Творець усього — віра людини

Відповідь на це питання дає своїм прикладом родина Валентини Леонідівни Бабалик із села Вільшанка Ви-зирської ОТГ Одеського району. Заради справедливості, почати треба з Пилипа Никоновича Бабалика, нині вже покійного, але живого в пам’яті не тільки його родини, а й жителів Любополя, Вільшанки та всього колишнього Лиманського району. Я знав його як великого господарника, під керівництвом якого колгосп у Любополі міцно стояв на ногах, а тваринництво приносило прибутки. На відміну від багатьох, хто вважав, що скотарство невигідне, він любив цю справу і впроваджував у себе нові технології. Пам’ятаю зразкове для всього району родильне відділення на молочному комплексі, поголів’я завезених ним голландських червоно-рябих корів. Але певні тогочасні процеси не дали реалізувати задумане в Любополі. Тож Пилипові Никоновичу довелося піднімати майже з нуля нове господарство у Вільшанці.

Уже тепер, після смерті Пилипа Бабалика, завдяки Валентині Леонідівні та їхнім синам Євгенові й Олегові та донці Ганні ми дізналися, якою він був духовною та патріотичною людиною. Ці якості передав своїм дітям і заповідав онукам.

Як розповіла Валентина Леонідівна, у 2014 році, коли Росія окупувала Крим та захопила частину Донбасу, Пилип Никонович був вражений тим, що відбувається. Те, що московські попи та їх патріарх Кирило благословляли вторгнення Путіна в Україну й освячували зброю, котрою вбивали українців, викликало гостре неприйняття не тільки окупантів, а й лицемірства російської церкви, яким вони прикривалися. Зібравши родину, він заповів дружині й дітям ніколи не переступати порогу церкви, що благословила агресію та вбивства.

Після смерті чоловіка Валентина Леонідівна із синами вирішила збудувати в селі храм на честь святого апостола Пилипа (пам’яті голови родини) справжньої української церкви: спочатку — Київського патріархату, а згодом, з наданням Томосу, — Православної церкви України.

27 листопада, у храмовий день, у Вільшанці відбулися святкова літургія та освячення вже майже готового (крім внутрішнього убранства) до богослужіння храму. Хоча літургія й проводилася у маленькому, тимчасово пристосованому під церкву приміщенні, панувала піднесена атмосфера причетності до чогось величного, мудрого і святого. Це відчувалося у молитовних словах, які линули до віруючих рідною, українською мовою, які були зрозумілі й лягали на душу кожному, хто їх чув. У святковій літургії та освяченні храму служили благочинні ієрархи і священники Одесько-Балтської єпархії Православної церкви України. Вони та новопризначений настоятель храму й парафії отець Микола Віщун звернулися до вірян з пасторськими проповідями. Навіть сама природа, як слушно зауважив отець Микола, вітала та освячувала цю подію. Замість обіцяного метеорологами дощу на небі світило яскраве сонце, відбиваючись сяйвом на золотих банях нової церкви.

З того, що вразило мене особисто, — це родинна атмосфера серед присутніх на богослужінні. Не було б дивним, якби тут були тільки жителі Вільшанки, котрі впродовж багатьох років разом у молитві і праці створюють свою православну громаду церкви України. Але ж були тут і гості з навколишніх сіл та міста Южного. І всіх нас єднала причетність до спільної віри у Боже слово, сказане нашою, рідною мовою. А ще — спів, що лунав під склепінням церкви янгольськими голосами і резонував у душі, наповнюючи її теплом. Уявляю, як це буде гарно у новому храмі, відкриття якого відбудеться навесні — до Великодніх свят. До речі, Валентина Леонідівна з родиною й усі вірні Вільшанської парафії запрошують завітати на це величне свято, приєднавшись до великої духовної сім’ї Православної церкви України.

Ще трохи про богослужіння рідною, українською мовою в храмах ПЦУ. Дискусія про те, якою мовою проводити богослужіння в православних церквах України, ведеться уже не одне десятиліття. Одні вважають, що тільки церковнослов’янською, інші — що зрозумілою українською, щоб доносити до людських сердець справжній зміст Святого Письма.

Відомо, що всі світові катастрофи починалися і починаються з дрібної диявольської думки в одній голові. Тому можна почути, що наша рідна — українська (руська) — мова не богоугодна, що тільки «канонічна» церковнослов’янська — єдиноправильна. Цим церковні ієрархи московського патріархату сіють розбрат та ворожнечу між віруючими. Ні старші люди, ні молодь не розуміють і третини того, про що церковнослов’янською розповідають Євангеліє, Апостол чи псалми. Сучасний архієрей РПЦ, митрополит Іларіон (Алфєєв) слушно стверджує: «У богослужбових текстах, які використовують у Православній церкві, є перепони, з якими зустрічаються прихожани — це церковнослов’янська мова, яку не всі добре розуміють. А варто б читати і сприймати Святе Письмо, щоб не пропустити повз вуха жодного слова, щоб кожний прочитаний чи проспіваний рядок навіки відбився на скрижалях пам’яті…». Але чомусь священники московського патріархату в Україні не згадують і не виконують цього. У Біблії чимало місця приділено тому, що противною Богові є відмова народу від його найвищого дару — рідного слова. У Новому Заповіті теж закликається благовіствувати й молитися зрозу-мілою мовою. Про важливість використання рідної мови у храмі писав у Першому посланні до коринтян апостол Павло: «…але в церкві волію п’ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчати, аніж десять тисяч слів чужою мовою».

Московська церква на підставі так званої канонічності церковносло-в’янської мови прагне не тільки утримати в межах імперії духовно поневолений народ, а й асимілювати його під цим політичним гаслом. Ще в XVII столітті російський політичний діяч А.Л. Ордин-Нащокін висловився відверто: основою політичного підпорядкування є підпорядкування духовне.

Через стислий формат статті я не можу навести всіх прикладів. Зазначу лише, що у Святому Письмі є безліч обґрунтованих, неспростовних, переконливих доказів того, що молитися й славити Господа треба зрозумілою мовою .Тобто на території України — нашою, українською. Всі інші «докази» або замовчування московських попів — від лукавого та заради роздмухування ворожнечі. Кожен охочий може самостійно дослідити це питання, неупереджено й уважно прочитавши Святе Письмо або ознайомившись з матеріалами в інтернеті.

Наразі, дякуючи Богові, у нас є люди, як-от Валентина Леонідівна, Євген та Олег Бабалики, котрі своєю працею та патріотичною налаштованістю допомагають Україні вийти з духовного поневолення і стати по-справжньому незалежною державою. Економічно, політично й духовно.

Василь БАБИЧ.
с. Сичавка.