У кожного свій шлях до Правди

На обкладинці — портрет молодого хлопця зі сміливим і розумним поглядом, вперто стиснутими вустами. Це — Петро Устименко, автор поеми-епопеї «Карнафей», присвяченої, як написано під заголовком, «Героям України».

Чому ця книжка унікальна? Перше, що впадає у вічі, — поема написана російською мовою. «Як російською?» — здивувався один патріот, якому я показав її.

— А ти читав поему «Войнаровський» Рилєєва? — запитую.

Очі його одразу просвітліли:

— Так, так! Чудова річ! Справді патріотична.

Так і з цією книжкою. У передмові, написаній молодшим братом автора, Борисом Устименком, який тоді працював у «Чорноморських новинах», читаємо: «Петро зі шкільної парти, як і більшість громадян Радянської України, думав, говорив і писав російською мовою. Хоча пізніше, за роки праці у Західній Україні, брат ґрунтовно вивчив українську мову, причому добре знав діалекти теренів, де йому довелося працювати».

А потрапив він після медучилища на Терно-пільщину, часто згадував у листах містечка Теребовля, Чортків, Заліщики, села Угриньківці, Бедриківці, Ланівці…

Спочатку молодого лікаря місцеві жителі зустріли недовірливо, бо ж часи були такі, коли у кожному східнякові підозрювали «кагебіста», «стукача», «стрибка», а їх таки чимало засилали туди під виглядом вчителів чи лікарів... Нова влада силоміць заганяла людей до колгоспів, висилала до Сибіру цілі родини, оскільки чимало західняків збройно опиралися російським окупантам. У сутичках постійно гинули найкращі, молоді, які мріяли про незалежну суверенну Україну. Цього не міг не бачити, це мусив осмислювати допитливий юнак.

І в душі Петра Устименка починається пере-оцінка цінностей, характерна, звична для нормаль-них, юних сердець, що розвиваються, роблять висновки із баченого. Хіба не таке переживав багато хто з нас у післяшкільні роки? Пригадую, як я сам у школі звично, а скоріше, завчено повторював слова «наш рідний Сталін, великий Сталін» тощо. А коли вчителька повідомила нам, дев’ятикласникам, що вождь помер, я тут же за партою почав писати вірша: «Когда в день скорбный для народов мира ушёл от нас наш Сталин навсегда, клянёмся мы стоять за дело мира так, как стояли с вами мы всегда…».

Але оця зомбованість, забамбуленість почала проминати, щезати, опадати листям при перших зустрічах із несправедливостями імперської дійсності. Й буквально через п’ять років я став співавтором антипартійної, просвітленої, людяної, сповненої любові до свободи листівки, за яку був засуджений у 1960-у. А там, у таборах Гулагу, вже зрозумів і решту Правди — про Україну, про її віковічну боротьбу за свободу і незалежність.

Тож мені не дивно, що й Петро Устименко дуже скоро зорієнтувався, на чиєму боці Правда, а на чиєму — кривда, й рішуче став на бік Правди. Тим більше, що не раз подавав медичну допомогу пораненим воякам Української Повстанської армії, навіть якось став свідком, як енкаведисти закидали гранатами схрон, з якого відстрілювалися повстанці, що не хотіли здатися, й почув їхнє передсмертне «Слава Україні!». Він, який рідко послуговувався рідною мовою, раптом відкрив для себе сакральну, велику Матір-Україну. І як справжній син стає її захисником. Це видно з кожної сторінки його поеми, епопеї, як сам називав свій твір, що виливався з душі. Свій вибір автор пояснює так:

Что мне делать, коль тянутся руки к перу
И стремится душа, как и раньше, к добру?
Я так страстно хочу счастья людям моим,
Я хочу, чтоб народ был народами чтим.
 
Оттого я, друзья, в захолустье томлюсь,
За Украину нашу я Богу молюсь.
Чтоб на зов, на молитву несчастных людей
Солнце Правды взошло наконец-то над ней.

Унікальні слова! Пречудові! Їх би треба вчити напам’ять! Петро Устименко міг би стати зразком для всіх нині сущих в Україні так званих ро-сійськомовних справжніх патріотів. Жаль, що не дожив до наших днів. Як він потрібен був би нам зараз!

Уже початок поеми яскраво показує, що автор мав неабиякий талант. Ось подивіться, як драматично, як яскраво зав’язує він сюжет своєї епопеї.

…Молодий офіцер, що п’ять років провоював, їде з далекої Маньчжурії у відпустку до Карпат, бо звідти, від батьків, приходять тривожні, сумні листи. Потяг летить на захід. Нарешті, Урал, якась станція, зупинка. І тут же зупиняється зустрічний потяг, незвичайний:

На окошках вагонов решетки,
На площадках с винтовкой в руках,
В шубах, валенках — где там обмотки! —
Часовые в молчании стоят….
А из щелей запретных вагонов
Сотни глаз на свободу глядят.

Лейтенант розуміє:

В уголок магаданской планеты
Их увозит теперь эшелон…
 
И живя лишь мечтой о свободе,
Её видя во сне по ночам,
Проживут они долгие годы
За «колючкою» ржавою там…

Офіцер відчуває якесь незрозуміле хвилювання. У вікнах він бачить десятки тоскних очей і — о диво! — чує «из вагона, стоящего рядом, звуки странные речи родной», себто, української. Та ще і які слова:

— Слушай, Стёпа! Взгляни-ка живенько,

Да скорее, скорее, дружок!

Вон, прижавшись, стоит на ступеньках

Не Василий ли, Сашкин сынок?

— Он! Даю тебе честное слово!

Ведь писал же, что будет зимой…

Лейтенант кинувся до вагона. Бо це був таки він, Василь Карнафей, про якого говорили у зе-ківському вагоні-«столипіні» двоє його арештованих земляків. Але вартові не підпустили до вікна. Та й потяг уже рушив. Лиш чулося з-за вікна:

— Василю! Передай наш останній уклін.

Читачеві тепер зрозуміло, чому «В сердце гнев и большую обиду / С искрой мести Василий увёз». Він раптом збагнув, чому з дому приходили невеселі вістки. От воно що…

За картиной вставала картина:

Край, истерзанный в муках, стенал.

— Украина моя, Украина! —

Еле слышно он долго шептал.

Дуже добре виписана картина житейського протиріччя: баяніст у вагоні грає і співає, люди навколо сміються, а Василь лежить на полиці й мало не плаче від того, що побачив і що зрозумів: «Воет волком народное горе, и земля подвывает ему». Зразу згадуєш Некрасівське: «Выдь на Волгу: чей стон раздается над великою русской рекой?». Невже в цій напівдикій азійській країні за півтори сотні літ нічого не змінилося!? Тільки влада тут живе-розкошує, тільки владна верхівка…Та автор підводить читача до висновку, що є дещо нове — страх.

Нет для мысли дороги просторной,
Всех гнетёт неосознанный страх.
И висит у любого позорно
Невидимка-замок на устах.
Оттого погребальные звуки
Раздаются вокруг без конца
И на части от горя и муки
Разрываются честных сердца.

У селі, до якого прямує Василь, панують печаль та страх, бо приїхав прокурор з району і кинув клич: «Вступайте до колгоспу! Настане нове, щасливе життя. Хто ж не хоче вступати, — поїде у Магадан!».

Василь бачить зруйновану капличку, роздроблений нелюдами хрест, розбиту статую Богородиці. У його душі, з дитинства просякнутої вірою в Бога, як у кожного українця, кому чужі матюки й моральна брутальність, знову скипає гнів:

…и впервой у него задрожала
на виске жилка тонкая вдруг.
О вандалы двадцатого века!
Будьте прокляты мной в этот час!
Вам ли имя носить человека?
Прогневила чем статуя вас?

І далі на його шляху… Що це? «Груды щебня и пепла, и глины». О Боже, це ж руїни хутора, колись квітучого і прекрасного. Василь іде, стискаючи кулаки, намагаючись усвідомити —

Как инстинкт разрушения зверя
Труд сгубил человеческих рук?

Радість зустрічі з мамою й татом, сестричкою дещо розвіюють тривогу. Та ввечері сусідня дівчина Марія, давня, ще довоєнна Василева любов, розповідає коханому правду про «страшные дни», які принесла на береги Дністра Москва.

Швидкий поворот подій примушує мешканців села почати збройну боротьбу проти більшовицьких заброд. І на чолі їх стає сміливий, рішучий, передбачливий Василь Карнафей. Він не тільки визволяє арештованих односельців, а й згодом нападає на районне містечко, підриває нафтобазу, ще кілька об’єктів, бере чимало зброї й відступає до лісу. Партизани захопили в полон головного свого ворога — полковника Бориса Кабанова, волжанина. Захопили і… залишили живим. І той ходить разом з повстанцями, бачить їхнє життя, чує розмови. Цей образ є чудовою знахідкою, удачею автора. Через очі й душу Кабанова він підводить до висновків і читача: ця влада є бандитською, ця марксистсько-ленінська ідеологія є не просто хибною, а протилюдською, протигуманною.

Ось Карнафей приводить Кабанова до селянської хати. Питає господаря:

«Як живеш, братку?» — «Що на порозі
стали ви? Прошу в хату! Та так,
живемо, як горох при дорозі!
Як у хроні нещасний хробак!
Стали, синку, голодні і голі
Ми тепер. І в ярмі, як воли.
Раньше кінь і корови в стодолі,
Та ще й гроші в кишені були.
А тепер?..».
…До чего довели Украину?
И во что превратила людей
Кучка подлых партийных тиранов?!
Что народ им? Для них он — навоз.
Будешь помнить ты всё ли, Кабанов,
Что увидеть тебе довелось?

Кабанов починає розуміти, що ці повстанці, проти яких він боровся, мають рацію, що Правда на їхньому боці:

За своё. За своё они встали
И свой труд не желают отдать
Тем, кого они знать не желали,
Кто пришёл в скот людей превращать.

Кабанов, зрозумівши неправоту свого життя, накладає на себе руки. У цьому проглядається авторська символіка: неправедне має загинути, а праведне жити далі. І Карнафей зі своїми друзями, оборонцями свого люду і своєї України, живуть далі, боряться, бо Правда мусить перемогти!

Загін Карнафея нападає на тюрму, звільняє в’язнів. Після боїв у Карпатах проривається через Чехословаччину до Баварії…

На жаль, друга частина епопеї пропала, бо Петро Устименко закопав банку з рукописом у землю батьківської садиби, а там пізніше було зведено дев’ятиповерховий будинок. Як на мене, це непоправна втрата, бо поема «Карнафей» має непроминуще значення, написана на високому професійному рівні. Саме такі твори потрібні нині для виховання патріотичних почуттів у молоді та старшого покоління, передусім російськомовних.

Читаймо! І будьмо певні: Правда на нашому боці, а тому й Перемога буде за нами!

Олекса РІЗНИЧЕНКО,
поет,
лауреат премій ім. П. Тичини та ім. К. Паустовського.

Післяслово. Стаття ця давня, написана ще 2007 року. Згадав про неї, коли почув сумну звістку про відхід у засвіти Бориса Івановича Устименка. Нехай світла пам’ять про нього і його брата Петра назавжди залишиться у серцях українців.

О.Р.