Роман КРАКАЛІЯ. Веселий коминяр

— Слава Йсу! — хрестився до образу Богородиці з маленьким дитятком на руках. — Мир дому сьому і спокій добрим людям! — увіходив до кухні. Й одразу немовби чорна гора виповнювала помешкання.

— І вам добра і щастя, — стиха відповідала мама, не відводячи очей від шитва.

— А як наш малий ґазда? — це вже до мене персонально.

Тягнувсь долонями до чавунних дверцят, коцюбкою розгрібав дотліваючі вуглини. Відтак запитально обертався до мами. Си-діла, як завше, за шитвом. Не гля-нувши у його бік, мовчки заходила до кімнати й виносила звідти старий татків кептар. Кивав головою, дякуючи; відтак, не зронивши ані слівця, виходив у двір й заходивсь цюкати покарлючені, струпішілі пні, завезені до нас невідомо ким і коли. Заносив цурпалки до хати, відігрівав руки біля вистигаючого шпаргата. Мама готувала чай, кивком голови припрошувала до столу. За цілий той час, відколи зайшов, ніким не зронилося в тишу ані слівця. Мама знову сідала до шитва. На тлі білим-білого вікна її профіль приховував риси обличчя, лише контур, лінія, майже тінь. Темне пасмо над білим чолом, ледь помітна горбинка на носі, уста — завше стулені, мовчазні, та ще — ніжний, ще молодий овал підборіддя та шиї.

Невідривно дивився на цей профіль, майже навпомацки відпиваючи маленькими ковтками — наче вивчав його до найменших дрібниць.

Я мовчав. Якимось недитячим чуттям (а може, якраз тонким дитячим) розумів, що не можна порушувати цю тишу — як не можна вмішуватися у молитву, коли мама розмовляє з Богом, так само без слів, як ось тепер вони розмовляють обоє — лише думкою, тільки — тишею. Бо не буває тиша цілковито безмовною, вона завше про щось говорить. Очима, порухом рук, думкою… Здається, я чув їхні слова, й навіть сьогодні, по бага-тьох роках, можу відтворити їх.

— То як, Марієчко? Чей же знаєте, як мені без вас.

— Ні, Миколаю, — казала твердо. — І ви знаєте… Вже не раз вам казала. То є неможливе.

— Все чекаєте мужа?

Мовчання.

— Але ж ви знаєте…

— Ніхто не знає… бо не може ніхто знати. Лишень Господь-Бог один.

— Хлопцеві потрібен…

— Прошу вас, Миколаю… не крайте серця…

— Маріє… я так… я так до вас…

— Я знаю… Тому прошу вас: не треба… Затисніть серце в жмені… Стисніть його… як я…

— Затиснеш у жмені — закривавиться…

Далі павза. Похопився сказати щось, та не встиг.

— Ви чуєте? — знову мовчки, та вже стривожено, щоби не образити нічим. — Не кажу вам: не ходіть. То є ваша робота. Лишень мовчіть. Або говоріть усе, що знаєте, про що почули, що бачили… Багато ходите містом… Лиш не про це, прошу вас. Жіноче серце не може все бути за-лізним… зчаста воно стає, як віск… таким Господь сотворив його… Не користайте з цього… як маєте бодай кришку жалю…

Мовчав… та все доливав собі в горнятко, аж поки не спорожнів чайничок. А ті його очі!.. От-от не втримається, обхопить маму за плечі — надто коли схилялась над стареньким «Зінгером». Але ж… немовби відчувала, знала… Короткий озирк у його сторону… Що в нім? Пересторога, жаль, душевні боріння? А може, те саме, що й у його очах?.. А «Зінгер» все стукотить та крутиться, крутиться…

Потім ми з ним збиралися на горище.

— Митрику, — уперше, відколи зайшов до хати, лунав мамин голос. — Уважай там…

Не до мене були ці слова — до нього.

— Дасте нам нитку, то присилю його до комина, — весело гукав уже зі сходів. — Лиш добре вкутайте Митрика.

На захаращене горище ми ступали, як на палубу старовинної каравели. В усіх кутках чатувало щось таємниче, несподіване. Він зсував докупи брови, тихо клав на губи вказівний палець і всовувавсь у круглий отвір в даху, попередньо зсунувши бляшану покришку. За мить і мені подавав руку:

— Тримайся лишень! Р-раз!

І я вилітав на дах.

— Там драбинка під снігом, шукай, — не відпускаючи мою руку, гукав до мене.

Я знав. Намацував ногами зачеплену за комин драбинку.

— Стань отут і не рухайся. Тримайся за мене… за ремінь чіпляйсь. Отак!

Широкою спиною міг заступити півсвіту. А навколо — тільки небо й сніги. Тільки чорні дерева та подекуди поміж них — зелені ялиці. Я дивився на зна-йомі доми вздовж нашої Бережанської, сусідніх Чигиринської, Тисменецької, Київської, на людей, котрі обережно ступали втоптаними в снігу стежками… І так було мені хороше, так було навіть весело… З крислатої груші, здивовано каркнувши, знялась ворона та облетіла довкола нас, придивляючись.

— Здорова будь, вороно! Давно не бачились?

Ми споглядали кожний своє. Коминяр позирав на довколишні будинки, над якими курились димки, немовби рахуючи їх; майже поряд нависала над нашим передмістям гора Домник.

— А оно бачиш, лівіше? — долонями легенько, але твердо обертав мене за плечі. — Що воно там, в тумані?

Крізь тремке мрево ледь прозирала міська ратуша, немовби надбудова великого корабля. Я знав це, але мовчав: праглося, щоби він сам це сказав.

— То міська ратуша… — пояснив, приклавши долоню дашком понад очі. По хвилі докинув:

— А правда: немовби корабель у тумані?

— Точнісінько, наче корабель! — я підстрибнув і заплескав у долоні. Тої ж миті він рукою обхопив мене попід пахви.

— Уважай, Митрику! — сполохано. — Ану, берись лишень знов за мій ремінь.

Далі докинув нормальним вже голосом:

— Більше не лякай мене так, дитино.

І так мені стало затишно, навіть щемно в душі.

Складав своє причандалля: що чіпляв на себе, що — до широкого сирівцевого пояса.

— Вмієш до сотні рахувати? Дав би-м тобі роботу.

— Яку?

— Полічи димки.

Я починав рахувати вголос: один, два, три… сорок… далі губив лік, починав спочатку. А димки з усієї Клокічки вже радісно гралися в піжмурки зо мною…

Якусь хвильку він весело дивився на мене, далі виголосив:

— Скільки б ти не сказав мені, все одно буде мало… Та без роботи не лишуся. А коли що — підемо з тобою вчитися… коли школу скінчиш. Ти ким хочеш бути?

«Моряком», — хотів я сказати, але промовчав. Що міг відповісти?

— Розумію, — зіперся на димар, задивився у далечінь. — Так, маму саму не можна лишати.

Якийсь час ми стояли мовчки. Нараз він глибоко вдихнув і крикнув на повні груди:

— Еге-ге-ге-гей! — аж луна пішла перевертом. І… присів за комином, ще й шапчину свою ще глибше насунув на голову.

— Що там? Обертаються люди?

Я так само присів, далі тихенько визирнув з-поза його плеча. Мені подобалась ця придумана нами гра.

— Обертаються! — вигукнув я і знову сховався за широким плечем. — А можна, я крикну?

— Можна… — збитошно дозволив.

Я набрав якнайбільше повітря в груди, і… наразі не почув свого власного голосу, лише якесь хрипіння та писк.

— Ото ж бо! А ти кажеш: моряком… — сказав він, підводячись. — Ну, де там наш трап?

Ми сходили з горища неквапом і з гідністю, як ті, що добре поґаздували.

— Ніхто не змерз тут? — спитав, ні на кого не дивлячись та підсідаючи до шпаргата. Невдовзі там вже гуло й гоготіло, сичали та потріскували полінця. По якійсь хвилі озвався й чайник на плиті. Лишень ми троє сиділи мовчки. Я вже розкрив рота, щоб розповісти мамі про наші пригоди на даху, але він, підморгнувши, змовницьки приклав пальця до вуст.

Лише стара груша стиха постукувала в шибку, просилась погрітись.

— Пустимо? — спитав мене самими очима, кивнувши за вікно.

Я не знав. Нам було затишно й тепло утрьох, навіть мовчкома. Мирно туркотів старенький «Зінгер», часом зупинявся, немовби розмірковуючи, куди поведе цей шов, та невпинно цокотів на столі круглий будильник.