Лісовий кіт

Кіт лісовий (Felis silvestris) — вид хижих ссавців із роду кота (Felis) родини котячих (Felidae). Єдиний представник роду Felis у фауні України, й один із чотирьох видів цього роду, відомих у світовій фауні.

В Україні загальна кількість лісових котів оцінюється у 400–500 особин. На Одещині їх — лише кілька десятків. Селяться в лісах, в очеретяних заростях, у плавнях Дунаю і Дністра, часто влаштовують лігва на плавучих острівцях.

Останніми роками вид виявлено в Миколаївській області й навіть на Черкащині, де він ніколи раніше не водився.

Кіт лісовий — не втікач, не здичавілий на волі Мурчик, який назавжди порвав з господарями і перейшов на вільні хліби. Він справді родич домашнім кицям і котикам, але дуже далекий. Це дрібний хижак, що нагадує всім знайому домашню тварину, однак досвідчений біолог чи мисливець побачить малопомітні риси, які відрізняють пухнатого домочадця від дикого побратима.

Завдовжки лісовий кіт може перевищувати 90 сантиметрів, вага — до семи кілограмів. Деякі індивіди мають масу до 15 кілограмів. Самці та самки приблизно однакового розміру й ваги.

Від домашнього кота відрізняється відносно коротким притупленим хвостом, покільцьованим кількома (частіше 3—4) темними смугами. Кінчик хвоста — чорний. Підошви лап — теж чорні. Очі — блакитні або сірі. Ніс — кольору «сирого м’яса». Череп великий, без носового прогину.

У всіх лісових котів трикутні вуха, довгі вібриси (вуса й волоски біля очей, органи відчуттів), потужні лапи, довгі пазурі. Як і домашні, мають спеціальні мішечки, в які при бажанні можуть сховати свої пазурі, (до речі, в ці пазурі краще нікому не потрапляти). Лапи хоч і короткі, але надзвичайно міцні.

Спосіб життя лісовий кіт веде усамітнений, нічний. На полювання виходить за дві години після заходу сонця й за дві години перед світанком. В основу його щоденного раціону входять дрібні гризуни, птахи, комахи, змії, а в прибережних мешканців — ще й риба. Більш досвідчені представники свого виду можуть поласувати м’ясом дрібних куниць. Добовий раціон — не менше 10 дрібних гризунів, а це більше пів кілограма м’яса. Ну і ще що потрапить у пазурі.

Упродовж літа кожна дика киця накопичує жир, під зиму збільшуючи свою вагу практично вдвічі, — так їй надійніше пережити холодну пору року.

Надзвичайно теплолюбна тварина. Селиться в місцях, які добре прогріваються сонцем, із густим травостоєм, старими дуплистими деревами, в чагарниках. Виводкові лігва влаштовує в дуплах дерев, розколинах скель, під купами сушняку і колод, у норах борсуків та лисиць, зрідка — на горищах лісових будинків, в очеретяних заростях, на острівцях.

Усередині помешкання, де кішка готується народити малят, а це буває лише раз на рік, сухо й комфортно: воно вистелене пахучою травою, щоб не заводилися надокучливі комахи, сухим мохом, пір’ям і пухом птахів, аби було тепло та зручно і мамі, й кошенятам.

Малих може народитися й четверо, але, як правило, їх у мами одне чи двійко. Тато-кіт після полюбовних побачень ніякої відповідальності за родину не несе. Кошенята народжуються сліпими й кволими, але вже після десятого дня починають набирати ваги й сили, бачити. У два місяці пробують ходити на полювання разом з матір’ю, а до шести місяців стають самостійними й залишають її.

Кожен лісовий кіт має у володінні приблизно десять квадратних кілометрів. Свою територію позначає спеціальним пахучим секретом. Мисливці й лісники розповідають про криваві війни поміж котів за розподіл території, які їм здаля доводилося спостерігати.

З людьми намагаються не контактувати, тому дикого кота нелегко зустріти в лісі або чагарниках-плавнях: він дуже чутливий і полохливий, вміє майстерно затаюватися. Однак у холодні й голодні часи може поселитися ближче до людини, зокрема у сільській місцевості, щоб за нагоди поласувати злодійськи добутою домашньою птицею.

Небезпечно підходити до них близько, тим більше — намагатися впіймати чи погладити. Розлютована тварина може й напасти, стрибнувши до п’яти метрів і пустивши в хід кігті-леза.

Лісові коти не приручаються, а ось паруватися з домашніми можуть залюбки, від чого за слушної нагоди і не відмовляються. Як правило, таке потомство кволе й нежиттєздатне.

Із природних ворогів у них вовки, лисиці, бродячі собаки, які полюють зграями, великі хижі птахи. Значної шкоди чистоті виду завдають бродячі коти, які, паруючись з дикими, дають гібриди, що довго не живуть, тоді як породисті особини можуть жити десять років і довше.

Лісовий хвостатий не є доступною здобиччю, оскільки здатен з легкістю заскочити на дерево і сховатися в кроні.

За бажання дикий кіт може муркотіти собі під ніс. Особливо влітку, коли тепло і в нього все добре.

Ніби й вільготно, на перший погляд, живеться у нас диким котам, а їх усе одно дуже мало.

Річ у тім, що Одещину обсіла низка екологічних криз. Одна з найнебезпечніших проблем — тотальна розораність. Наша область входить до трійки в Україні, де найвищі показники розораності земель — понад 80%. Це призводить до руйнування природних середовищ існування тварин і рослин, стрімких темпів втрати родючості ґрунтів, пилових бур, забруднення річок та озер . Небезпечною тенденцією є стихійне освоєння і забудова узбережжя моря та лиманів, що руйнує природно-ресурсний потенціал. Та ж таки суцільна розораність і створення величезної кількості ставків та водосховищ призводять до деградації, замулення і відмирання малих та середніх річок. Тонкий баланс в екосистемах руйнують також браконьєрство й надмірна експлуатація живих природних ресурсів.

Для збереження ж по суті унікального лісового кота необхі-дно негайно, кричать екологи, заборонити у місцях його існування відстріл бродячих свійських котів, посилити боротьбу з браконьєрством та контроль за дотриманням правил утримання собак, а в місцях розмноження виду створити заказники, щоб дикий красень не подався туди, де люди мудріші, а чи й узагалі якогось дня не щез безслідно.

Ніна ЗАЛЕВСЬКА.