу і цілющу поезію повністю:

Чорт його знає,
чим пахне солома:
Полем чи вітром
з далекого дому,
Чи українським п’янким чебрецем…
Ляжеш,
зариєшся в неї лицем,
Тіло розправиш —
і зникне утома…
Чорт його знає,
чим пахне солома!

І коли мудрі люди кажуть, аби написати бодай один рядок, один справжній вірш — треба знати усю світову поезію, то я їм вірю.

За своє творче життя В. Мороз написав понад тисячу віршів, які були опубліковані, видав біля двох десятків книг. Його творчість вивчається в шкільному та вишівському курсах «Література рідного краю», що сприяє більш дієвому використанню цього неповторного світу поезії, благородній справі виховання нової людини вільної, незалежної, щасливої України — палкого патріота й громадянина.

Валентин Мороз належить до покоління шістдесятників, ре-презентованого постатями Дмитра Павличка, Ліни Костенко, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Бориса Олійника, Петра Осадчука, Василя Стуса, Василя Симоненка… В творчості поета наскрізною є патріотична тема. Національна ідея, ідея творення вільної України звучить особливо гостро й у його творах. Він пише без гасел і за-кликів, без зовнішньої патетики, але сердечно і щиро, сказати б, якось сповідально.

Вагому частину творчості В. Мороза становить його шевченкіана. Показовим у циклі поезій про Кобзаря є вірш «Дуб Шевченка у селі Прохорівка під Каневом», у якому сучасний поет говорить про екзистенційно непроминальні конфлікти, наприклад, між деспотом і творцем. Деспот вічно бажає умертвити живе. Поет висловлюється яскраво й афористично. «Перспектива дерева — колода. А колоди — дошки і труна. І поету, і його народу». Все людське — вороже деспотизму, але сильні-ше грубої деспотичної сили — сила слова, сила любові.

Валентин Мороз уміє філософськи осмислити факт, вчинок людини, він образно-емо-ційно конкретизує думку про життєтворче начало.

Масштаб його творчості вражає. Про це було багато сказано у схвальних відгуках та рецензіях упродовж усього творчого життя поета. У книзі спогадів «Я — міст до тебе, Україно…». Про Валентина Мороза і його творчий світ із захопленням і любов’ю пишуть шевченківські лауреати Володимир Базилевський, називаючи нашого земляка «степовиком у тільняшці», Володимир Яворівський, Володимир Рутківський, пишуть професори й академіки, серед яких — Євген Прісовський, Григорій Клочек, Алла Богуш…

Колись Павло Тичина геніально сформулював: «За всіх скажу, за всіх переболію», і слова ці мимовільно приходять на пам’ять, коли читаєш спогади вдячних читачів про свого поета.

Цьогорічна і перша лауреатка премії імені В. Мороза Ірина Лазоревич зізналася, що зовсім не пошкодувала, що у такий ковідно-небезпечний час подолала чималу відстань від Чернівців до Одеси. Схвильована почутим, вона прочитала свої вірші з першої і поки що єдиної збірки «Тону. Ти». Особливо запам’ятався такий:

— Бо що є, зрештою, щастя? — питаєш у нього ти. —

Може, це вміти втікати? Палити безжально усі мости?

Вміти здаватись гідно? За жінку здолати найкращі мечі?

— Щастя, — відповідає, — це мовчки тебе обійняти вночі.

Ти не здаєшся:

— Щастя — це, мабуть, мати вдосталь води,

Читати індійські Веди, а потім просити у Бога — веди…

Він перебиває твердо, забувши, напевно, про твій мотив:

— Якщо є у світі щастя — воно виглядає точно, як ти.

Прощаючись, пані Ірина подарувала свою книжку з написом: «Студентам і викладачам Університету Ушинського з найщирішими побажаннями натхнення та мотивації! Нехай література дає відповіді на всі сакральні питання! Щиро, авторка».

Володимир СПОДАРЕЦЬ,
доцент кафедри української філології
та МНФД Південноукраїнського національного педуніверситетуім. К.Д. Ушинського,
член НСПУ.